Мирослав Левицький ■ РЕПОРТАЖ ■ 2011-09-22
{mosimage}
Коли 1992 р. стартувало це нове в житті всього українства зібрання, то з ним пов’язували багато надій. Проте майже за 20 років, які минули відтоді, вони так і не збулися. В українському суспільстві й донині навколо діаспори існує багато стереотипів. У День Незалежності України я зустрів якогось чолов’ягу напідпитку, що до кожного зустрічного вигукував у метро: “хахли, давайте вип’єм за незавісімость”. Я кинув репліку, що ніякий я не хохол, я українець, і підхмеленому чолов’язі також раджу над тим подумати.
Однак він продовжував своє, перейшовши вже на українську: “То значить, що ти з діаспори, ось якщо ти привіз сюди гроші, то добре – а якщо ти приїхав вчити нас життя-розуму, то щоб духу твого тут не було”.
Незважаючи на два десятиріччя суверенності, в Україні й досі панують сильні стереотипи, сформовані в період колоніальної залежності країни. Тому багато хто з представників діаспори заявляє, що на Всесвітніх форумах українців (ВФУ) треба вести мову не лише про діаспору, а й про загальноукраїнські справи, у яких діаспора є одним з питань, що потребує уваги та підтримки з боку української держави. Представники закордонного українства пропонують (а подеколи й відчайдушно просять), що мала б зробити влада в Україні, аби держава здобула успіх і в національному будівництві, і в економіці. Влада, у свою чергу, декларує повагу до цієї частки української нації, яка живе за межами України, проте між словами та реальними діями є велика відмінність. Формально це пояснюється браком грошей. Насправді – це байдужість великої армії чиновництва до України загалом та до української діаспори зокрема. Тому багато з декларацій, які звучать на форумах, залишаються тільки словами. Беручи до уваги попередній досвід, можна передбачити, що й більшість зі сказаного на V ВФУ теж залишиться добрими побажаннями.
Цьогорічний форум був особливим. І навіть не тому, що його проведення збіглося в часі зі святкуванням 20-річчя незалежності України. Передусім, специфічною є теперішня ситуація в Україні. Провідні діячі українського закордоння дуже різко її оцінюють: політичні репресії (які влада намагається подавати як “боротьбу з корупцією”) прямо називають грубим порушенням принципу верховенства права. Після різких заяв СКУ з цього приводу раптом виявилося, що в палаці “Україна”, де проходили всі попередні форуми, немає можливості організувати таке зібрання. Що ж, не дивно, бо на базі очолюваної Дмитром Павличком Української всесвітньої координаційної ради (УВКР) діяв Комітет порятунку України (КПУ). Не була спроможна відчинити свої двері для гостей з за кордону і Київська національна опера, – до часу, поки в тодішнього заступника голови УВКР Михайла Ратушного (за його ж словами) не склалися нормальні відносини з радником Віктора Януковича Ганною Герман. Тоді виявилося, що в опері не відбувається жоден ремонт і що уряд знайшов гроші на влаштування форуму. Коли вже стало відомо, що новим головою УВКР буде М. Ратушний, то навіть оголошено, що тим делеґатам, які залишаться в столиці до 22 серпня, Міністерство культури поверне гроші за приїзд до Києва. Засідання відбувалося 19-21 серпня: першого дня – в опері, а другого і третього – у фойє Українського дому.
Вищеназвані нюанси – далеко не всі, які супроводжували ці всесвітні збори українців та підготовку до них. Про можливість акредитування журналістів я зміг дізнатися лише від особи, яка виконувала обов’язки секретарки. А керівників УВКР така дрібничка не цікавила. Незрозумілим є принцип, за яким обрано делеґатів форуму від України, і чому їх було тільки сто осіб. Хочу нагадати, що на попередніх форумах чисельність делеґацій була втричі більшою: по 300 осіб від західної і від східної діаспори та стільки ж від України (багато хто відчайдушно каже: “від української діаспори в Україні”).
