Іза Хруслінська ■ ПОДІЇ ■ №24, 2014-06-15
Я належу до тієї групи поляків та українців, які після смерті Яцека Куроня 17 червня 2004 р. відчули себе «осиротілими», хоча його спосіб мислення про Україну та українців супроводить нас і надалі, ми продовжуємо черпати з того, що нам залишив Я. Куронь. Духом він був з нами і під час Помаранчевої революції, і під час минулорічного виїзду в липні до Павлівки-Порицька та Сагриня, і на київському Євромайдані, і на майданах України, також тепер, коли Росія окупувала Крим і веде війну на сході України. Протягом останнього півроку я часто згадую слова Я. Куроня, які в контексті трагічних подій в Україні набирають особливого значення: «Я від раннього дитинства абсолютно закоханий в Україну. Пориває мене, робить мене сильним та нечувана, та неправдоподібна воля до незалежності, яку повторюють покоління за поколінням, проходячи через тюремні табори і каторгу». Все життя він пам’ятав слова української пісні: «Ми гайдамаки, ми всі однаково ненавидимо рабське ярмо. Йшли діди на муки, підуть і правнуки. За народ життя своє віддамо».
* * *
Яцек Куронь був, певно, єдиним опозиціонером, політиком, який ще у 80-ті роки шукав контакту з середовищем української меншини в Польщі, старався його зрозуміти. Він був присутній на засновницькому з’їзді Об’єднання українців у Польщі в лютому 1990 р. Я. Куронь був ініціатором створення Комісії національних і етнічних меншин у Сеймі РП, а потім її багаторічним головою. Він був також ініціатором виїзних засідань цієї комісії на місця, де проживають національні меншини. Коли ще міг, коли здоров’я йому на це дозволяло, проїхав тисячі кілометрів, щоб зустрітися з представниками нацменшин на місцях, щоб вислухати їх і допомогти там, де це було можливим. А таких справ у 90-ті роки було десятки. Згадаймо лише кілька найважливіших. Я. Куронь активно включився в діяльність щодо повернення греко-католикам кафедрального собору в Перемишлі, який влада після ІІ Світової війни передала польським монахам ордену кармелітів босих. Пригадаймо опір поляків Перемишля в тій справі, який довів до особистого втручання Івана-Павла ІІ.
Двічі, а саме 1995 і 1997 р. антиукраїнські організації і влада Перемишля намагалися не допустити в цьому місті проведення фестивалю української культури. Я. Куронь і тут допоміг українцям, переконуючи різних людей, також і прем’єра уряду в тому, щоб вони зайняли чітку позицію в цій справі. Він особисто з’явився на відкритті фестивалю 1997 р. Подібно було і зі справою українських шкіл, і зі справою українських пам’ятників у Польщі. Я. Куронь старався у спірних питаннях розмовляти з польською громадськістю і домовлятися з людьми. Всюди там, де українська громада мала проблеми чи зі створенням шкіл з українською мовою навчання, чи з охороною цвинтарів, також лемківських, Яцек був присутній. Так було й у випадку села Чертіжного, коли аґенція сільськогосподарської власності продала приватній особі землю, на якій знаходився лемківський цвинтар. Щоб розв’язати цю проблему, Куронь допровадив до скликання надзвичайного засідання комісії національних меншин. Треба відзначити, що лемків Я. Куронь особливо любив, а вони відповідали йому взаємністю. Дотепер під час «Лемківської ватри» у Ждині відправляють Службу Божу – панахиду за Яцека. Його ім’я носить лемківська школа в Кунковій. Окреме місце в інтервенційній діяльності Я. Куроня займала боротьба за місця пам’яті воїнів Української галицької армії (УГА) та петлюрівців, а ще більше – вояків УПА, боровся за зміст написів на їх могилах. Я. Куронь знову інтервеніював перед польською владою, розмовляв з місцевими громадами, оскільки часто саме місцева громада на польсько-українському пограниччі не хотіла дати згоди на поховання воїнів УПА.
