Розмовляв Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ 2011-02-10
{mosimage}
– говорить заступник глави Адміністрації президента України Ганна ГЕРМАН, коментуючи в інтерв’ю для “Нашого слова” відносини Віктора Януковича з закордонним українством
“НС”: Чому В. Янукович щойно тепер відвідує Польщу – майже через рік після обрання його на пост президента України?
–Ганна Герман: У перших словах президента України в розмові з президентом Польщі Броніславом Коморовським було сказано, що велика перерва закінчилася і ми повертаємося до інтенсивного діалогу та співпраці.
В. Янукович побував у 25 європейських столицях – перш, ніж приїхав до Варшави, – але, як він сказав, у кожній переконувався, що саме Варшава важлива для України, особливо тепер, перед польським головуванням у Раді Європейського Союзу. Ми маємо велику надію, що в цей період, якщо не підпишемо угоди про асоціацію з ЄС, то принаймні дуже близько до цього підійдемо. Звичайно, черговим чинником є “Євро -2012”. Усе це вже стало поштовхом для нових ініціатив. Наприклад, президент України обговорив з прем’єр міністром Польщі Дональдом Туском перспективи співробітництва з Україною в атомній сфері, у маршалка Сенату Боґдана Борусевича говорилося про нафтові резервуари, які будують у Ґданську, і зацікавленість України цим питанням. Чергові важливі теми – це можливість запозичення польського досвіду видобутку газо метану, тема сланцевого газу чи продовження нафтопроводу “Одеса-Броди” до Ґданська. Також виникло кілька цікавих проектів з гуманітарного співробітництва, зокрема, “Стадіони культури” – він полягає в постійних контактах між молодими поляками та українцями, які в контексті “Євро -2012” можуть започаткувати більш інтенсивні обміни. Президенти говорили й про відкриття молодіжного польсько -українського табору біля Ченстохови, який самі планують відвідати і який також має посилити молодіжні контакти. Черговою цікавою ініціативою буде, наприклад, відкриття під час візиту президента Б. Коморовського в Україну пам’ятника Юліушеві Словацькому в Києві, але президенти говорили й про українські пам’ятники в Польщі.
Отже, як нині виглядає справа па м’ятника загиблим українцям у селі Сагрині, який вже кілька разів мав відкриватися і досі це не відбулося? Чи буде таке спільне відкриття?
-Президент ставив це питання й от римав ствердну відповідь від польського колеґи. Зараз відновлені консультативні комітети при президентах, який з українського боку очолив глава Адміністрації президента Сергій Льовочкін – і він запросив мене, як члена цього комітету, займатися гуманітарними питаннями. Отже, я буду опікуватися цими проблемами і думаю, що ми будемо старатися зробити таке відкриття якнайшвидше, щоб це було ще до “Євро- 2012”. При чому прийнято, що президент В. Янукович не любить обіцяти – він воліє зробити, а потім про це сказати. Як представник цієї команди я буду дотримуватися його стилю.
До таких необіцяних, а просто виконаних завдань варто було б додати спільний польсько- український університет, якого досі не вдається створити.
-На жаль, сьогодні тема спільного університету не була порушена ані міністром освіти України Дмитром Табачником, ані його польською колеґою Катажиною Галь. Я не питала Д. Табачника про винесення цієї теми, тому що відповідь є зрозумілою (Д. Табачник не є прихильником такої ініціативи – гс). З польського боку міністр мені відповіла, що вона не займається питаннями вищої освіти, а в переговорах відповідного міністра не було.
Яке місце в політиці президента В. Януковича займає закордонне українство?
-Про те, що воно займає важливе місце, свідчить факт, що під час візиту до США – незважаючи на інтенсивний графік зустрічей, у тому числі з головами багатьох країн та з президентом США Бараком Обамою – президент Янукович виділив час для української діаспори, але діаспора на зустріч не прийшла.
Як оцінюєте цей жест?