Коли брати до уваги українську “традицію” – згідно з якою проекти рішень народжуються в кабінетах, а потім лише з незначними змінами за них на засіданні мають проголосувати делеґати – то виникає слушне запитання: чи є сенс звозити до Києва по 300 осіб, коли вони й так нічого не вирішують. Цього року це було продемонстроване особливо яскраво. Справа в тому, що лейтмотивом цих зборів була стурбованість з приводу політичних репресій, здійснюваних сьогодні владою. І в підсумкових документах пропонувалося записати відповідні пункти про це. Однак якась чорна душа постаралася, щоб з кінцевих документів зникли записи про занепокоєність арештом Юлії Тимошенко, Юрія Луценка та цілої когорти новітніх політв’язнів. Те, що опубліковано, відрізняється від того, що заявлялося (і записано на магнітофон). Може, і не звернув би я на це уваги, якби не зателефонував схвильований Д. Павличко і не сказав, що УВКР стала ще одним підконтрольним владі органом. На початку праці форуму навіть Д. Павличко не сподівався такого повороту справ, роздаючи наліво і направо компліменти М. Ратушному.
Тон V Всесвітньому форумові завдав патріарх УПЦ КП Філарет. Він виступив зі зверненням, у якому дав характеристику нинішньому часові. Патріарх Київський закликав світове українство, а особливо державних діячів України, жити згідно з правдою: “Кожен – особливо чиновники, політики, міністри – повинен працювати не для самого себе, а для народу, для загального блага. Треба діяти за правдою, бо так виконується закон Божий”, – наголосив патріарх. Він торкнувся й актуального нині в Україні питання української мови та єдиної помісної Церкви. “Наші супротивники розуміють, наскільки важливими для незалежності є українська мова та українська Церква. Тому вони роблять все, щоб витіснити нашу мову та знищити помісну українську Церкву. Але в них нічого не вийде! Буде і мова, буде і єдина Церква!” – сказав патріарх Філарет.
Зовсім інший тон цим усесвітнім зборам спробував завдати міністр закордонних справ Костянтин Грищенко. Спочатку він зачитав вітання від президента України. Хоч раніше в усіх анонсах повідомлялося, що В. Янукович сам виступить з півгодинною доповіддю, однак, як пояснено потім, йому порадили не йти з огляду на можливі провокації. У президентському вітанні головною була констатація, що останнім часом як невідкладний для розгляду в парламенті був переданий В. Януковичем законопроект про закордонне українство. Цей закон повинен би закордонних українців зрівняти в правах з громадянами України. Формально, відповідно до чинного законодавства, посвідчення закордонного українця дає його пред’явникові низку прав. Однак насправді чиновник та контролер в Україні пред’явника такого посвідчення “посилають дуже далеко” з його статусом. І це не єдина абсурдна ситуація. Делеґати форуму з Грузії, Вірменії та інших країн колишнього СРСР розповідали, що діти з тамтешніх українських шкіл, які їздили на навчання в Україну, на відпочинок в українські табори, що передбачає програма підтримки закордонного українства, зустрічалися з дивним явищем: навчання в школах, виховання в таборах ведеться російською. Шоковані тим явищем, вони риторично питали: навіщо нам українська мова, коли в Україні немає України?
Новий голова Об’єднання українців Росії (ОУР) Тарас Дутко констатував: вісті, які нині надходять з України, багатьма українцями в Росії сприймаються як демонтаж української держави. Отже ставиться питання: навіщо ж тоді наражатися, боротися за право бути українцем у Росії? Голова УВКР у 2006-2011 рр. Д. Павличко констатував, що за це право в Росії декілька українських діячів уже заплатили життям. Багато кого за “розпалювання українського націоналізму” погнали з роботи. За його словами, нині 4-мільйонна діаспора в Росії знаходиться на порозі зникнення. І не тільки в Росії, бо в сусідній з Україною Словаччині 95% українців уже – після 20 років активної асиміляції молодою словацькою державою – ідентифікують себе зі словаками. За переписом населення 1989 р., в Росії було 4 млн. 300 тис. українців, а за переписом 2002 р. їх стало тільки 2 мільйони. Бути українцем у Росії вважається злочином проти російської держави. “Чи можна говорити про мовні права українців у Росії, коли нині треба говорити про захист мовних прав українців в Україні?” – таке питання ставив на форумі не лише Павличко, а практично всі його учасники, за винятком міністра закордонних справ України. Голова ОУР Т. Дутко сказав, що накопичилася величезна доказова база придушення національ них, релігійних та економічних прав українців у Росії. Немає державного каналу телебачення чи радіо на федеральному рівні. Виняток становить Оренбурзька область, де видається щомісячний журнал. Є в Росії одна українська бібліотека та приблизно 20 бібліотек з фондами української літератури. Немає жодної державної школи, жодного друкованого засобу масової інформації по-українськи. Офіційна версія – немає такої потреби з боку українців. Т. Дутко вважає це надуманим та безглуздим поясненням.
