Павло Лоза ■ ПОДІЇ ■ №11, 2014-03-16
«У польських ЗМІ були коментарі, що нібито на Майдані перебувають екстремісти й ворожі, антипольські сили. Звичайно, це роздмухували російські мас-медіа. А тут з’являюся я − поляк з Майдану!» − говорить Янек Фалькевич, майданівець, журналіст spilno.tv, який лікувався в Польщі після поранення внаслідок вибуху ґранати.
Ти помітив на Майдані радикалів?
Перші два тижні на Майдані була дуже романтична атмосфера. Але після першого штурму, десь у середині грудня, настрої, може, не радикалізувалися, проте Майдан почав тверезіти. На самих гаслах «Слава Україні» далеко не заїдеш, а власне з цим опозиція протанцювала перших кільканадцять днів. Почалися внутрішні тертя і лише тоді проявився радикалізм, до якого провокувала сама влада – арештами, безглуздими судовими постановами тощо. Всі розуміли, що дороги назад уже нема, якщо розійдемося, Янукович усіх нас знищить по одному. Була повна фрустрація, бо ми не могли ні розійтися, ні рухатися вперед. Добре, що тоді якраз почався святково-новорічний час, який підносив дух людей. Я сам у кінці грудня вже був настільки фізично та психічно виснажений, що зрозумів: якщо не поїду додому на відпочинок, то просто не переживу цього. Крім того, треба було повернутися на роботу. Знову на Майдані був я 18 січня. Наступного дня відбулося віче опозиції, тоді стало ясно, що мирними методами важко буде чого-небудь досягнути.
Стоїте на Грушевського – майданівці, «Беркут», горить вогонь… Що людина відчуває в такий момент?
Тоді нічого не відчуваєш, не думаєш. Є вогонь, щось літає над головами, тут якась бабуся розносить чай і бутерброди, дії автоматичні, тоді не думається про страх…
Саме тоді я був поранений. Помітив, що «беркутівці» щось кинули, встиг похилити голову і вмить зрозумів – зараз мені кінець. Ґраната розірвалася. Миттєвий шум у голові, здавалося, тривав нескінченно, свист, світло. Коли я опритомнів, то виявилося, що нічого не бачу правим оком, і кров з ноги тече. Мене забрали медики й відвезли в лікарню. Там я нарахував, що за ніч одна лікарка зробила аж 17 операцій. А зранку до поранених прийшов увесь персонал і сказав, що він нас підтримує. І це було надзвичайно важливо… Пополудні лікарка прийшла нас повідомити, що ввечері, о 22 год. біля нас поставлять охорону, тобто міліцію. А попереднього дня з сусідньої палати міліція забрала Ігоря Луценка та Юрія Вербицького. Ми здогадалися, що подібна доля й нас чекає, тому, хто тільки міг, повтікали з лікарні. Мене забрали друзі і вивезли до Львова. По дорозі я викинув телефон, щоб мене не знайшла міліція. Ось і 24 січня я був уже в Польщі, у Ґрудзьондзі, де живе знайомий лікар, а опісля потрапив до лікарні МВС у Варшаві.
Ти на Грушевського був на барикаді?
Так. Можна навіть сказати, що як журналіст. Раніше я й не думав, що буду колись займатися журналістикою. За професією я електромонтер, часом працюю екскурсоводом по Львові для польських груп. Приїхавши на Майдан, я, звичайно, спочатку робив те, що було необхідно: помагав на кухні, прибирав Майдан. Одного разу товариш попросив мене перенести якесь обладнання для інтернет-телебачення spilno.tv. Оператор узяв камеру й каже: «коментуйте щось». І так я почав співпрацювати зі spilno.tv. Я 19 січня записував події, які відбувалися між повстанцями й «Беркутом», тоді мене й досягла ґраната. Зараз мій зір майже відновився, отже збираюся знову щось робити.
22 cічня впали перші жертви…
…Я про це довідався у Львові. На 100% було відомо, що Янукович не піде на діалог. Уже раніше говорилося, що або він нас усіх переб’є, або сам закінчить, як Чаушеску. Однак я не думав, що аж стільки людей загине. Одним я горджуся: мені приємно було працювати, усміхатися, плакати, жити поруч з такими людьми, бо вони ставали мені братами не лише в боротьбі. Я вже не бачив, як люди помирали за нас.
Так само, як місяць пізніше, в лютому.
За тими подіями в лютому я слідкував уже з Польщі. Тоді навіть думав: чи я не зрадив, утікаючи з України? Але розумів, що з пошкодженим зором я нікому не допоможу. Проведений у Польщі час не був змарнований. Я – звичайна людина, але, будучи у Варшаві, я давав інтерв’ю і думаю, що ці інтерв’ю були дуже важливими для зміни свідомості деяких людей. Тоді в польських ЗМІ говорилося, що на Майдані – екстремісти й ворожі антипольські сили. Це, звісно, роздмухували російські медіа. А тут з’являюся я – поляк з Майдану! В мене мішане походження, причому батько – поляк з території сучасної України, з Бібрки під Львовом, а мати – з Кмічина під Томашевом-Люблинським. Вони познайомилися після повоєнних переселень, які придумав Сталін. Так творилася польсько-українська сім’я.
Нині треба розуміти, що Україна – це не територія, а люди. І треба бути ідіотом, яким був Янукович, щоб не побачити, що найбільшим багатством країни є саме ці люди.
Не всі пішли на Майдан. Що думаєш про це?
Такий вибір не можна критикувати, бо людині треба дозріти до рішення боротися. Той, хто не пішов, нині може сильно жалкувати. Але це не означає, що людина не буде здобувати такого досвіду в інших сферах життя. Я дозрів до цього 2004 р., проте, коли тільки кувалася незалежність, тобто 1991 р., мені було 17 років, і я цього не розумів. Чесно кажучи, я тоді згайнував час, але знаю, що тоді просто ще не дозрів. І я теж себе не картаю, бо тоді був таким, яким був. Уже 2004 р. в мене була готовність віддати життя за справу. Вдома не зовсім хотіли, щоб я їхав. Мій батько – алкоголік. Коли я їхав уперше, то сказав йому: «Батьку, тримайтеся, – може, не повернусь». А він мені, як завжди: «А поцілуй…». Їдучи вдруге, 18 січня, я вже пояснював, що мене можуть посадити у в’язницю й навіть убити. Після 19 січня батько вперше зрозумів, що це міг бути справді останній раз, коли ми бачилися. ■
