Таке швидке визнання України Польщею не є випадковим. Польща була до цього добре підготована. Так?
-Як на тодішні умови, то справді так. Результат став можливим завдяки роботі і польської опозиції, і польської еміґрації. Тут виникає одна з принципових різниць між Польщею та Україною – вплив еміґрації на внутрішні процеси. Коли йдеться про польську еміґрацію, зокрема про середовище паризької “Культури”, то воно фундаментально впливало на мислення польських інтелектуалістів, інтеліґенції в батьківщині. Натомість українська еміґрація практично не мала жодного впливу на події в радянській Україні.
Це добре, що саме “Культура” мала такий вплив. Польське еміґраційне середовище, якому було ближче до української діаспори, то т.зв. “лондонський” осередок. Воно було більш консервативне. На деякі речі, на які йшла паризька “Культура”, лондонська еміґрація не була здатна. Хоч і там, – треба віддати належне, – ішли переговори між українським середовищем, пов’язаним з урядом в екзилі та християнськими демократами, і польською еміґрацією. Поляки в Лондоні створили Польсько-українське товариство.
З українського боку головою був Костянтин Зленко, досить популярна в українському Лондоні людина. Проте польська лондонська діаспора обмежилася лише до міжеміґрантських контактів. Її представники вважали, що українці з радянської України та поляки з соціалістичної Польщі не можуть говорити відкрито про свої амбіції з політичних причин або просто вважали їх комуністами. Найбільш екстремальні середовища з польської та української діаспори дивилися на всіх, хто жив у соціалістичній Польщі чи радянській Україні як на комуністів. Натомість паризька “Культура” була одним з тих середовищ, яке розуміло, що історія розвиватиметься саме за “залізною завісою”. Політичне майбутнє Польщі будуть вирішувати поляки в Польщі. Вони вважали, що “Культуру” треба робити так, щоб це була інтелектуальна й політична пропозиція для поляків у Польщі.

Як виглядала еволюція еміґраційної політичної думки стосовно України?
-Коли йдеться про “Культуру”, то її творці, – а насправді говоримо про Єжи Ґедройця, який знайшов однодумців, вони від початку мали чітку позицію стосовно України. Навіть головний політичний публіцист “Культури” Юліуш Мєрошевський знайшов слова, спосіб політичного умовляння, якими пояснював читачам Ґедройцеві ідеї. Ґедройць, з огляду на те, чим він займався і в якому середовищі перебував у довоєнний період та під час ІІ Світової війни, мав уже досить сформовану політичну програму. Для нього справа була зрозумілою: самостійність Польщі, здобута тільки польським зусиллям, – це ілюзії. Він розумів, що світ, який прийшов після ІІ Світової війни, зокрема комунізм, який поширився на всю Центрально-Східну Європу, можна побороти лише солідарним спільним зусиллям всіх націй цього реґіону. Він теж вважав, що принципове значення має нормалізація польсько-українських відносин (він не вживав терміну “примирення”). Це, на думку редактора, – наріжний камінь будь-яких змін у Центрально-Східній Європі. Таке солідарне зусилля мало йти “за”: “за” самостійність, а не “проти” Росії. Редактор вважав, що з росіянами, наскільки це можливе, треба вести діалог, щоб переконати, що всі нації (а передовсім українці, це ж було найбільш болісне питання для росіян) мають право на самостійність. З цього саме думання маємо декларацію 1977 р. Це був один з найбільших успіхів, оскільки серед підписантів уперше з’явилися представники російського інтелектуального життя. Це головні елементи “доктрини Ґедройця”. Треба будувати солідарність і робити спільні європейські акції, нормалізувати польсько-українські відносини й робити все, щоб переконати росіян: самостійність України – це не антиросійська інтриґа.

На чому мала спиратися нормалізація польсько-українських відносин?
-По-перше – треба з’ясувати всі історичні білі плями, трагічні моменти в польсько-українській історії. При чому Ґедройць мав стратегію, яку пізніше застосувало середовище Комітету оборони робітників (КОР, пол. KOR – Komitet Obrony Robotników, заснований польською опозицією 1976 р. – яп). Редактор вважав, що про темні сторінки власної історії повинен писати представник зацікавленого народу – про польські гріхи повинен писати поляк, про українські – українець.

