Наталя Кляшторна ■ РЕПОРТАЖ ■ №45, 2012-11-04
Дидьова – це бойківське село в широкій долині Сяну, яку з півдня підпирає Букове Бердо, місце туристичного паломництва в Бескидах. Кільканадцять кілометрів до Ужоцького перевалу. Далеченько до Турки, зате родюча земля коло ріки. Дидьова в околицях славна медом. З несолодкою долею, бо розтерзана лінією кордону.
Коли Анатолій Біжик запрошував на храмовий празник до Дидьової, сусіднього з Боберкою села на Турківщині, а потім ще й повідомив про 60-ті роковини виселення, подумалося, що це просто помилка. Усіх виселених в Україні часто ототожнюють з жертвами Акції «Вісла», називають лемками або ж закерзонцями. Останніми роками всіх бойків зараховують чомусь лише до виселених 1951 р. Часто людям просто не вкладаються в голові всі ці численні депортації, кореляції кордону й примусові переміщення.
Що я знала про Дидьову раніше? Що село постало на початку ХVІ ст. Що тут 1890 р. заарештували Івана Франка, коли він гостював у місцевого пароха Івана Кузіва. Що надгробок їмості та хрести на цвинтарі ремонтували цього року «маґуричани». Що про Дидьову й місцевих бойків писала дружина І. Франка. Що до І Світової війни тут дякував небіж мого прапрадіда – Петро Петях із Царинського. Що влітку 1944 р. на полонині над цим селом проводив вишкільний табір курінний «Рен». Що до 1939 р. в селі мешкали 1332 особи, а їхня доля була така ж сама, як і жителів усіх інших сіл над горішнім Сяном: виселяли 1940 і 1946 р.
Така ж доля – та не зовсім така… На відміну від інших прикордонних сіл, життя в ньому вирувало аж до весни 1952 р..
«Той дріт сам дідько натягнув!»
Хоч Польща була поділена між Німеччиною та СРСР до кінця вересня 1939 р., охорону на кордоні поставили аж на початку листопада, а прикордонна смуга початково простягалася тільки на 500 м. Саме розмежування кордону тривало до зими. Звіт про встановлення прикордонних знаків був складений наприкінці лютого. Вже 3 квітня Рада Народних Комісарів (РНК) УРСР і ЦК КП(б)У прийняли постанову про переселення жителів 800-метрової прикордонної смуги. Кордон на Сяні був щільно перекритий увечері 7 квітня (інакше люди почали б убрід тікати за Сян, на німецьку територію). Виселення, яке нагадувало бойову операцію, мало завершитися до 20 квітня. Але тривало довше, поки не почалася сівба. Бойки з-над Сяну потрапили до німецьких колоній на Стрийщині та на Рівненщині.
Сивочолий чоловік під каплицею згадує:
– Ще за Польщі моїй бабі приснився сон. Наче її хапають і починають зв’язувати від колін пекучим мотузом. Баба кричить, «гойкат», а ніхто не рятує. Уже мотуз обвиває їй шию, не дає дихати… Аж тут вона бачить, що то не мотуз – колючий дріт. Коли москалі зайшли, вона сказала: то був віщий сон. Той дріт сам дідько натягнув.
Йосифу Стронському було 2 роки, коли його родину вперше вигнали з Дидьової. Він не чітко пам’ятає німецьку колонію Бригідан біля Стрия, де родина прожила менше як два роки. Бо під час ІІ Світової при першій же нагоді вони повернулися до Дидьової. Хоч радянці за рік розібрали хати, проте кожен відбудувався на своїм полі: поставив хату, викопав колодязь, пивницю.
– Люди село відновили буквально за пару років. А після війни знову почався терор. Прикордонники наказували забиратися, сусідні села виганяли, палили, стріляли, – згадує Стронський.
Торік минуло 65 років, як у липні 1946 р. радянські та польські війська вигнали понад 10 тис. бойків з 9 сіл над Сяном. Саме тоді кілька родин з Дидьової були виселені разом з мешканцями Сянок, Беньової, Буківця, Соколиків, Верхньої та Нижньої Тарнави, Дзвинячого, хутора Полонинського углиб Радянської України. Під час виселення Полонинського дві особи були вбиті за спротив і намір утекти до лісу. Багато людей згадують червоні заграви, тільки-но вони вийшли з села. Через рік від цих сіл не осталося нічого – усі спалено дощенту. Для коминів та фундаментів, що виднілися з-під попелищ, не шкодували вибухівки. Сліди затерли – лишилася пустка.
