Григорій Сподарик ■ УКРАЇНА ■ №45, 2014-11-09
Серед спостерігачів за останніми парламентськими виборами в Україні була група польських парламентарів, до складу якої увійшли 31 депутат Сейму Польщі і 10 представників Сенату РП. Серед них був представник нашої громади – голова Сеймової комісії нацменшин Мирон Сич. Групу очолила віце-маршалок Сейму Польщі Ельжбета Радзишевська, яка незабаром керуватиме працями Парламентської асамблеї Польщі та України. Про враження зі спостереження та про громадські процеси в Україні говорить депутат М. Сич.
Два роки тому польські політики вже спостерігали в Україні за парламентськими виборами, кілька місяців тому – за президентськими і тепер повторно за парламентськими. Як виглядає порівняння тих процесів?
Цього разу ми відвідали міста, у яких є польські генеральні консульства, тобто Львів, Луцьк, Вінницю, Київ, Одесу та Харків. На спостереження ми виїжджали і поза ті міста. Уже на дільницях ми працювали з самого ранку в день виборів у двохособових групах. У моєму випадку центром був Київ, але я також був у Переяславі-Хмельницькому і в Каневі, де при нагоді ми склали квіти до пам’ятника Тараса Шевченка. Ця місія для нас була дуже цікавою, оскільки ми могли порівняти два останні виборчі процеси з попередніми. Найбільш помітними стали зміни в менталітеті виборців. З одного боку, вони зуміли провести насправді ефективний громадський контроль, бо на кожній дільниці було щонайменше 10, а часом – більше ніж 20 громадських та партійних спостерігачів, які перебували там від ранку до остаточного підрахунку голосів. Опісля остаточний результат зразу смс-повідомленнями передавали у свої виборчі штаби, що дозволяло перевіряти вірогідність даних, оприлюднюваних Центральною виборчою комісією; з другого боку, ці люди часто самі наголошували на тому, що вже мають довір’я до виборчих комісій, а самі вибори мають насправді демократичний характер.
Такий рівень громадського контролю – це результат Майдану, але й певна ілюстрація настроїв у суспільстві?
Наші співрозмовники – як спостерігачі, так і звичайні люди – переконували нас, що зараз їм особливо залежить на тому, щоб дати майбутній владі конституційну більшість у Верховній Раді. Йдеться про те, щоб правляча команда не могла потім тлумачитися браком можливостей для введення необхідних реформ чи зміни законів.
Ми вже знаємо, що уряд буде коаліційним. Чути голоси про те, що це знову може принести сварки, роз’єднання і брак активних дій.
Ми помітили, що цього побоюються й українські виборці. Хоч прикро про це говорити, однак маю враження, що серед людей не зникли побоювання про те, чи влада зуміє скористатись отриманим довір’ям. У цьому контексті варто пригадати, що половина депутатів до ВР потрапляє з одномандатних округів. Вони називають себе незалежними, але практика показує, що у своїй більшості приєднуються до якихось партійних структур. Ми помітили, що виборці очікують, що в таких випадках вони обиратимуть все-таки демократичні сили. З іншого боку, обнадійливим є і те, що більшість партій, крім опозиційних сил, які згуртували колишніх представників Партії реґіонів, висловлювалися за демократичний і європейський шлях України. Тому треба вірити, що в українському парламенті більшість депутатів дійсно працюватиме над втіленням реформ.
А якщо здійсниться чорний сценарій і Верховна Рада знову застрягне в міжусобицях?
Повторюючи слова тих, з ким під час спостереження ми розмовляли, то така ситуація закінчиться черговим Майданом, у рамках якого «хлопці зі зброєю прямо з Донбасу приїдуть до Києва, щоб тут, а не там, вирішувати справи». Вони наголошували й на тому, що президент Петро Пророшенко виразно заявляв, що злочинців зустріне покарання, але досі цього не сталося. Саме це впливає на рівень довір’я серед людей. Їм також залежить на тому, щоб західний світ, отже і Польща, бачили виконання українською владою своїх обіцянок.
Які особливості тих виборів Ви ще б назвали?
Варто згадати непоганий результат партії «Самопоміч» мера Львова Андрія Садового. Що цікаво, ця партія здобула підтримку не лише лекторату західної частини України, а й її східних реґіонів. Думаю, що це результат того, що втікачі від воєнних дій, побувавши на заході держави, а також взагалі побачивши західний світ, переконалися, що його не треба боятися. Це ті люди, які взагалі ніколи не виїжджали поза Донбас і жили у зовсім іншій дійсності. Водночас на південному сході від Києва я нерідко зустрічав молодих людей, які трохи жартома називали себе «бандерівцями», при тому, що один з їхніх батьків був, наприклад, російської національності, а другий – родом з Донбасу. Ці молоді люди свою позицію пояснювали тим, що саме «бандерівцями» чи «фашистами» президент Росії називає тих українців, які висловлюються за європейськими цінностями.
Які актуальні виклики Ви бачите в польсько-українському співробітництві на державному рівні?
Польща має вже 25-річний досвід демократичних виборів, а разом з тим однієї з найважливіших реформ – децентралізації влади. Звичайно, це були болісні суспільні процеси. Проте українці сьогодні підкреслюють, що вони мали більш-менш стільки часу на подібні перетворення, але практично ніщо тут не зрушило з місця. Водночас всякі опитування показують, що більше як 90% громадян України очікують саме тих змін, які принесуть не лише децентралізацію влади, але також фінансів. Важливо, щоб, подібно як у Польщі, передати більшу відповідальність на місцевий рівень. Я розумію, що багато українських депутатів досі, мабуть, не до кінця прагнули таких дій, тому цей процес так затягнувся. Зараз, коли більшість в українському парламенті отримують демократичні сили, це не лише можна, але й треба зробити. Українське суспільство цього виразно очікує, тому ми не раз чули прохання про нагляд над тим, чи зовнішні кошти дійсно використовуватимуться на необхідні реформи. Саме це становить поле майбутньої співпраці між нашими парламентарями, зокрема в рамках різних комісій. Тут слід відзначити, що досі таке співробітництво практично не відбувалося. Отже від нас очікують передання польського досвіду проведення реформ і виразного контролю за коштами, які з цією метою передаються в Україну з боку Заходу. Крім того, мені здається, що досі західний світ робив помилку, що надто слабо працював з окремими районами чи містами у східній частині України. Ми, крім небагатьох випадків, просто не поїхали туди, не ознайомилися з ситуацією і так само їм не дали можливості пізнати себе.
Чи Ви вважаєте, що чергові демократичні вибори наближають Україну до стабільності? А що можна сказати про поведінку Росії?
Ситуація на сході та півдні держави надалі залишається в центрі українських проблем. Населення і влада мають свідомість того, що Росія постійно шукатиме способу на створення коридору поміж Донбасом і Кримом. Тому всі знають, що бої не скоро припиняться. Слід також відзначити, що Росія розраховувала на те, що в результаті виборів значні можливості впливу отримають ті, хто розсіюватиме ворожнечу в Україні. Так не сталося, але офіційна Москва і надалі робитиме все можливе для дестабілізації України. Про це говорить хоча б визнання Москвою так званих виборів, проведених сепаратистами на початку листопада, яких не визнала Україна та весь демократичний світ. ■