Саме про це говорив Яцек Куронь.
-Так, тому я сказала, що КОР підтримав таку думку. Друга складова – це спільні політичні акції, а третя – суспільні акції ламання неґативних стереотипів з обох боків. Врешті треба було показати, що українська культура, інтелектуальна пропозиція є рівноправною, що українці – це не козаки і дівчата, які танцюють гопака, а звичайна європейська нація з нормальною культурною й інтелектуальною пропозицією, яку треба рівноправно трактувати.

Яка в цьому роль була Мєрошевського, Стемповського чи Бобковського в інтелектуальній думці?
-Анджей Бобковський був з іншого дискурсу. Він не зосереджувався на суто політичній стороні післявоєнних подій. Юліуш Мєрошевський – так. Це мало велике значення, про що свідчить тритомник листування Ґедройця з Мєрошевським, який з’явився кілька років тому. Видно, що обидва були однодумцями. Мєрошевський мав одну перевагу: Ґедройць був редактором, але не публіцистом. Якщо хтось питає: “а що написав Ґедройць?”, то це свідчить про невігластво та брак елементарного знання, чим займався і чим не займався Ґедройць. З другого боку, можна сказати, що після Ґедройця щось залишилося. Він у 90-х рр. щойно почав писати “Записки редактора”. Раніше – ні. Усе, що мав сказати в політично-суспільному контексті Ґедройць, написав Мєрошевський. Але не можна трактувати Мєрошевського як тільки перо Ґедройця. З їхньої кореспонденції видно, що погляди були спільні.
Коли йдеться про спосіб мислення та інтелектуальний обмін, то в цьому контексті головною постаттю був Єжи Стемповський. Після 1989 р. в Польщі був “ренесанс” на Є. Стемповського, зате в Україні він не настільки відомий, як на це заслуговує. Він був одним з найкомпетентніших в українській тематиці. Є листування Стемповського з Ґедройцем, з якого виникає, що кожна подія, яка стосувалася польсько-українських відносин, порушувалася в листах Ґедройця до Стемповського. У політичному вимірі “Мєрошевський писав Ґедройцем”. Якщо ідеться про українську сферу, то тут відповідником Мєрошевського був Стемповський. Коли з’явилася антипетлюрівська кампанія у Франції, то першою людиною, до якої Ґедройць писав, був Є. Стемповський. Він просто просив Стемповського, щоб той запропонував текст заяви про те, якою повинна бути позиція середовища Мезон-Лафіт. Його заслуги – величезні.
Дуже цікавим є інтелектуальний діалог між Ґедройцем та Іваном Лисяком-Рудницьким. На початку інтелектуальне спілкування з Лисяком-Рудницьким було набагато важливіше, ніж з Богданом Осадчуком. У 50-х рр. це була інша планка. Багато речей, про які Лисяк-Рудницький писав Ґедройцеві, пізніше в конкретних текстах з’явилися в “Культурі”, але інших авторів. Лисяк-Рудницький мав таку схильність, може меншу як Ґедройць, що писав мало (хоч, на щастя, більше ніж Ґедройць). Після нього залишився тільки двотомник. Якби хтось інтерпретував роль інтелектуаліста на основі матеріального, то хто такий Лисяк-Рудницький? Його інтелектуальний вплив був набагато глибший, ширший, як кількість текстів, які він залишив. Кожен текст Лисяка-Рудницького був інтелектуально чимось винятковим (І. Лисяк-Рудницький тільки один текст опублікував у “Культурі”).