Асиміляційні процеси – не лише російська специфіка. Делеґати форуму з країн Балтії та з держав Центральної Азії констатували, що в них спостерігається небезпечне явище поглинання української спільноти російською. В тому плані на увагу заслуговує також ситуація, яка склалася в Ізраїлі. Про неї розповів на форумі письменник Олександр Деко – родом з Київщини, який на початку 90-их рр. еміґрував до Ізраїлю. Там потужна російськомовна спільнота принижує і висміює майже півмільйонну спільноту з України та українську націю загалом. Це з її подачі йде переслідування та цькування видавця українськомовного журналу “Соборність”, засновника однойменного видавництва, голови Спілки українськомовних письменників Ізраїлю. Письменникові закидають “український націоналізм” за його “тенденційний” підхід до постаті Хмельницького, до питання участі євреїв в УПА та в національно- визвольних змаганнях 20-х рр. ХХ ст. Тут ситуацію підігріває російськомовна спільнота, за визначенням О. Дека – “держава в державі”. У пошуках справедливості еміґрант з України звернувся до Національної спілки письменників України. Та, у свою чергу, переадресувала справу до Посольства України в Ізраїлі. В результаті таких “комбінацій” проти 86-річного О. Дека відкрито кримінальну справу за спотворення іміджу Ізраїлю у світі. І це ще не все. За словами О. Дека, російськомовних письменників, які висміюють Україну, Україна удостоїла високих державних нагород…
На фоні таких подій міністр закордонних справ України К. Грищенко, перефразовуючи виборчий слоган В. Януковича “почую всіх”, заявляє: “усе знаємо, усіх чуємо”. І після загального викладу про українську зовнішню політику обіцяв, що в поданому до парламенту законі буде закріплене надання фінансової допомоги українцям світу, виділення державних стипендій для здобуття вищої освіти і низка пільг особам, які мають статус закордонного українця, надання права вести трудову діяльність за тим же законом, що й для громадян України. За словами міністра, Україна працює над вреґулюванням питань про соціальне забезпечення українських заробітчан, яких у роботі форуму максимально обмежували. Традиційна діаспора їх не дуже збирається вважати часткою себе. Україна також уже не хоче вважати їх своїми, бо ж вони її зрадили у важку годину. Ця категорія українців відкидає всі розмови про зраду, вважаючи, що то їх зрадила Україна, ошукали перевертні, які нині вибилися в касту олігархів. Говорячи про позитивні процеси в Україні, К. Грищенко назвав ініційовану Д. Табачником освітню реформу. Її видимою ознакою було зникнення нинішнього навчального року, за підрахунками українських журналістів, з української освітньої карти понад 600 шкіл. Не дивно, що при таких процесах не всі мали терпеливість слухати промову. У залі повторилися свисти, вигуки “ганьба” та “брехня”, якими супроводжувалося також президентське вітання, що його зачитав міністр закордонних справ України. І на сцену винесено плакат: “Бандократію геть”.
Хоч таке сприйняття форумами президентів – не новина (раніше завжди обходилося без плакатів, бо реакція була спонтанною), проте згодом розгорнулася дискусія, чи це треба було робити. Так само, як і були суперечки 1992 р., чи треба було “засвистувати” на І Форумі виступ Леоніда Кравчука, коли він “наїхав” на В’ячеслава Чорновола та на Народний рух. Першою реакцією на події в опері 19 серпня 2011 р. була заява вже згаданого М. Ратушного, що це провокація, спрямована на зрив цих усесвітніх зборів. Правда, він потім пом’якшив свою позицію, заявивши в одному інтерв’ю: “Якби Янукович почув критику діаспори – нічого страшного не було б”. Проте окремі учасники засідання доводили, що організатори заходу повинні були б забезпечити таку аудиторію, яка мовчки сприймала б те, з чим вона незгідна. Однак такий підхід – це вияв культури чи свідчення тупості та ментальна схильність до рабства?