-Вважаю, що це неправильно і що це трішки смішна демонстрація. Усього можна досягти в діалозі. А коли його немає, то неможливе порозуміння. Тому я є прихильницею зустрічей, розмов – щоб ми висловлювали своє бачення.
Тодішній протест діаспори був висловленням певної позиції, прозвучали постулати.
-Акція протесту і діалог – це дві зовсім різні речі. Тему я би починала з такого слова, як “доброзичливість”. Такими ми повинні бути одні для одних, бо доброзичливість завжди породжує доброзичливість. Також спротив породжує відповідні реакції, проте президент залишається відкритим до всієї української діаспори, у тому числі до українців Польщі. Зараз президент робить багато для вирішення проблем українців у Росії. Нещодавно зробив гарний жест, коли закривали у Москві українську бібліотеку – він туди надіслав свої книжки.
Українське міністерство закордонних справ хоче створювати в Росії неурядові українські організації, в той час, як там закривають діючі. Чи напевно так повинна виглядати підтримка держави?
-Від прем’єр- міністра Миколи Азарова я чула про те, що в Росії треба будувати свої бібліотеки і свої школи. І це правильно. Українці в Росії, так само, як і українці в Польщі, є громадянами тих держав – і вони мусять відповідно рахуватися з місцевими законами. Ми, як держава Україна, можемо лише допомагати. Чому за 20 років незалежності України не побудовано в Росії жодної української школи? Коли ми поставили це питання перед російською владою, нам дали відповідь, яка пізніше підтвердилася фактами – місцеві українці не зібрали необхідних 70 заяв від сімей, які приведуть дітей до цієї школи.
Повертаючись до українців у Польщі – мені здається, що ви тут достатньо захищені польською державою, але ми повинні мати діалог і знати про ті проблеми, де потрібна допомога з боку України. Президент В. Янукович відкритий до українства, незважаючи на різні гострі заяви й позицію, яку українство презентувало під час президентських виборів. Кожен має право на свою думку, але життя йде вперед. В Україні є нова влада, яка зараз багато робить для економічного відродження, змін та реформ. Тому, я думаю, нам треба забувати упередження, позбуватися стереотипів і разом працювати. Думаю також, що українці в Польщі повинні розуміти необхідність тісного й ефективного діалогу з офіційним Києвом, тому що це потрібно і вам, і нам. Я гадаю, що коли за спиною діаспори стоятиме сильна українська держава, тоді діаспора матиме умови розвиватися, міцніти і не танути, мов сніг.
Протягом 2006-2010 рр. існувала державна програма, яка дозволяла відчувати українцям з різних країн, що за ними стоїть офіційний Київ. Представники різних організацій, оцінюючи цю підтримку, скаржилися не так на її розмір, предметний чи фінансовий, як на роздмуханий бюрократизм, відсутність чітких механізмів подачі заяв та розрахунків. З огляду на кількість проблем у процесі її здобуття дехто прямо говорив, що така “допомога” є радше зайвою.
-Значить, погано працювали посольства, тому що саме вони є посередником між Міністерством закордонних справ України і українцями в різних країнах. Ми не підписували цю програму, однак продовжимо її – і тоді відповідатимемо за реалізацію. Попередня влада мала багато гарних планів – хоч би покликання дитячої “Лікарні майбутнього”, а ми тепер не можемо знайти, де є спонсорські кошти; це Мистецький арсенал у Києві, який вона почала, а ми мусимо добудувати; це меморіальний комплекс Тараса Шевченка, де “помаранчеві” ремонт робили 5 років і нічого не зробили. Президент В. Янукович пообіцяв завершити комплекс протягом кількох місяців: і так сталося – минулого року до Дня незалежності України він відкрився. Повторю, що ми готові відповідати за реалізацію тих програм, які ми декларуємо. Не можемо відповідати за наших попередників, хоч – як у випадку дитячої лікарні – президент дав команду її добудувати, тому що українська влада мусить бути спадкоємною.