Саме “Культура” почала серед польської еміґрації переворот у типі мислення про Україну. Чи цей великий вплив у діаспорі перекладався також на ментальність опозиції в Польщі, починаючи з 1956 р. і закінчуючи 1991 р.?
-“Культура” потрапляла до Польщі ще до 1956 р. Ґедройць мав таку стратегію, що посилав випуски до всіх офіційних інституцій, які займаються розумовою роботою – наприклад, до Національної бібліотеки, університетських бібліотек і найголовніше – до бібліотеки Спілки польських письменників (пол. ZLP – Związek Literatów Polskich – яп). Кожен, хто прийшов до Дому літератури, міг просто почитати “Культуру”. Це була відкрита бібліотека, що в Польщі було можливе, а в Україні – немислиме: не можна було, наприклад, прийти з вулиці до Спілки письменників і почитати “Сучасність”. Подібну стратегію Ґедройць використовував теж в Україні, що підтверджує Микола Рябчук – до редакції “Всесвіту” приходили номери “Культури”. Начальство там відразу викидало її до смітника, щоб не було проблем.
Після 1956 р. був такий короткий момент, що Ґедройцеві здавалося, що матиме дозвіл влади на офіційну передплату “Культури” в Польщі. Такого дозволу не було, але “Культуру” пересилали до Польщі без проблем. митники, які раніше перевіряли вміст конвертів чи пачок, того не чіпали. Дійшли адреси конкретних людей. Це було 100-200 примірників, які Ґедройць висилав безкоштовно до Польщі.
Від 1956 р. до сер. 60-х рр. маємо таку ситуацію, коли, з одного боку, післявоєнне антикомуністичне підпілля вже розгромлене, нема жодного неофіційного підпільного чи відкрито опозиційного руху. Натомість в офіційному просторі є чіткі межі того, що можна говорити: про робітничі ради, про лібералізацію до певних меж під гаслом “соціалізм – так, викривлення – ні” (пол. “Socjalizm tak, wypaczenia nie!”), проте нема жодної можливості піддавати сумніву польсько-радянські відносини. Це для всіх було очевидне, тим більше, що частина людей, які пізніше стануть опозицією в Польщі, 1956 р. вірили в комунізм. Вони не мали жодного сумніву, що комунізм – це найкраща пропозиція не тільки для нас, але й усього світу; не сумнівалися, що Радянський Союз є батьківщиною пролетаріату, вони тільки вважали, що в Польщі, Чехословаччині, Угорщині комунізм був введений поганим способом, що не мало бути репресій, повинна була йти дискусія і т.п. Велика частина середовища пізнішої опозиції (наприклад, Лешек Колаковський, Яцек Куронь – яп), за винятками, наприклад, Яна Ольшевського, були на початку комуністами. Вони відійшли від комуністичних ідей щойно в 60-ті рр. Перша підпільна організація – це був “Рух”, який діяв у 1964-70 рр. Головними особами “Руху” були Стефан Несьоловський та Анджей Чума. Вони не мали спеціальної чітко сформульованої програми, крім того, що були антикомуністами, які вважали, що Польща не є самостійною державою і треба за це боротися. У рамках цього намагалися знищити пам’ятник Леніну в Новій Гуті й Пороніні та меморіальну дошку Леніну на піку Рисів, найвищій горі в Польщі. На Рисах їм вдалося, в Новій Гуті та Пороніні – не було під силу. Зате в їхній програмі нічого конкретного нема, якою ця самостійна Польща має бути.
Справжня інтелектуальна дискусія починається від 1976-77 рр., коли у Варшаві виникає середовище, яке пізніше було назване КОР. В ньому головними були Я. Куронь та Антоні Мацеревич. За зовнішні контакти з мас-медіа та світом відповідав Я. Куронь, за організацію і людей – А. Мацеревич, який мав зв’язки зі скаутінґом, гарцерами з “Чорної Одиниці” (Gromada Włóczęgów Czarnej Jedynki – яп) . Були ще адвокат у політичних процесах Анела Стайнсберґова, Адам Міхник, письменниця Анка Ковальська, економіст проф. Едмунд Ліпінський, Пйотр Наїмський. Проте не все це середовище думало про геополітику чи польсько-українські відносини. Лише три особи цікавилися суто політичними питаннями в контексті міжнародної політики: Куронь, Міхник і на початках – Мацеревич. Вони написали маніфест “Польське питання – російське питання” (“Sprawa polska – sprawa rosyjska”, опублікований у часописі “Głos” 1978 р. – яп). У тексті йшлося про відносини з росіянами, але це не могло, на думку авторів, відбуватися коштом наших сусідів – білорусів, українців, литовців.
Паралельно з КОР-ом у 1976-77 рр. утворилася група люблинських “Зустрічей” (“Spotkania”). Головною особою там був Януш Крупський. Люблинська група абсолютно свідомо продовжувала справу паризької “Культури”, зокрема в царині відносин між Польщею і східними народами. Була переконаність, що ми сусідуємо не з Радянським Союзом, тільки з литовцями, білорусами, українцями. Якщо має бути самостійна Польща, то необхідна співпраця з цими народами. Таке продовження ідей “Культури” було настільки виразним, що навіть конкретні рубрики з “Культури” повністю повторювалися в “Зустрічах”.
Насправді неординарне явище: виникає група, для якої одним з головних є питання відносин з сусідами Польщі. У КОР-і були конкретні люди, зацікавлені цією проблематикою, решта діяла в іншому вимірі. В Люблині група зосереджувалася саме на цьому. Про роль “Зустрічей” свідчить факт, який стався після 1980 р., коли почали створюватися студентські середовища національних меншин. Після воєнного стану представники студентів нацменшин створили Раду з питань культури національних меншин при Спілці польських студентів і почали видавати однойменний часопис своїми національними мовами.
Отож, маємо два політично різні середовища: КОР – більш лівих поглядів, і “Зустрічі” – християнсько-демократичних. Зламним був 1978 р., коли Кароля Войтилу вибрали папою римським. Він відразу почав говорити про “східні легені Європи”, зокрема про українців і греко-католиків. Його вплив був не лише посередній. Засновано 1981 р. Фонд Івана-Павла ІІ, який призначав стипендії, премії. Одним з перших лауреатів папської премії став Володимир Мокрий (1987 р. – яп). Сьогодні може здаватися: ну й що це означало? Але це був величезний крок уперед.
Папа мав вагомий вплив на реальні події. Коли він 1979 р. приїхав до Польщі, то люди побачили, що їх не десятки тисяч, а мільйони: тому вони й відчули свою силу. Без почуття великої сили не було б подій 1980 р. Це мало безпосередній вплив на створення “Солідарності”. Це не применшує діянь робітників, інтеліґенції, комітетів, це показує контекст усього, що відбувалося. І діяльність опозиції, і чітке послання папи були добрим підґрунтям до подій на І З’їзді “Солідарності” у вересні 1981 р. Я маю на увазі два документи, перший з яких головний у політичному сенсі – послання до робітників Східної Європи. Деякі історики вважають, що саме цей лист і був причиною придушення “Солідарності”; що радянські комуністи могли піти на багато поступок, але не на намагання геополітичних дій. Другий документ – це постанова у справі національних і етнічних меншин. Послання було зламом. Ці люди, наприклад, Ян Літинський, до кінця не усвідомлювали, що вони роблять… Але вони пішли дорогою паризької “Культури”. Себто окреме визволення конкретних націй неможливе, треба діяти солідарно. Мовляв, ми творимо рух, який може бути пропозицією для вас усіх.