Особливо важлива, та водночас болюча, була для Яцека справа про засудження польським парламентом Акції «Вісла», а також справа табору в Явожні, де після війни були ув’язнені українці. Він 1997 р. боровся за те, щоб Сейм Польщі схвалив постанову, яка б засуджувала депортацію українців у квітні 1947 р. Був одним із 97-ми на 359 депутатів польського парламенту, які проголосували за прийняття цієї ухвали, але більшість, на жаль, була проти. Понад 10 років Я. Куронь боровся разом із горсткою, як казав, поляків доброї волі та Об’єднанням українців у Польщі за те, щоб були признані відшкодування колишнім в’язням Явожна, польського концтабору, де в 1947–1949 роках були ув’язнені українці, серед них багато жінок та неповнолітніх дітей, висланих туди під час проведення Акції «Вісла» переважно без судових вироків, лише за підозрою в допомозі УПА (там були ув’язнені майже 4 тис. осіб, 161 особа з яких загинула). Він не міг пережити того, що майже після 60-ти років від тодішніх подій Сейм РП у вільній державі не може протягом декади схвалити такої постанови. Бо, як писав за кілька років до смерті: «Чуємо офіційно або неофіційно, що, можливо, були то все-таки члени УПА, а тому не належиться їм». (Цю справу вирішено щойно 2004 р.)
Роль Я. Куроня в боротьбі за прийняття закону «Про національні та етнічні меншини в Польщі» – неоціненна. В інтерв’ю 1999 р. Яцек говорив, що в нього у житті є дві найважливіші справи, які хотів би після себе залишити, а саме – переконати поляків у тому, наскільки важливим для них є порозумітися з українцями, литовцями і білорусами та довести до прийняття закону про меншини. Закон був прийнятий вже після смерті Я. Куроня.
Яцек розумів, наскільки важливою для нашої сучасності є польсько-українська співпраця. Як мало хто, він розумів характер польсько-українських конфліктів і спорів, їх складність та історичну приреченість, але знав також, які висновки треба в майбутньому зробити з багаторічної ненависті і братовбивчих воєн. Я. Куронь уважав, що треба вміти з кожним порозумітися, треба знайти те, що нас, поляків та українців, поєднує, що можемо зробити спільно. Масова солідарність польського суспільства з Україною, яка бореться за право до вирішення власної долі, за демократію та європейські цінності вписується у мрії Я. Куроня, тому дуже хотілося б, щоб ця солідарність виявилася тривалою.
Адам Міхнік. Вступ до книжки «Поляки і українці. Важкий діалог» – Яцек Куронь (Київ, 2012)
«Яцек Куронь – один з найвизначніших поляків свого часу. (…) За освітою був істориком, за темпераментом і покликанням – вихователем, за своєю пасією – громадським діячем, політиком. Все своє життя був нонконформістом; умів протистояти суспільній думці, якщо вважав, що цю думку огортає шаленство національного шовінізму. Етнічний націоналізм наповнював його відразою, а ксенофобія його вражала.
Одночасно він був людиною толерантності та діалогу. Старався завжди зрозуміти бачення другої сторони, особи, опонента. В польській політиці був явищем винятковим, тому став одним з ініціаторів кількатомного видання «Важкі питання», які є, на мою думку, переломом у збірній свідомості поляків. Раніше в Польщі домінували логіка монологу і міф Польщі місійної – завжди невинної жертви злих сусідів.
Панував у Польщі ще й інший стереотип, а саме: Польща, що лежить між Росією і Німеччиною. (…) В політиці ніхто, крім Яцека Куроня, не полемізував із тезою Дмовського з такою впертістю і послідовністю. Він безупинно повторював, що східним сусідом Польщі є не Росія, а Україна, Литва і Білорусь. Яцек Куронь, син львівської землі, вважав польсько-українське поєднання однією з цілей своєї громадської діяльності. Власне з цієї перспективи він висловлювався про Акцію «Вісла», УПА, про цвинтар Орлят у Львові, про польсько-українські конфлікти та право українського народу до важливої історичної пам’яті. І повторював, що треба спочатку робити рахунок власного сумління, а не вдаряти в чужі груди.
Яцек Куронь був моїм приятелем. Багато років ми разом з ним йшли до вільної Польщі. Багато чого я від нього навчився. Добре знаю, чому без Яцека Польща є країною духовно біднішою. Знаю також, як багато людей Яцек умів зарядити розумною любов’ю до самостійної України.
Його голос у тих справах був шалено безкорисний – він не займався дипломатією, а йшов за голосом сумління, наражаючись українофобам, а за свій нонконформізм платив високу ціну. На щастя, дочекався найвищих польських та українських нагород».
