Анна Вінницька ■ ПОДІЇ ■ 2009-05-21
{mosimage}
Пригадується мені зустріч, що відбулася після других Днів української культури, які були більш розбудовані, ніж сьогоднішні, – розказує Збіґнев Лукашевський, директор Будинку культури в Ґоленьові, де від самого початку проходить цей захід. – Тоді один день був присвячений фільмам. Особливо запам’ятався мені один епізод з фільму, коли за помордованих у братовбивчих змаганнях на кладовищі молилися разом римо-католицький та греко- католицький священики. Фільм був настільки промовистий, що аж потрясав. Пізніше підійшов до мене старший чоловік і сказав: “Тепер мені вже нічого не можуть зробити”. Дуже здивував мене такий вислів, бо ніби чому хтось мав би йому щось робити? – Тоді той зізнався, що він українець.
Я й далі не розумів, бо не бачив у цьому нічого надзвичайного. А чоловік признався, що стільки років переховувався, бо боявся. Щойно тоді я зрозумів, що незалежно від того, що від виселення минуло вже понад 60 років, то люди й надалі бояться признатися до своєї української національності, бояться можливого цькування. Ця подія залишила в моїй пам’яті глибокий слід і тому вирішив – саме для тих людей потрібно організувати ці дні.
Будинок культури та його директор Збіґнев Лукашевський від самого початку разом з головою місцевого гуртка ОУП Данутою Левчанин виступає як співорганізатор заходу. Натомість, за словами директора, одним з ініціаторів Днів української культури в Ґоленьові був Марек Косцюлек – тодішній працівник цієї культурної установи, який на щодень займався співпрацею зі спонсорами. Виявилося, що однією з фірм, які співпрацюють з Будинком культури, була аптека, власником якої є українка Данута Левчанин.
Одного разу під час розмови виринула думка, щоб разом організувати спільний захід і показати полякам українську культуру. Тим більше, що в навколишніх селах живуть українці. Д. Левчанин зізнається, що коли бувала на різних українських заходах, завжди мріялося їй, щоб також у Ґоленьові організувати подібний захід. Однак спочатку не було охочих. Здається, все почалося від танцювального ансамблю “Метелиця” зі Щецина, який відносно часто виступав саме неподалік Ґоленьова. На один із концертів Д. Левчанин запросила працівників Будинку культури в Ґоленьові і з того часу спільно організовують вже Дні української культури. З кожним роком свято стає більш популярним, у місцевому середовищі воно закорінилося на добре (на заході були присутні заступник бурґомістра Ґоленьова Кшиштоф Зайко та голова Щецинського відділу ОУП Іван Сирник).
Попри те що в Ґоленьові та навколишніх селах живе відносно багато українців, то, як каже Д. Левчанин, вони ще “сплять” і ніде не показуються. Також З. Лукашевський зізнався, що найбільше бракує йому консолідації українського місцевого середовища, хоча помаленьку люди відкриваються і саме для них потрібно проводити ці дні. Сьогодні глядачами є в основному місцеві поляки, а українці переважо приїжджають зі Щецина, Старґарда-Щецинського та Тшеб’ятова. Під час цьогорічних заходів високу культуру презентував жіночий хор “Намисто” з Перемишля під орудою Ольги Попович, натомість розважав публіку Дитячий ансамбль пісні й танцю “Писанка” зі Львова. Дні збагачено виставкою творів “Тіні ікон” Маргарити Давидюк. Минулого року тут проводилися також заняття з іконопису – зголосилося більше ніж 20 осіб, у тому числі молодь та старші люди. У рамках днів у Ґоленьові вже чотири рази правилося в місцевому римо-католицькому костелі греко католицьке богослуження, однак не приходить стільки людей, скільки можна було б сподіватися. На жаль, багато наших уже полонізувалися, каже Д. Левчанин. Однак українці прагнуть зміцнити свою роль саме через культуру, яка допомагає у їхньому позитивному сприйманні.
На цьогорічних заходах 25 квітня глядачами були в основному старші особи. Можливо, варто було б наступного року організувати також концерт сучасної музики або рок концерт, аби притягнути молодь. Директор З. Лукашевський подав теж думку, щоб на чергові дні запросити українських перформерів, тобто сучасний український театр. Він подав ще одну пропозицію, яку можна використати і в кожному іншому місті. Для того, аби захід заполонив ціле місто, організуймо вуличні акції – наприклад пофарбуймо світ на синьо та жовто! Можливо, одній Д. Левчанин не під силу організувати таку акцію, але вже, наприклад, у Кошаліні під час Дитячого фестивалю було б можна.
Пам’ятаймо, що наші заходи постійно оцінюються, тому потрібно з року на рік підвищувати рівень заходу. Аби став він важливою культурною подією, не вистачить функціонування лише на побутовому рівні. Бо ж усім нам потрібна також висока культура, щоб Україна та українці не сприймалися виключно через призму фольклорних ансамблів.
“Наше слово” №21, 24 травня 2009 року {moscomment}
