Юлія Качула ■ ГРОМАДА ■ №10, 2016-03-06
У греко-католицькому соборі Воздвиження Чесного Хреста у Вроцлаві 14 лютого відбувся концерт колядок у виконанні українського хору сакральної музики «Псалтеріон».
Багато творів, виконаних на концерті, прозвучали в обробці дириґента хору сакральної музики «Псалтеріон», композитора, автора пісень і священика Богдана Дрозда. Ця людина є творцем, натхненником і наставником хору, який стрімко розвивається і щораз більше завойовує прихильність та любов слухачів. Питаємо о. Богдана-Мойсея про його шлях до Бога і музики.
Богдан Дрозд: Моїх предків переселили під час Акції «Вісла» 1947 року. Завезли їх до моря, у село, яке називалося до війни Цежне. В ньому 90 відсотків жителів були поляками, 10 – українцями. Там я і народився через 16 років після Акції «Вісла». У школі нас вчили української мови. Я почував себе, як вдома.
Чи були у Вашій родині музиканти? Що вплинуло на любов до музики?
Мій дід, а мамин батько, Антін Шиманський був дириґентом хору в церкві. У мами був абсолютний слух (з маминої сторони взагалі всі були музично обдаровані). Три сестри і брат, не знаючи нот, співали на чотири голоси. Я виховався у світі гармонії. З батьківського роду музичний талант був у тата й бабусі. Надзвичайно вплинули на мою свідомість мамині колискові, її голос. Пізніше – оточення, освіта. Я закінчив школу в Лігниці, де викладали мови, музику, танці, навіть підстави балету. Був і хор, яким дириґував обдарований музикант, віолончеліст Вроцлавського оркестру, незрячий професор Михайло Дуда. Потім – навчання в семінарії Католицького університету в Люблині.
Як приходить осяяння? Що стає мелодією, піснею? Творчі муки роблять життя легшим чи важчим?
Це таємниця, містика…Творчість починається з думок, емоцій, переживань, здебільшого, на жаль, від болю – фізичного і душевного. Згадаймо, практично всі геніальні митці мали складну долю, смуток, гіркоту існування… Я не говорю про музику комерційну, а про вічну. Коли з’являється натхнення – треба його хапати! Мені грає в голові мелодія, це може бути кілька ноток, які потім розвиваються в музику. Я шукаю того звуку без інструмента, лише у своєму уявленні. Творчості без мук не буває, мистецтво і терпіння є синонімами, хто не терпить – той не є митцем. Терпіння і біль привели мене істинно до Бога, раніше була віра інтелектуальна, а тепер – Бог у моїй душі, серці, у всьому мені. Змінилося й ставлення до музики. Не соромлюся говорити, що через поганий стан здоров’я я трохи віддалився від компонування. Час утрачений, але після створення хорів «Синтагма» і «Псалтеріон», зустрічей з нашими талановитими хористами, репетицій, концертів хочеться жити і творити, щоб залишити слід на землі для нащадків.
Розкажіть, будь ласка, про працю дириґента і роботу з хором, адже це дуже непросто, бо кожна людина – особистість, а підхід треба знайти до кожного.
Були в моєму житті знакові події, які підкреслили усвідомлення мого шляху в музиці. Раз на місяць до академії приїжджав професор хорової музики європейського рівня Стефан Стуліґрош. Студенти, серед них і я, повинні були дириґувати твір. Після мого дириґування професор сказав: «Зійди на бік!». Я здивувався, злякався, що зробив не так, але пан Стефан звернувся до мене: «В середу на концерті ти будеш дириґувати!».
Я добре писав фуґи різних епох, а на четвертому році навчання кожен з учнів мав аранжувати колядку. Я підготував «Нова радість стала», яку ми виконували на концерті. Після того, як мій викладач, професор і дириґент Казимеж Ґурський, заграв її, сказав: «Що ти тут робиш, іди на композицію, ти маєш великий талант!». Ці дві події мали дуже великий вплив на мою творчу свідомість.
Важлива справа для дириґента (та й кожної людини): хочеш змінити світ – зміни себе. Раніше я був гострий на слова, нервовий, але з віком зрозумів, що найважливіше в хорі, колективі – це людина, кожен з нас. Тобто треба любити, шанувати один одного, з кожним привітатися, обійняти. Спочатку людина, потім хор. Лагідність, любов, але і точність, дисципліна роблять своє. Я бачу, як хор розвивається, хористи один за одним тужать. Для українців, що приїхали з України, і тих, що народилися в Польщі, цей хор – віддушина (те, що дає вихід якимсь почуттям, прагненням, настроям – ред.). Вони приходять з любов’ю. Багато хто каже, що відпочивають душевно, а я вважаю це великою місією.
Заснував я 1997 року чоловічий хор «Синтагма», який мав багато концертів, записів, ґастролей. Він виконував досить відому на весь світ «Архієрейську літургію», яка була замовлена на 400-ліття Берестейської унії і яку ми написали спільно, тобто я з моїм братом, професором музичної академії в Лодзі, талановитим композитором Романом- Іллею Дроздом. Також цю літургію записав знаменитий хор київської консерваторії «Браво». Нині розвивається хор «Псалтеріон». Важливим є те, що ми маємо багато авторських творів, ми не дублюємо того, що співають усі, в цьому наш феномен, ориґінальність.
Передусім відчуваю себе українцем, та оскільки я народився і вчився у Польщі, польська культура теж мені дуже близька, особливо симфонічна музика, твори польських сучасних композиторів, насамперед Кшиштофа Пендерецького. Україна, український народ для мене так багато значать! В ім’я наших багатостраждальних геніїв – Шевченка, Стуса, Симоненка, Франка, Лесі Українки, Людкевича, Лятошинського, Березовського ми мусимо жити з вірою, силою, натхненням, бо ми народ з великою культурою, нас ніхто ніколи не переможе!