То що – в цьому контексті – буде з декларацією попередників у справі фінансової підтримки Народного дому в Перемишлі?
-Тодішній прем’єр- міністр України Іван Васюник, який це декларував, – це теж не людина з “нашого роману”. Він належить до минулої команди: і від неї українці в Польщі повинні вимагати виконання обіцянок. Беззаперечно, ми не лишимо Народний дім у Перемишлі просто так. Інакше, як це кажуть поляки, “nie zostawimy was na lodzie”. Будемо старатися і цю справу довести до кінця – хоч би з огляду на те, що ми від попередньої команди отримали країну з величезними боргами, то сьогодні багато не обіцяємо, але обіцяне доводимо до кінця. У справі Народного дому нам насамперед треба подумати: а що ми можемо зробити і звідки взяти кошти? Я особисто, як людина, яка тепер буде займатися гуманітарними питаннями в консультативному комітеті при президенті, спробую вивчити це питання, але наперед обіцяти нічого не буду.
У польсько -українських відносинах, але й у самих державах – Україні та Польщі – часто проблеми породжує оцінка минулого, наприклад, УПА чи таких постатей, як Степан Бандера. Для одних – це просто злочинці, для інших – символи. Що варто зробити, щоб це питання не загострювалося?
-Треба не використовувати цієї те ми в політичних баталіях. Президент В. Янукович стоїть на позиції, що той, хто вважає, наприклад, С. Бандеру героєм, той і надалі буде так вважати: не важливо, чи видаватимуться якісь укази, чи потім скасовуватимуться. Подібно є і з противниками такого визнання. Зараз ми можемо і повинні зробити лише одне – зберегти історичні першоджерела, щоб покоління, які виростатимуть, мали можливість зробити власні висновки. Треба уможливити пізнання історії України, сперте на багатьох точках зору, що дозволить давати самостійні оцінки різним неоднозначним рухам чи фіґурам минулого.
Як Ви самі відзначаєте, проблема полягає у тому, що історія використовується в політиці, зокрема, у польській. Якраз тут прикладом можуть бути хоч би необ’єктивні заяви у справі Волинської трагедії, прийняті кількома польськими сеймиками – отже, найвищою самоврядною владою.
-Це теж питання часу – і я думаю, що це зміниться з поколіннями. Поляки стають сучасними європейцями і старі рани їх менш болітимуть.
Коли почитати Інтернет форуми, де висловлюються переважно молоді лю ди, то не можна бути цього певним.
-Це дійсно важкі справи. Але якби вони були прості, то їх би розв’язали ще до нас. Я тішуся, адже якщо дискусії про минуле тривають, то вони змушують молодих людей читати. Бачу це також в Україні, де молоді люди читають різні книжки, що дозволяє їм зрозуміти – не все є однозначно чорно біле, не можна бути категоричним. Чим більше людина знає, тим вона менш категорична. Тому освіта – це реальний шлях до толерантності.
Незабаром у Польщі проходитиме загальний перепис населення. Тому на кінець хочемо запитати, як би Ви переконали людей, щоб вони не забули виявити свою українську ідентифікацію?
-Колись я запитала відомого історика Ярослава Дашкевича про те, чому багато людей, які довгий час живуть в Україні, не навчилися нашої мови, а в той же час самі українці, де б вони не жили, дуже швидко опановують місцеву мову. Він мені відповів, що молодим націям така здібність дається дуже важко, але українська нація древня – тому ми так легко перебираємо й вивчаємо мови та культури тих народів, серед яких ми живемо. Тому я б хотіла, щоб кожен згадав цей факт і те, що Київ – це колиска слов’янської культури. Звідти багато починалося. Ми повинні пишатися нашим походженням, нашою історією, помножувати її в наших дітях. Якщо ми ствердимо ще раз у відповідній графі “я – українець”, то ми продовжимо древню історію нашого народу…
“Наше слово” №7, 13 лютого 2011 року {moscomment}