Чи цей документ прийняли відразу без дискусій?
-Голосування пройшло без проблем, але раніше відбулося обговорення постанови відносно національних та етнічних меншин. Одні вважали, що цих меншин майже нема, то й про що говорити і чому, є ж стільки важливіших справ. Треба було переконати, що справа не в кількості меншин, а в принципах.
У постанові про національні й етнічні меншини, з нашої точки зору, були елементарні речі: національні меншини повинні мати громадянські права. І все. Тоді це були революційні документи.
В українських середовищах цю постанову сприйняли стримано. Це було наслідком того, що в документі було написане “українці та лемки”. Частина українських середовищ сприйняла це як чергову спробу поляків ділити українців, що напевно не було інтенцією людей, які запропонували постанову.

Взагалі-то українці Польщі боялися націоналістичної течії в “Солідарності” та зростання цих настроїв. Були лише одиниці з нашої громади, які увійшли в структури “Солідарності”.
-Це було по-різному. Не можна сказати, що у 1980-81 рр. участь українців у “Солідарності” була масовим явищем. Усе ж таки, як на кількість українців, – справжню, не міфологізовану, як врешті з огляду на історію, – то навіть дивовижно багато. Найбільш активним у “Солідарності” відомим представником української громади є Володимир Мокрий. У Перемишлі був Юрій Стабішевський, який щойно пізніше активізувався в українському середовищі. З молодих хлопців у Вроцлаві активним був Олександр Маслей. Він брав участь у всіх тамтешніх страйках. Він працював на Міському транспортному заводі (МТЗ, пол. MZK – Miejskie Zakłady Komunikacyjne – яп). МТЗ та “PAFAWAG” (Державний завод вагонів, пол. Państwowa Fabryka Wagonów – яп) у Вроцлаві були стрижнями революції. Депо на вул. Грабішинській було найвідомішим місцем всіх антирежимних демонстрацій.
З’явилися тоді й українські молоді студентські інтелектуальні середовища, які зразу почали співпрацю з польськими опозиційними середовищами або принаймні вважали, що треба шукати іншої форми функціонування українців у Польщі. У 1980-81 рр. представниками цієї групи були Мирослав Чех, Оля Гнатюк, Богдан Батрух, Євген Місило, Мирон Сич, Владислав Козубель та інші.
Українські студенти Варшавського університету звернулися до ректора з проханням, щоб він леґалізував Союз українських студентів у Польщі. Ректор проф. Генрик Самсонович це зробив (на початку грудня 1981 р. – яп). Крім столичного університету, ніхто не зареєстрував цієї організації.
Тож іще до воєнного стану з’являється нова якість мислення. До 1980 р. в українському середовищі Польщі говорилося про два шляхи розвитку. Один – повне ґето, тобто ми функціонуємо тільки серед своїх і кінець, поляки – це вороги або щонайменше чужий світ, з яким ми не хочемо нічого спільного мати. Другий шлях – кар’єра в офіційних партійних організаціях, установах. Ніщо інше не існувало.