Здається, сам Бог продовжив життя Дидьовій і Ліктю ще на 6 років. Улітку 1951 р. в рамках територіального обміну між СРСР і Польщею виселяли сусідні Журавин і Смільник, а ці села ще осталися. Людям не лишалося нічого іншого, як змиритися з непоступливим сусідом – колючим дротом.
«Не дали навіть паску освятити»
Миколі Гембару теж було 2 роки, як він покинув Дидьову 1952 р. Разом з усіма односельцями.
– Батько згадував, що після війни постійно був терор. Совіти не хотіли, щоб люди жили так близько до кордону. Виселяли села 1946, потім 1951 р. Наших сіл не торкали, ми жили трохи далі від ріки. А 1952 р. вже взялися й за нас – Дидьову і Лікоть. Не дали навіть паски освятити – прийшли з автоматами і вигнали перед самим Великоднем, – каже він.
Й. Стронський мав тоді 12 років, тож добре все пам’ятає:
– На фіри поскидали маєтки і везли нас аж до Ясениці-Замкової (село за 60 км). А там ще на станції сиділи під голим небом цілий тиждень, сиділи на клунках, корови й коні пасли. Люди йшли до церкви паски святити, а ми стояли в черзі за шматком хліба. Люди і худоба – всі в одному вагоні їхали, в телятнику, не в пасажирському. А потім знову в Раві-Руській ждали команди: куди далі – продовжує розповідь Й. Стронський.
Найстаріша уродженка Дидьової, яка прибула на відпуст із Себечева на Сокальщині, – 85-річна Єва Драбич. Коли 1952 р. радянські прикордонники виганяли з хати її родину, вона мала двоє дітей: 2-річного синка і 6-денну доню.
– Я стояла з дітинов на руках, а пограничник взяв цапіну – дрилив пец, пак выбив вікна. І грозили нам смертьов… А як было ждати на вокзалі цілий тиждень з малими, старими… А як привезли в Себечів, то дали по 2–3 родини в єдну хату, – поринає в минуле Є. Драбич.
Звідки взялися на Сокальщині порожні хати для понад сотні родин дидівців? Відповідь проста – спорожнілими були садиби українців, вигнаних з рідного села 1946 р., під час такого ж самого «добровільного» обміну населенням між УРСР та Польщею, як і очищення лінії кордону. Сокальщина 1951 р. увійшла до складу СРСР, отож колишні мешканці могли повернутися…
«Уже як нас привезли на Сокальщину, почали їхати до Себечева люди, котрі там колись жили. Їх виселили під Тернопіль, вони хотіли вернутися на своє. А тут ми вже живемо… І сварки були, і прокльони. Ми тільки й чули: чого сюди приїхали, чому в мою хату влізли? До судів доходило…».
Батько Є. Драбич не пережив першого виселення – 1941 р. його поховали на Бригідані (тепер село Ланівка на Стрийщині). А мати Марія не прожила й року в Себечеві на Сокальщині: «Мама померла не від голоду чи важкої праці, а з гризоти й жалю. Вдома ми були ґаздами, а в Себечеві нас ніхто не любив…».
«Кобы не границя»…
Село Дидьова уже 6 років поспіль оживає один раз на рік – на храмовий празник Успіння Пресвятої Богородиці. День зустрічі вже знають не лише самі дидівці з Себечева, але й усі сусідні та прикордонні села на Турківщині. З’їжджаються люди, організовані сільськими головами чи з власної ініціативи, поспішають священики, щоб спільно відправити Службу Божу. Бойки моляться й сповідаються біля каплиці під колючим дротом, потім слухають концерт і беруть участь у забаві. Завершується все гостиною під старими яблунями – неподалік цвинтаря. Дидівські родини відвідують цвинтар, вирушають до місць, де були їхні садиби, спілкуються з рідним аж до сутінків.
За будівництво каплички на місці зруйнованої церкви у Дидьовій взялися п’ять років тому Микола Гембар зі Львова та Анатолій Біжик з Боберки. Тепер святиня стоїть за лічені метри від колючого дроту. Поруч – інформаційна таблиця з малюнком церкви і короткими відомостями про історію села, яке живе хіба що в пам’яті.
На Успіння цього року транспорти вервицею тягнулися в Дидьову аж до полудня. Верхи на диґах їхали бойки з Вовчого, Лімної, Хащова, Лопушанки – прикордонних сіл Турківського району. На джипах поспішали кандидати до Верховної Ради з західнобойківського округу. Пішки йшли молоді боберці та шандрівці з дітьми. Нікого не лякала ані відстань, ані розкисла після вчорашнього рясного дощу дорога. Сонце палило по-літньому, рятував тільки вітерець від Букового Берда з-за лінії кордону, – хоч на нього не поширювалася заборона вільно рухатися через колючий дріт.
