Валерій Майданюк ■ УКРАЇНА ■ №38, 2014-09-21
У період існування СРСР побутувала негласна «доктрина Брежнєва», формальна суть якої полягала у «спільній відповідальності соціалістичних країн за долю соціалізму», а на практиці означала, що втекти від соціалістичної моделі Організації Варшавського договору (ОВД) Радянський Союз не дозволить нікому, навіть ціною військового втручання. Ця доктрина була відвертим втручанням у внутрішню політику країн соцтабору й означала не тільки табу на зміну соціалістичного режиму демократичним, але й забороняла навіть проведення вільних виборів, запровадження свободи слова та громадянських свобод. За порушення радянського диктату гірко поплатилася свободолюбна Чехословаччина, яка наважилася пом’якшити державний авторитаризм, запровадивши соціалізм «з людським обличчям». Тоді, 1968 р., «Празьку весну» задавили радянські танки і війська держав, які були учасницями ОВД. СРСР не міг допустити виникнення демократичної країни в зоні свого впливу, адже «вірус свободи» в Чехословаччині міг легко зруйнувати авторитарні основи соціалістичної імперії.
Сьогодні Російська Федерація у зовнішньополітичній стратегії реалізовує таку ж доктрину обмеженого суверенітету, яку багато сучасних експертів і політологів охрестили «доктриною Путіна». Росія проявляє щораз глибше втручання в зовнішньополітичні та внутрішні справи України, Молдови, Грузії, країн Прибалтики, вказуючи їм, якою мовою у школах має проводитися навчання, де мають стояти пам’ятники радянським військовим і до яких міжнародних економічних структур можна вступати, а до яких – не можна.
Ще недавно світ був здивований піднятими російським урядом скандалами з приводу переміщення урядом Естонії пам’ятника «радянським визволителям» з центру Таллінна на військовий цвинтар. Ця дрібна комунальна справа призвела до масових сутичок проросійських активістів і приїжджих громадян РФ з поліцією та організованої блокади естонського посольства у Москві, внаслідок якої важко було доставити навіть продукти для дипломатів. Крім того, ряд державних естонських сайтів зазнав кібер-атак, переважно з російської території.
Для покарання маленької Естонії російська влада заборонила ввезення естонських рибних продуктів, щоб економічними засобами здійснювати свій ідеологічний вплив на внутрішню і навіть комунальну політику цієї держави. Головним болем прибалтійських країн, зокрема Латвії, є постійні втручання російських політиків у мовну та культурну сферу їхнього життя. Росія намагається впливати на список національних героїв цих країн, на мову навчання, на розширення прав російської національної меншини, яка і так живе краще ніж у Росії.
Не дає спокою російська експансія в Грузії, яка досягла високих результатів у побудові демократії, боротьбі з корупцією та в реформуванні економіки. Ще в 1990-ті роки, після інспірованих російськими Федеральною службою безпеки та загонами «добровольців» і так званих донських козаків, від Грузії відірвано Абхазію і Південну Осетію, а за спроби Тбілісі відновити територіальну цілісність своєї держави Москва відповіла бомбардуванням та збройною інтервенцією. Навіть після успішних глибинних реформ президента М. Саакашвілі, проросійська опозиція, критикуючи діяльність президента, не полишала намірів втручатися у внутрішню політику цієї країни і персональний склад грузинської владної еліти, постійно провокуючи політичні кризи та масові антипрезидентські мітинґи. Зрештою, Кремлеві удалося зробити прем’єром російсько-грузинського олігарха Бориса (Бідзіну) Іванішвілі, який мав російське громадянство. Уже невдовзі нова влада оголосила про виклики на допит у прокуратуру екс-президента Саакашвілі, якому, очевидно, не можуть пробачити незалежного (від Москви) політичного курсу.
Проте найпотужніші спроби російської інтервенції здійснюються у внутрішні справи України, яку російське керівництво, а завдяки кремлівським мас-медіа і більшість росіян, вважають недо-державою і воліли б бачити її своєю провінцією. Протягом усього періоду незалежності України Москва намагалася диктувати нашій державі, якою має бути мова навчання в державних українських школах і вишах, які в нас повинні бути національні герої, якою має бути редакція української історії. Зрештою, після анексії Криму, російська влада, яка звідусіль кричала про утиски російськомовних жителів на півострові, без будь-яких оглядок на демократію і мовні права громадян, закрила усі… 6 україномовних шкіл, а директорів та викладацький склад звільнила й піддала переслідуванням. Це же зайвий раз підтверджує, що захист прав громадян – то лише черговий засіб для російської інтервенції у внутрішні справи незалежних держав.
Незрозумілою для громадськості демократичних країн стала також істерика кремлівського керівництва щодо неприпустимості вступу України до ЄС. Восени минулого року, коли Янукович оголосив про намір підписати Угоду про асоціацію з ЄС, у Москві виходили спеціальні телепередачі, які застерігали українців від цієї «помилки». Саме тоді Кремль розпочав широкомасштабну інформаційну війну проти незалежної української зовнішньої політики, апологетом якої став сумнозвісний російський журналіст Дмитрій Кісельов, який зловісним тоном застерігав, що йдучи до ЄС, Україна прямує до своєї «катастрофи, у якій виживуть не всі». Чи ці страшні слова були сказані для «красного слівця», чи рупор кремлівської пропаґанди знав ще у вересні-жовтні 2013 р. про майбутні жертви в Україні, – невідомо, однак вже тоді кремлівські ідеологи не бажали відпускати Україну без бою.
Світ здивований, чому Кремль економічним шантажем, військовою інтервенцією та погрозами не допускає членства суверенної України в НАТО, хоч цей військово-політичний блок намагається не конфліктувати, а вибудовувати партнерські відносини з Росією. Скарги російських дипломатів відносно того, що просування НАТО на схід, до кордонів Росії, викликатиме роздратування Кремля і стане загрозою безпеці РФ, є звичайнісінькою пропаґандою, оскільки Польща та країни Прибалтики, як члени НАТО, лежать біля самих кордонів РФ. Естонія, на території якої розміщена авіація Альянсу, взагалі має базу 160 кілометрів від Санкт-Петербурга. Як бачимо, не лякають Кремля військові бази НАТО за сотню кілометрів від рідного міста В. Путіна. Отже всі спроби не допустити Україну до НАТО є не захистом безпеки Росії, а збереженням України в зоні російського впливу.
Таким чином, у рамках «доктрини Путіна», яка ґрунтується на «обмеженому суверенітеті» пострадянських країн, Росія хоче відновити геополітичний вплив у Східній Європі. Однак за горизонтами імперських амбіцій Путін, мабуть, не помітив, що ототожнювати СРСР часів Брежнєва, який досяг паритету зі США в більшості видів озброєнь, з теперішньою технологічно більш відсталою Російською Федерацією, є стратегічною помилкою, якої геополітика не простить. ■