Треба взяти до уваги, що в партійних організаціях ці люди робили свою справу. Так починалися українські “Зустрічі” при Спілці польських студентів (пол. ZSP – Związek Studentów Polskich – яп), так починали М. Сич і В. Козубель. Вони користувалися цією хвірткою задля українських справ...
-Звичайно, коли хочеш оцінити конкретних людей, то не можеш брати до уваги тільки вивіски, мусиш подивитися, що було змістом їхньої діяльності. Одні робили добру справу, інші – тільки кар’єру. Не всі ж були ідейні та йшли до об’єднань чи партії задля добра своєї громади. Ні, це були також кар’єристи. Різні люди поводилися в різний спосіб…

І є “Солідарність”...
-Є “Солідарність”, яка це ламає. От ти говорив, що українців у “Солідарності” було небагато. З одного боку – небагато, з другого – дивовижно багато людей були активними в робітничому русі. Деякі мали після воєнного стану проблеми. Ю. Стабішевський просто був кілька місяців інтернований. Не так багато українців настільки активно діяло в опозиції, щоб аж влада ними зацікавилася або хотіла використати проти “Солідарності”. Стабішевського інтернували як “українського націоналіста”, який загрожував “державному інтересові”.
З другого боку, існувало молоде студентське середовище інтеліґенції, яке не мало вже таких упереджень, як старше покоління. Це були люди з іншою біографією, які мали добру вищу освіту. І вони зустрічали, з іншого боку, поляків, які також не мали сильної антиукраїнської упередженості. І спільно почали працювати. Приходить воєнний стан, який на деякий час все закінчує. Але ці основи 1980-81 рр. виявилися настільки міцними, що коли приходить підпілля після воєнного стану, то це найбільш творчий час, коли йдеться про політичне мислення про роль і місце національних меншин у Польщі й відповідну позицію для сусідів. Тоді створилася низка часописів, які займалися виключно цією проблематикою. Підпільні видання починають писати про політику, культуру, історію – в цьому випадку польсько українських відносин. Найбільш відомі – “Obóz”, “ABC”, “Nowa Koalicja”, “Zona”, “Biuletyn polsko-ukraiński”.

А “Tygodnik Solidarność”?
-Він виходив леґально і першим 1980 р. опублікував текст Мацея Козловського (який потім написав книжку про польсько-українську війну 1918 р. “Między Sanem a Zbruczem”) про українців, справу лемківських лісів. Ці питання боліли тому, що в лемків відібрали ліси, але насправді він розповідав про виселення. Це перший текст підцензурної преси, де писалося про акцію “Вісла” (Tygodnik Solidarność nr 20, 14 sierpnia 1981 – яп).
Вертаючись до підпілля, “Kultura Niezależna” видала окремий номер, присвячений тільки Україні. Писали про Україну “KOS”, “Biuletyn Dolnośląski”, багато видань Конфедерації незалежної Польщі (КНП, пол. KPN – Konfederacja Polski Niepodległej – яп), “Opinia Krakowska”, “Arka” у Кракові… Багато різних середовищ у Польщі вирішило, що це важлива справа. З’явилася тоді теж публікація, яка, на мою думку, мала фундаментальне значення.

