Анна Вінницька ■ ПОДІЇ ■ 2010-03-23
Варто нагадувати, що кожен народ має право на свою історію та своїх героїв. Однак цього замало, щоб вести діалог в історичному контексті. Діалог, а не словесне протистояння. Тим більше, якщо мова йде про українсько-польську ворожнечу на Волині та в Галичині під час ІІ Світової війни. Цей конфлікт до сьогодні є найбільш гарячою темою як у польській, так і в українській історіографії, найболючішим моментом у польсько-українських відносинах.
Останнім часом події майже 70-літ ньої давності виринули в контексті присвоєння лідерові ОУН Степанові Бандері посмертно звання Героя України, яке здійснив президент Віктор Ющенко. Польські кресові середовища та їхній неформальний речник кс. Тадеуш Ісакович -Залеський аж ніяк не могли промовчати цього факту. Проте сьогоднішня дискусія віддзеркалює деяке пожвавлення кресових середовищ із приходом до влади правих сил та веденням Польщею “історичної політики”.
У статті “Кресові наступають” (Український журнал, 11/2008) Марко Смеречинський пише, що “роками т.зв. кресові середовища залишалися поза головним руслом польської політики та суспільства. (…) Це ставлення трохи змінилося в час приходу до влади (2006-2007) партії ПіС. На той час помітними були її права орієнтація та розгортання державними органами історичної політики. У Варшаві з ініціативи міських радників цієї партії мав бути створений Кресовий інститут, відомий лідер і дослідник Ева Семашко стала дорадником Інституту національної пам’яті, громадські медіа (котрі стали підконтрольними ПіС, або їй симпатизують – як щоденна газета “Rzeczpospolita”) гостинно відкрили двері перед кресовими авторитетами”. М. Смеречинський має рацію, коли пише, що тепер у підході до українсько- польського протистояння в Польщі на задньому плані опинилися такі автори, як Едвард Прус чи Віктор Поліщук, натомість голос віддається новим авторам, як от Люцина Кулінська, Чеслав Партач чи проф. Ришард Шавловський.
І хоч ці автори представляють радше “польську рацію”, то саме їх називають “об’єктивними дослідниками” та “авторитетами” в питаннях українсько -польських відносин. А чому авторитетом у підході до цих тем не став Ґжеґож Мотика або проф. Роман Дрозд? Першому закидають проукраїнськість, у випадку другого витягують українське походження – немов національність заважає бути об’єктивним.
На реґіональному рівні (у цьому випадку – у Кошаліні) також усе розставлене на місця: авторитетом з питань польсько-українських відносин є вже згаданий Ч. Партач з Кошалінської політехніки. Саме він першим прореаґував на інтерв’ю з головою Кошалінського відділу ОУП Романом Біласом, надруковане в місцевій щоденній газеті “Місто” (від 10 лютого). В інтерв’ю, зокрема, йшлося про відчуття українців після присвоєння С. Бандері звання Героя України і саме ці висловлювання стали приводом для “висвітлення” волинських подій з погляду виключно “польської рації”. На жаль, така дискусія не наближує нас до польсько-українського примирення, а навпаки – однобічна пам’ять розпалює ворожість та ненависть. Вистачить проаналізувати зміст численних антиукраїнських коментарів, які з’явилися на форумі іншої місцевої газети (“GK 24”). У цьому випадку неприхована ненависть та зверхнє ставлення до українців, відчуття, які ніхто не контролює, спричинені анонімністю інтернету. Навіть якщо Р. Білас суб’єктивно інтерпретував певні історичні факти (він не історик), то це не означає, що дискусія має перетворитися в ненависницький монолог, у якому не береться до уваги позиція другої сторони. До того ж, коментарі показали певну послідовність: подібно як кресові середовища атакують насамперед ОУП, так і в більшості висловлювань тих, хто взяв участь у цій дискусії, витягувався саме факт очолювання Р. Біласом Кошалінського відділу ОУП. Мовляв – такою є позиція усього ОУП. Натомість ПіС, що постійно суперничає з Громадянською платформою, згадане інтерв’ю використало для боротьби з цією ж партією. Повітове управління ПіС “висловило глибоке занепокоєння невіглаством у сфері історичних знань діяча партії ГП (…)”.
У серпні минулого року, коли з приводу рейду слідами С. Бандери також розгорілася дискусія щодо цієї постаті в тижневику “Newsweek”, надруковано статтю публіциста, що спеціалізується в питаннях польсько-українських відносин, Анджея Краєвського “За свободу нашу, не вашу”. У матеріалі автор ставить й обґрунтовує тезу, що “Друга Річ Посполита чимало вчинила для того, щоб українці стали смертельними ворогами поляків. А що гірше – навчила їх, як боротися зі зненавидженим гнобителем”. Автор перераховує: зрада Польщею України через укладення Ризького миру, внаслідок чого тисячі українських солдатів були інтерновані в польських таборах (після підписання Ризького договору Пілсудський поїхав до інтернованих солдатів Петлюри й сказав їм: “Панове українці, вибачте”); явна дискримінація під час військової колонізації на Волині; примусова полонізація та силове знищення прагнень українців щодо власного шкільництва, самоврядування, релігії та мови; пацифікація галицьких сіл як відповідь на діяльність українських націоналістів чи насильне змушення українських селян переходити на католицизм.
Чому отже ті, хто виступає від імені кресових середовищ, та “авторитети з українсько- польських відносин” не представляють і такої історії, яка також має відношення до волинських подій? Відповідь дають дослідження польської історичної пам’яті відносно ІІ Світової війни, які провів минулого року дослідницький центр “Пентор” на замовлення Музею ІІ Світової війни. “Після війни склався однозначно позитивний образ поведінки поляків”, – сказав для “Ґазети виборчої” соціолог Пйотр Квятковський з “Пентора”. Однак дійсність насправді більш складна, а нам важко з цим змиритися. “Знання про світлі сторінки – більш поширене та глибше, аніж знання про те, що погане”, – підкреслив П. Квятковський. Один з опитуваних відповів коротко: “Не хочеться пам’ятати того, що були погані поляки”. Більше говорити – не потрібно.
“Наше слово” №13, 28 березня 2010 року