– Для вас тепер гори – то тільки красота. А для нас то було ґаздування. Як тільки весна – женуть ґазди биків на Полонину, – пані Єва показує на вершок Букового Берда. – А салаші стояли дальше, аж у Берегах-Горішних. Там вівці наші літували. Мій тато, Луць Лимич, мав по 80 овець. Ми цілу зиму брали бринзю з бочок. Ми ніколи голоду не знали. Не думайте, що ми їхали від біди. То все границя наробила. Границя – смерть Дидьової.
«Тут мають жити люди!»
Куток, де жили Гембарі, так і називається – Гембарівська Завалина. Щороку там на Успіння зустрічається вся родина. Цього року приїхала сестра Люба Пагулич із Херсонщини, бувають родичі з різних кінців, навіть з Донецька. Пан Микола закопав стовпець на місці хати, у якій народився: «Хай люди знають, що ми хочемо відродити село!». Відтак Дидьова – то не лише кілька надгробків і капличка під колючим дротом…
– Дидівська слава відроджується, – сказав Й. Стронський, коли приймав коровай від молодих боберчан, стоячи в колі третьої ґенерації дидівців. – Нас стає щораз менше і менше, але щораз більше привозимо наших дітей.
Щоб відродити село – треба отримати дозвіл на поселення в ньому. І чи захоче хтось жити в місцевості, де немає ні комунікацій, ні дороги, а телефон ловить хіба що польських операторів? Інша справа – зробити відпочинкову зону.
– Мої діти хотіли би мати тут будинок, приїжджали б на відпустку чи на вакації, щоб онуки і правнуки ходили по рідній землі. Сини працювали шахтарями в Червонограді, мають за що будуватися, – ділиться роздумами Є. Драбич. – Тут було гарне село, ми добре жили, тут далі мають люди жити.
Та яке майбутнє чекає навіть і ті бойківські села, які не зазнали виселень? Ще 20 років тому в боберській школі були паралельні класи, а на цей навчальний рік записалося лише 11 учнів. Молодь їде на навчання, але назад не повертається, бо ні в селі, ні в районі не знайде праці. Навіть ті, хто не здобув освіти, теж їдуть у пошуках роботи до Польщі, Чехії, Росії.
– Лінія кордону стала лінією смерті для наших прикордонних сіл, – стверджує Володимир Горбовий, голова Старосамбірської районної ради, також прикордонного району. Його арґументи спростувати важко. В селах уздовж кордону майже не залишилося молоді. Коштів на інфраструктуру (і на ремонт доріг зокрема) не виділяють, туризм не розвивається, бо туризм і бездоріжжя – несумісні.
– Бойки залишають свої села вже без воєн і депортацій. Тримати худобу стає щораз більш невигідно, а інакше тут не ґаздують. Економічний занепад – новий спосіб знищити народ, – говорить А. Біжик, який 10 років був сільським головою в Боберці.
«Умиюся в Сяну – відмолодну на двайціть літ»
Верхнє Надсяння на Турківщині обмежують відтинком від Ужоцького перевалу до села Боберки. Терен Дидьової належить тепер до Боберської сільради. Після вигнання господарів спочатку він стояв пусткою. Потім розібрали хати, навіть камінь з фундаментів – усе використали для своїх потреб колгосп і прикордонна застава. Дидівську землю перетворили в колгоспне пасовище. Але навіть для того, щоб косити траву, пасти худобу чи вівці, потрібно було мати спеціальний дозвіл із застави.
– Не можна було навіть роздивлятися, що там, на польському боці: прикордонники відразу реаґували, – згадує А. Біжик. Уже виросло два покоління бойків, котрі навіть не бачили, що то за ріка, той леґендарний Сян…
Після Дидьової відразу за Ліктем Сян робить крутий поворот – так, ніби пробиває собі вузеньку дорогу між Дидівською і Локітською Кичерками, щоб упавши під Сиглою, знову набратися сили від потічків з-під Черенної.
Кожного року напередодні відпусту ініціативна група просить на заставі про дозвіл, щоб пройтися до Сяну. Звісно, у супроводі прикордонників. Вмитися в ріці – своєрідний ритуал для мешканців бойківських сіл. Тут так і кажуть: «Умиюся в Сяну – відмолодну на двайціть літ». Але цього року дозволу не дочекалися. Старі дидівці припускали: це тому, що приїхали аж три телекамери, а кордон, як нагадали на заставі, шуму не любить.