Ідеться про Богдана Скарадзинського?
-Так, це була книжна “Білоруси, литовці, українці – вороги чи брати?” (Kazimierz Podlaski, “Białorusini, Litwini, Ukraińcy. Nasi wrogowie – czy bracia?”, 1985 р. – яп). Українська еміґрація дуже швидко зрозуміла, що це непересічна книжка і середовище “Віднови” (журнал українських інтелектуалістів, головними редакторами були Богдан Осадчук і Ярослав Пеленський – яп) переклало її на українську мову і видало на еміґрації. Що цікаво, переклад здійснив… Віктор Поліщук.
Діяльність підпілля гарно вписується в 1988 рік, – рік тисячоліття хрещення Русі. Центральні святкування з цієї нагоди відбулися в Ченстохові. Тоді виникає рух, який починає дискутувати, представляти польському читачеві, чим є Україна, звідки це тисячоліття. Увесь греко католицький еміґраційний єпископат приїхав до Ченстохови! Це була величезна справа.
Ще раніше почала створюватися наша люблинська група. Вона була важлива, позаяк це було насправді єдине поліетнічне середовище, яке працювало на принципах рівноправ’я. З українського боку, зокрема, Єва Рибалт, Богдан Троянівський, Іван Добощак.
Видання, які публікували великий масив інформації про Україну, намагалися налагодити якісь контакти з представниками інших народів нашої частини Європи. Найчастіше встановлювали ці контакти з еміґрацією. “Obóz” зв’язався з Борисом Левицьким, а Ян Малицький (головний редактор – яп) мав одну довгу поїздку, де виключно спілкувався з Борисом Левицьким. “Nowa Koalicja” вела розмови з двійкарями, тобто ОУН-УГВР, КНП встановив контакт з бандерівцями в рамках Антибільшовицького блоку народів (АБН).

Як же “Nowa Koalicja” та КНП знаходили поле порозуміння з українськими організаціями? Вони ж добре знали, що таке ОУН?
-Мені здається, що частина з цих людей навіть не зовсім розуміла всі ці політичні українські афіліації (пов’язання – ред.), або вважала, як у випадку КНП, що це не має вже значення, що це минуле. Тепер у рамках АБН найважливіша справа – бити більшовика. Я не знаю, чи “Nowa Koalicja” усвідомлювала, що “Сучасність” – це ОУН-УГВР. В одному вступному слові “Nowa Koalicja” написала, що нашими партнерами, з якими найбільш розуміємося, є середовище “Сучасності”, імовірно, не знаючи, якими є політичні витоки української сторони.

Можливо, просто польська опозиція думала про перспективи?
-Можна по-різному це тлумачити. Факти такі, що вони співпрацювали. Все інше – це інтерпретація. Мені здається, що вони не до кінця все розрізняли: знайшли контакт і почали співпрацювати.

В чому полягало це співробітництво?
-Обмінювалися текстами. Частина з цих тестів була передруками.
Найбільш очевидною справою була співпраця видання “Obóz” з Левицьким, який був визначною персоною. Від післявоєнних років він був соціал-демократом і співпрацював з німецькою соціал-демократією, був експертом з питань Східної Європи, а до війни був оунівцем. Після розколу ОУН з Іваном Мітрінґою створив окрему партію (Українська революційно-демократична партія – яп). Був настільки відомою особою, тому Я. Малицький добре знав, хто він і чому варто з ним говорити.
Зате не було нормальних, активних відносин з українцями в Польщі.

І єдиним винятком є Люблин…
-Так.

Був ще студентський рух у Варшаві.
-У Варшаві була інша ситуація. Студенти видумали, що треба створити своє.

Потім виник проект меншин.
-Так, але спільно з поляками меншини там нічого не робили. Були окремі особи, які співпрацювали з польською опозицією. Співробітництво існувало на рівні редакцій. Найбільш відомими з варшавської групи студентів були Мирослав Чех та Оля Гнатюк. До речі, не знаючи один про одного, вони співпрацювали з однаковими середовищами – це були “Nowa Koalicja” і “ABC”. Та все тоді спиралося на товариських відносинах.
В Люблині все було на рівноправних положеннях. Нам вдалося дуже швидко зустрітися і втягнути до наших ініціатив Я. Куроня. Це мало принципове значення. Нам не треба було Яцека в будь-чому переконувати. Він усе розумів. Серед своїх варшавських однодумців не мав людей, які б поділяли його переконання, що це першорядна справа. Як дійшла до нього інформація, що от у Люблині є поляки, українці, які щось разом роблять і щось їм треба помогти, для нього не було жодного питання – помагати чи ні. Перші заходи Тижнів української культури (ТУК), які ми організували в Люблинському католицькому університеті, фінансувалися з підпільного Фонду розвитку незалежної культури й науки.

“Наше слово” №49, 4 грудня 2011 року {moscomment}