Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ 2011-08-19
{mosimage}
“Сучасна Бойківщина у Польщі…” – це речення можна написати, однак воно не підтверджується фактами: Бойківщини в Польщі нема. Її частина, що мала б знаходитися на захід від Солинського озера, зникла в 1945-1947, а східна територія – 1951 р. внаслідок низки депортацій. Місце корінного українського населення зайняли польські поселенці. Нині в Бещадському повіті багато організованих ними заходів увінчуються словом “бойківський”: проте воно означає реґіон не української, а польської культури. Тут існують два культурні значення, які зовсім по-іншому використовують те ж саме слово: бойківський (читай: український) та “бойківський” (читай: польський).
Нещодавно видана книжка сяночанина Роберта Банькоша так і зветься: “Церкви бещадських бойків”. Вона починається територіально священною “бойківською” фразою про “церкви польської частини Бойківщини”, натомість про бойківську нематеріальну спадщину автор написав, що “ХХ ст. поклало край багатовіковій культурі бещадських гірняків”. Слова “Україна” чи “український” щодо бойків у цій трепетно виданій книжці – так само дбайливо приховані… “Бойки” є “бойки”.
Чи в цій картині міг що-небудь змінити ІІ Фестиваль “Бойківське літо”, організований у Бандрові та Устриках Долішніх 28-29 липня? Не міг, тому що не мав навіть мінімальної кількості глядачів: їхня кількість не перевищувала числа членів кількох ансамблів, запрошених організатором – Сяніцьким відділом ОУП. Неабияка шкода, що саме так розпорядилася з цим заходом організаційна доля: адже він не в одному моменті був непогано продуманий. Рушійна сила, тобто Маріанна Яра з Сянока, минулого року, коли стартував перший фестиваль, визначила йому місце – аґротуристичне господарство “Лісове відлуння” в описуваному колись Іваном Франком Бандрові. Погоді майже вдалося тоді припинити хід подій та спрямувати їх під дах. Чимало подібного мало місце й цим разом, хоч у четвер, коли відбувалася дискусія, названа в запрошенні “конференцією”, світило сонце.
У дискусії про долю бойків, приуроченій до 60-ї річниці їхньої депортації в рамках акції “Г-Т” 1951 р., взяли участь голова Товариства рятування спадщини карпатських меншин Єва Брила з Загір’я, етнограф Наталія Кляшторна з Києва, голова Товариства каменярів “Маґурич” Шимон Моджеєвський з Новиці, мешканець Рябого Міхал Коханович та видавець з Коросна Ґжеґож Кубаль. Н. Кляшторна, авторка книжки депортаційних спогадів “Акція 51. Останні свідки”, розповіла нечисленним слухачам (були між ними, на щастя, діти з організованих ОУП літніх етнографічних курсів) про обставини проведення ПНР та СРСР депортації українців з Бойківщини в чотири області південно-східної Української РСР. Продовженням була дискусія про наслідки як депортації українців, так і поселення поляків у зоні матеріальної культури на приєднаній до Польщі території. Про стан цвинтарів на Бойківщині розповідали Є. Брила та Ш. Моджеєвський. Виникла дискусія – натхнена автором цих рядків – про те, чому так мало на них хрестів священиків та багатих селян: чи їх знищували нові мешканці Бескидів, чи їх не було аж так багато, оскільки бойки мали бути бідні?
Увечері цього ж дня учасники етнографічних курсів та учні з пункту навчання української мови в Сяноці показали глядачам спектакль “Розлука” (сценарій М. Ярої, постановники Іван Довгалюк і Данило Ярий) – він стосувався проблеми можливостей співіснування українців та поляків в умовах депортацій. М. Яра, показавши це на прикладі припиненого депортацією весілля і вимушеної розлуки національно мішаної пари, запропонувала оптимістичне вирішення.
Однак тільки під оптимізмом можна було приховати той факт, що другого дня так званого фестивалю, у п’ятницю, на сцені “Під дубами” в центрі Устриків -Долішніх було більше членів музичних колективів, ніж глядачів. Організатори, учасники літніх таборів та музиканти, яких назбиралося, може, до 30 чоловік, склали основну частину публіки. М. Яра, відповідаючи на моє запитання про причини відсутності глядачів, зазначила, що як організаторка зробила все, що потрібно: мало місце повідомлення в мережі Facebook (80 посилань), у місті про захід сповіщали афіші, дехто отримував окремі запрошення.
Проте, здається, відсутність туристів та місцевих жителів на ІІ Бойківському літі можна пояснити також днем і порою його проведення. П’ятниця о 14 год., отож у білу-білісіньку днину, нікого не настроює на гуляння “Під дубами”. Не всі мешканці Устриків є також палкими прихильниками українського фольклору – навіть якщо він, як у випадку гурту “Бай”, був просто… гуцульським, або невідомо яким, як у виконанні естрадного гурту “На драбині”. Нічого спільного з бойками та Бойківщиною не мали виступи польських колективів, наприклад, “Лопінки” з Тісної. До виступу підготувалося “загальнокарпатське” “Відимо” з Сянока. Дівчата представили бойківські коломийки з вівканням, що їх Н. Кляшторна записала в переселенців акції “Г-Т”.
Цілком з іншого боку: приємно було дивитися, як виросли й розвинулися в самостійну культурну силу ще не так давно діти Маріанни та Антона Ярих з Сянока, а нині дозрілі люди – Сусанна (за чоловіком Малецька) і Данило. Сусанна, популярна більше “Зуска”, уперше виступила на сцені як солістка, виконуючи – зі свободою і ґрацією – низку народних пісень у власній музичній обробці, а також одну авторську пісню – “Весна весною”. Достатньо було саме цієї Сусанниної пісні, щоб збагнути: суто фольклорний шлях може тільки зупинити розвиток таланту цієї обдарованої голосом у 3 октави солістки. Чудово почувається на сцені також Данило Ярий, який, поєднавши в собі три течії (волинську за батьком, карпатську за матір’ю та закерзонську за сценарієм власного життя), майстерно імпровізував з бойківськими коломийками й виконував роль ведучого (не менш майстерно “вигоцував” перед сценою в ході співу “Відима” соліст “Людей добрих” Юрій Рафалюк, спонтанний виступ якого можна б класифікувати як цілком новий присценічний жанр творчості – “вівкання бойківської плоті”).
Підсумовуючи: якщо і наступного року ОУП звернеться про дотацію на проведення ІІІ Бойківського літа, а Міністерство внутрішніх справ і адміністрації призначить на це кошти, варто подумати про зміну наголосів. Фольклор – це могутня сила, проте фольклоризм уже нею не є: варто б акцентувати моменти багатої інтелектуальної історії та спадщини бойків, підготувати краєзнавчі та історичні й культурознавчі доповіді, влаштувати виставки добре прокоментованої давньої фотографії (на це жде збірка Кляшторної), запустити в рух створену спеціально для “Бойківського літа” веб сторінку, кінострічки, виставки історичних документів, присутність Моджеєвського чи Брили перетворити не на хвилинну дискусію, а на зустрічі з метрами, попросити співпрацювати музеї та колекціонерів з Бойківщини в Україні. Звичайно, що головній організаторці, М. Ярій із Сяніцького відділу ОУП, треба допомогти в організаційній та інформаційній роботі, а не тільки зіштовхнути в її напрямку всю працю (співорганізатор, Устрицький будинок культури, тоді також мав би проявити більшу активність), адже вона в рамках двох випусків фестивалю працювала фактично сама.
“Наше слово” №34, 21 серпня 2011 року {moscomment}