За словами Д. Павличка, який на форумі мав головну доповідь, Україна нині перебуває в дуже важкому періоді свого розвитку. Вона мусить визволитися від нав’язування їй другої державної мови. У той час, коли в зовнішній політиці прийнято рішення про європейську інтеґрацію, у внутрішній політиці йде шалена русифікація України, яку проводять міністр освіти, міністр внутрішніх справ та ряд чиновників місцевого рівня. Нинішньою мовною ситуацією в Україні стривожені всі делеґати. Представниця української спільноти Білорусі просила українців не повторювати помилки білорусів з другою мовою, бо це рівнозначне самогубству нації. Звертаючись до присутнього в залі засідань Л. Кравчука, який за дорученням В. Януковича очолює групу, що займається розробкою нової конституції, Д. Павличко просив його записати в новому законі норму про заборону спекуляції на мовному питанні.
Д. Павличко вважає, що в новій Конституції України повинна також бути норма відносно того, що президент української держави має нести відповідальність за становище діаспори та заробітчан за кордоном. Тобто він має бути водночас президентом усього українства. Проте тут є один нюанс: світове українство за нього не голосує. Тому йдеться лише про моральну повинність, а не про політико -правовий обов’язок. Українські правники з Заходу вважають, що ніякі зміни Конституції України не дадуть результату, поки чиновництво іґноруватиме норми закону. Тому немає сенсу змінювати основний правовий документ держави. Д. Павличко вважає, що нині головним завданням є збереження за українською мовою статусу єдиної державної мови та зупинення асиміляційних процесів. Хтось може сказати, що це поетичні фантазії, що асиміляція за межами етнічної території є неминучим процесом. Проте досвід показує, що нині до числа польської спільноти в Україні записується багато з тих, про кого я ніколи б не подумав. Причина тут проста – це активна праця з боку Римо- католицької церкви, польської держави та відчуття непотрібності з боку України. Тому всі розмови про зупинку асиміляції, про підтримку діаспори, про збереження статусу державної мови повинні йти в парі з питанням влади в Україні.
На думку поета, нині Україна стоїть також перед проблемою пошуку нового лідера. З цією тезою не погодився гість зборів, колишній міністр закордонних справ, голова Народного руху Борис Тарасюк. Вітаючи учасників засідання від своєї партії та від імені Комітету опору диктатурі, він заявив, що українська демократична опозиція має лідера. Цей лідер на президентських виборах отримав 11,5 мільйонів голосів. Тепер цього лідера нинішня влада кинула за ґрати. Він об’єднав 11 українських демократичних організацій у Комітет опору диктатурі. Його ім’я – Юлія Тимошенко. Водночас політик і дипломат подякував українській спільноті у світі за підтримку, яку вона давала Україні до здобуття незалежності і в перші роки незалежності. Українці з Канади та зі США матеріально допомагали молодій українській державі творити зовнішньо-політичну структуру.
Доповідь президента Світового конґресу українців (СКУ) Евгена Чолія була головною від закордонної частини українства. Він констатував, що світова спільнота схвильована процесами, які саме відбуваються в Україні, оскільки після президентських виборів змінено державну політику в багатьох важливих напрямках. Нинішні владні структури підривають суверенітет України та здійснюють наступ на здобутки демократії. Підсумовуючи доповідь, Е. Чолій сказав: “Сьогодні хочу запевнити, що СКУ та наші складові організації готові надалі спільно з українським народом в Україні охороняти й утверджувати українську незалежність, демократизувати й українізувати Україну, стояти на захисті її європейського вибору та охороняти людські й національні права українців незалежно від їхнього місця проживання”. Усі ці думки президент СКУ висловив також президентові України під час їхньої другої зустрічі. Перша зустріч була в червні 2010 р. Проте тоді відповіді на пропозиції СКУ так і не надійшли. Чи тепер буде по-іншому?
“Наше слово” №39, 25 вересня 2011 року {moscomment}
