Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ №10, 2013-03-10
Колишній президент Польщі Александер Квасневський не має сумніву, що «майбутнє України вирішуватиме майбутнє Європи». За його словами, не слід також переоцінювати роль історичної політики в польсько-українських відносинах. Складне минуле має обговорюватися, але воно не повинно бути «проблемою номер один». Подібний підхід підтримує колишній міністр закордонних справ України Борис Тарасюк.
Політики зустрілися в рамках нещодавньої варшавської презентації книжки «Між Майданом і Смоленськом», автором якої є польський євродепутат Павел Коваль. Книжка значною мірою стосується пов’язаних з Україною проблем – і такою була дискусія, яка супроводила презентацію.
Президент Квасневський зізнався, що абсолютно не шкодує своєї активності під час Помаранчевої революції – бо це була допомога в побудові суб’єктності України та сприяння її стремлінню до модернізації. Хоч прикрим назвав пізніші суперечки між лідерами «помаранчевого табору» і катастрофу будованої ними формації, то остаточно такий сценарій можна було передбачити, оскільки часто «революції поїдають своїх дітей». Водночас змарнованими назвав можливості, які після такого громадського зриву з’явилися в Україні. Тоді в Давосі, Вашинґтоні чи Брюсселі до української влади демонструвався значно більший кредит довіри і готовність діяти задля прийняття України у європейські структури, ніж мали це країни східної та центральної Європи у 1989–90 роки.
Коментуючи сьогоднішню ситуацію щодо європейських прагнень української держави, Квасневський оцінив, що теперішня влада поводиться дещо так, немовби вірила, що можна бути «частково вагітною». За його словами, правлячій українській команді найбільш відповідала б така модель, де на 30% можна бути в Митному союзі з Росією, Білоруссю та Казахстаном і на 70% – з Європейським Союзом. Україна, сильно зв’язана в економічному, культурному та історичному планах з Росією, мусить шукати якихось форм балансу, проте, як оцінив Квасневський, «реальність політики полягає в тому, що врешті на щось треба вирішитися». Суттєве значення мають тут процеси, які відбуваються в українському суспільстві – хоча б щораз частіші виїзди українців до Європи, в оцінці Квасневського, впливають на те, що в суспільстві натурально збільшується тяжіння до інтеґрації в цьому напрямку.
Багато говориться про те, що в листопаді на саміті у Вільнюсі може бути підписана Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Квасневський цей договір називає реальною пропозицією для України, оскільки поки що ні вона, ні ЄС не готові до повного членства – перша «робить багато помилок», а другому «не вистачає рішучості». Пригадуючи перешкоду у вигляді ув’язнення українських опозиційних політиків, Квасневський водночас висловив переконання, що сторонам усе ж удасться підписати Угоду про асоціацію: «Це зміна, яку я без перебільшення порівнюю з грудневим референдумом 1991 р., коли, на здивування всіх, починаючи від Михаїла Горбачова і закінчуючи на тодішньому президентові України Леонідові Кравчуку, понад 80% українців висловилися за незалежністю», – наголошував Квасневський.
Щодо інтеґраційних клопотань більш скептичним виявився український політик Б. Тарасюк. За його словами, вирішальний момент буде скоріше, ніж у листопаді, бо вже у травні ЄС прийматиме політичне рішення: укладати договір з Україною чи ні. Отже, саме до цього часу українська сторона має продемонструвати готовність і бажання іти назустріч тим вимогам, які висунув ЄС: «Судячи з трирічного досвіду „царювання” в Україні Януковича, я маю сумнів, що він здатний мінятися», – говорив у коментарі для «НС» Б. Тарасюк.
Політики представили також свій погляд на місце історичної політики в українсько-польських відносинах. Б. Тарасюк високо оцінив діяльність А. Квасневського як президента у плані польсько-українського примирення та закриття болісних питань спільного минулого: «Ми повинні віддати цю частину спільної історії історикам і концентрувати увагу на позитивному сьогоднішнього і майбутнього. Не можна весь час жити взаємними образами», – висловлював свою думку Б. Тарасюк про бачення підходу щодо українсько-польського конфлікту під час ІІ Світової війни. За його словами, оцінюючи ті події не варто також забувати про роль тодішньої Москви, якій вигідно було «стравлювати між собою українців і поляків».
А. Квасневський, виходячи з того, що історична політика не може бути центром відносин, водночас відзначав: дискусія про минуле є на дещо інших рівнях. За його словами, поляки навіть у період Польської Народної Республіки могли дбати про свою «вразливість щодо історичної пам’яті». У випадку українців таку можливість радикально обмежили роки радянської пропаґанди й освіти. Тому Квасневський рекомендував будувати діалог, спертий на правді, фактах, але й праві іншого розуміння тодішніх подій: «Скільки ми б не вклали зусиль, то сприйняття Степана Бандери в Польщі та в Україні, особливо Західній, буде відрізнятися. Тому що для нас це терорист, злочинець і український націоналіст, а для українців – борець за незалежність держави, який використовував тодішню політичну кон’юнктуру, водночас сягаючи до методів терору. Такий прийом не був чужий також польським героям, до яких ми сьогодні відкликаємося як до світлих героїв нашого минулого», – говорив А. Квасневський. Перед тим він відзначив, що складне спільне минуле – це не лише питання Волинської різні, але також депортації українців у рамках Акції «Вісла». ■
