Валерій Майданюк ■ УКРАЇНА ■ №50, 2012-12-09
Проходження в український парламент двох радикальних ідеологічних партій – Всеукраїнського об’єднання «Свобода» та Компартії України (КПУ) – створило умови для перетворення Верховної Ради України (ВР), як і всього українського політичного дискурсу, на безкоштовний цирк та арену безплідних ідеологічних баталій.
З участю цих двох епатажних популістських партій в новому парламенті будуть реґулярні бійки, на які з потіхою дивитиметься весь світ; депутати виноситимуть на розгляд абсурдні законопроекти, переливатимуться з пустого в порожнє теми про Бандеру, УПА, СРСР та комунізм, українську чи російську мову і Церкву. Унаслідок тиражування мас-медіа цих гострих для українців, однак уже заїжджених тем, неважко вдасться відволокти увагу суспільства від економічних проблем і від процесу концентрації влади в руках однієї правлячої партії і президента.
Практично майже вся 20-річна діяльність КПУ в українському парламенті завжди зводилася або до дешевого, необґрунтованого популізму та відверто колабораціоністських проросійських ініціатив, або до політичної бездіяльності, за якою комуністи вирішували свої бізнесові справи. Натомість уся діяльність «Свободи» в місцевих радах Західної України не відзначилася жодними вагомими успіхами в господарському чи соціальному сеґментах, вона потонула у хвилях передвиборчої пропаґанди та емоційної націоналістичної риторики. Тобто єдине, що вміють робити і комуністи, і націонал-радикали, – це викидати в інформаційний простір болісні для національної єдності провокації й ляпи, на які тепер буде звернена вся суспільна увага. Саме радикальні ініціативи КПУ та «Свободи» будуть завдавати тон політичного дискурсу у ВР VII скликання, саме ці партії виконуватимуть деструктивну роль у процесі консолідації як української нації, так і опозиційних сил.
Здобуття КПУ електоральної підтримки на рівні 13% голосів виборців означає, що ці відсотки були «відкушені» від електорату Партії реґіонів (ПР); і приблизно стільки недоодержала ПР, порівнюючи з минулими виборами. Адже в цих двох проросійських партій насправді один електорат, який періодично міґрує від комуністів до реґіоналів і навпаки. Цікаво, що «відкушуючи» значну частину виборців від «реґіонівського пирога», КПУ не зазнала репресій та утисків з боку влади, як це бачимо на прикладі «Батьківщини». Навпаки, просуванню в парламент комуністів влада сприяла, про що свідчить безперешкодний підрахунок голосів на користь комуністів ЦВК, у той час, як перемогу опозиційних кандидатів ще досі вирішують в судах. Очевидно, що значний комуністичний сеґмент у ВР потрібний правлячій партії. А враховуючи, що комуністи ніколи якісно не вирізнялися у фаховому аспекті розвитку економіки чи державотворення, однак завжди виділялися у справі поглиблення ідеологічного розколу України та у винесенні скандальних ініціатив, очевидною є відповідь – для чого в цьому парламентському скликанні вирішено кількісно підсилити позиції комуністів.
Підсиленням ідеологічних позицій КПУ стане поява в парламенті ряду українофобських депутатів від ПР та таких скандально відомих русофілів, як-от лідер партії «Родіна» Ігор Марков. Їхнім завданням буде закидання в інформаційний простір неприйнятних для українців законодавчих ініціатив, які створюватимуть ефект інформаційного шуму та збільшуватимуть рівень міжнаціональної ворожнечі.
Подібне сприяння бачимо і щодо «Свободи», політичний злет якої відбувався не без владного трампліна. Не виключено, що з огляду на вигідність для влади приходу в парламент свободівських націонал-радикалів (таких, як Ірина Фаріон), їм створено фактично безперешкодні умови для балотування та перемоги на окрузі. Наприклад, у 116 виборчому окрузі у Львові не висунуто проти Фаріон жодного серйозного противника, також серед технічних спойлерів (кандидатів на виборах, що не мають шансів на перемогу – ред.) не було жодної відомої кандидатури навіть на місцевому рівні. Тобто палиць у колеса окремим націонал-радикалам влада не встромляла ні на рівні реєстрації, ні в процесі аґітації, ні на рівні підрахунку голосів. Уже після обрання І. Фаріон здійснила кілька «висловів ненависті», які нічого, крім скандалів, не викликають і лише загострюють напруження між сходом і заходом України.
Влада не чинила жодних перешкод і в медіальній розкрутці «Свободи» і комуністів. Під час передвиборчої аґітації провідні політичні шоу країни (потрапити на які можна звичайно лише за кілька десятків тисяч доларів) реґулярно транслювали до цього часу маловідомих свободівців Юрія Михальчишина, Андрія Іллєнка та Ірину Фаріон. Питання – хто платив за ефір і кому було вигідно витягувати провінційних свободівців із західних областей на столичні шоу? – залишається відкритим, однак без цієї неприродно гіперболізованої медіапідтримки ВО «Свобода» ніколи б не набрало 10% голосів.
Очевидно, що в парламенті КПУ та «Свобода» ламатимуть списи навколо безперспективних суперечок щодо таких питань, як статус російської мови, визнання/невизнання УПА, Бандери чи Шухевича, хоч ці питання практично ніколи не матимуть однозначної відповіді. У той час, як вся увага українського суспільства буде прикута до чергових маршів комуністів у Львові або до відкриття чергового пам’ятника Сталіну чи Леніну та мобілізації всіх проукраїнських сил на акції протесту (які внаслідок свого резонансу не залишать байдужими навіть помірковану інтеліґенцію), питання приватизації державного майна чи концентрації бізнесу в монопольній власності однієї сім’ї опиняться поза громадською увагою. Адже емоційні та загальнозрозумілі гасла «наших б’ють» публіка завжди сприйматиме краще, аніж заплутані тендерні афери чи економічні махінації. Цікаво, що в Україні ще жоден мітинґ чи протест не організовувався проти конкретного посадовця чи партії, які використали адмінресурс у просуванні власного бізнесу чи закупки за державний кошт предметів розкоші. Ніхто не збирає мітинґів під міністерствами, які за найдорожчими цінами закупляють – начебто для своїх працівників – квартири, що потім дістаються або начальникам галузі, або їхнім близьким. Або проти пільгового оподаткування бізнесу сім’ї президента. А от на захист абстрактних ідеологічних проблем – збираються багатотисячні мітинґи, спрямовуються всі інтелектуальні ресурси української інтеліґенції. Саме на ідеологічний фронт ПР та президенту вигідно скерувати увагу українського суспільства. І саме для цього були створені умови для збільшення кількості комуністів і свободівців у парламенті. Адже націонал-популізм, як і популістська утопія – комунізм, – завжди були вигідною ширмою маскування справжнього способу життя еліти, яка ізолювала від народних мас, та служили побудові міцного авторитарного режиму. ■