Чверть віку минає, як упав Берлінський мур, – а Європа все ще розділена. І Бойківщина розділена так, що бойки не можуть прийти до Сяну!
«Цілилися у Святого Миколая»
Дидівців виселили 1952 р., та церкву, споруджену 1860 р., прикордонники відразу не розібрали. Але 1956 р. не лишилося й сліду по церкві. Церковний інвентар зберігався у Дністрику-Дубовому – і лише на початку 90-х років його забрали на Сокальщину.
Незадовго після виселення до храму в Боберку принесли образ Святого Миколая з церкви у Дидьовій. Кажуть, хтось підібрав, як пас худобу. Образ не заходилися оновлювати й підмальовувати, як це люблять робити в українських селах. І тепер він свідчить про трагедію виселених сіл красномовніше від будь-яких слів. Рамку образу та його краї зрешетили кулі. Прикордонники ставили образ – і вчилися влучно стріляти.
Якщо ідея створення музею виселених сіл буде втілена, а мурована церква Святого Димитрія в Соколиках стане його притулком, образ Святого Миколая з Дидьової має бути там на почесному місці. Хай бачать онуки тричі виселених бойків, хто виганяв їхніх дідів: ті, для котрих святі образи були мішенню.
«Сам за Сяном я зістав»
– Найзворушливіша зустріч у нас була 2001 р. Приїхали вихідці з Журавина аж із Михайлівни на Херсонщині, куди їх виселили, – розказує А. Біжик. – Прикордонники дали дозвіл, журавинці разом з місцевими прийшли на місце церкви, вклякнули біля підмурівку. То не була просто молитва – то був плач. Триста осіб молилися й плакали в одному місці!
Цього літа Анатолій з однодумцями поставили пам’ятний хрест на місці церкви у Журавині. Для нащадків виселених. Боберка – село небагате, але завжди раде гостям. Коли в Дидьовій наближається відпуст, боберці приймають усіх. Ні за нічліг, ні за обід грошей не просять: «Нас ще світ дуже не зопсув».
І дійсно, трагедію сусіднього села боберці ще й досі сприймають як свою особисту. Коли взимку я в Турці збирала матеріали до бібліографії Бойківщини, завідувач районної бібліотеки Ганна Семків пригадала пісню свого тата Ілька Возняка (1926 р. н.) про виселення Дидьової. Слова цієї пісні вражають ще більше, якщо зважити, що їх написала людина, котра все життя прожила серед рідні в рідному селі, але вважала людей зі знищеного сусіднього села своєю родиною.
Ой Боже мій милостивий,
Чого я ся дочекав,
Розлучив ся я з родинов,
Сам за Сяном я зістав.
Як подивлю ся на річку,
На рідную сторону,
Туга прийде на сердейко,
Сам не знаю, де стою.
Усе Сталін позабирав,
І родину, і хати,
Ми за Сяном ся зістали,
Як послідні жебраки.
Осталася сумна церква,
Хрест на ній ся похилив,
Позабирав Сталін люди,
А в ту церкву ніж встромив.
Ой не плачте, наші дзвони,
Наша церковце свята,
Ще прийде така хвиля,
Радості не б’де кінця.
Не всі ми увидиме ся,
Много нас вже не буде,
Єдні в тюрмах погинули,
Других земля забере.
Треті ще ся увидиме,
Якщо Бог нам поможе,
Як диявольську державу
Наша сила розіб’є.
Боже, вислухай мольбицю,
Усі наші сльози втри,
А вигнані свої діти
На рідній земли злучи!
«Помолюся за розcіяних…»
Дорогу з Боберки до Дидьової і назад долали на диґах – саморобній бойківській техніці, пристосованій до бездоріжжя. Їхали, сидячи на лавках на кузові, плечем до плеча.
– Вважайте, коло вас жона, якій корова ребра поломила. Ще вчера лежала, а нись захотіла їхати, – мені показали на літню жінку, що сиділа праворуч.
А жінка посміхалася у відповідь:
– Ба та чого бым ся дома лишала? Лежу – болит, сіджу – болит, іду – болит. То хоч помолюся за тих людей, котрі розсіяні по світу і не можут прийти на своє. Помолюся лицем до Мучного за тих, котрі ся мучили і мучают в чуджім краю…
Тоненька, як стеблина, 80-річна бойкиня з Боберки молилася до лісу Мучного, що шумів за колючим дротом.
Молилася за нас. ■
Панорама села. Фото авторки статті
