Андрій Шептицький ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №28, 2013-07-14
Paweł Kost, «Ukraina wobec Unii Europejskiej 1991–2010», Adam Marszałek, Toruń 2012, s. 348
Відносини Україна – Європейський Союз становлять цікаву тему в науковій та політичній площинах з двох причин. По-перше, ЄС є важливим партнером України, а Україна – найважливішим (крім Росії) сусідом ЄС на Сході. По-друге, як Україна, так і ЄС насправді не знають, що робити одне з одним. ЄС хоче створити Україну «за своїм образом і подобою», але побоюється коштів, які потягнуло б за собою дієве зацікавлення Україною, та негативного впливу співпраці з цією країною на відносини ЄС – Росія. Україна з 90-х років заявляє про своє прагнення вступити до ЄС, проте не вживає рішучих заходів для досягнення цих заявлених планів.
У Польщі вийшло багато публікацій, присвячених відносинам Україна – ЄС. Цими питаннями широко займався зокрема, Фонд Стефана Баторія. Проте це були, як правило, секторні опрацювання, експертизи, подиктовані потребою часу, а не спроби комплексного підходу до згаданих вище питань. Цю прогалину вирішили заповнити Павел Кост, журналіст і публіцист, пов’язаний з Університетом Миколая Коперника в Торуні і Національним університетом ім. Тараса Шевченка в Києві. Автор поставив перед собою мету показати рівень готовності України до інтеґрації з ЄС та ефективність політики української влади в цьому відношенні.
Робота складається з п’яти частин. У кожній з них П. Кост показує ситуацію України, дії українського уряду та/або ЄС, і, нарешті, рекомендації щодо бажаних напрямків реформ у даній галузі. Перший розділ присвячений зовнішній політиці України та її ефективності в контексті інтеґрації з ЄС. На думку автора, ефективність політики України в цьому відношенні заслуговує на неоднозначну оцінку: Україні за останні 20 років вдалося укласти співробітництво з Європейським Союзом на різних рівнях; однак не вдалося досягти основної мети, якою була перспектива членства. Автор рекомендує продовжувати цю політику, незалежно від еволюції внутрішньополітичної ситуації в Україні; зокрема, посилається на те, що розвиток співробітництва між Україною та ЄС залежить від добрих відносин тої першої з Росією.
У другому розділі обговорюється готовність української економіки до інтеґрації з ЄС. В Україні нема власних ресурсів, необхідних для здійснення структурних реформ. Низький теж рівень прямих іноземних інвестицій в цій країні. Проблемою є корупція, незрозуміла податкова система. Україна з початку 90-х років отримувала фінансову допомогу від ЄС. Проте ця допомога не є достатньою для задоволення потреб, пов’язаних з інтеґрацією України з ЄС; на додаток Україна не спроможна ефективно використовувати виділені їй кошти. Останній підданий аналізові фактор – це ступінь модернізації української економіки в контексті створення зони вільної торгівлі Україна – Європейський Союз. Автор критикує політику уряду в цій галузі, а також готовність таких секторів економіки, як сільське господарство і хімічна промисловість; краще виглядає ситуація в машинобудуванні та металургії. У контексті інтеґрації з ЄС П. Кост найважливішими завданнями України у сфері економічної політики вважає поліпшення інвестиційного клімату, розширення участі українських ділових кіл у процесі інтеґрації України з ЄС, покращення ефективності у використанні зовнішньої фінансової допомоги та модернізації секторів економіки, охоплених угодою про створення зони вільної торгівлі з ЄС.
Ще один розділ присвячений питанням енергетики. Автор розглядає відносини в енергетичному трикутнику Росія – Україна – ЄС, з особливим акцентом на газові питання. Європейський Союз зробив кроки для модернізації українського енергетичного сектора, Україна прагне отримати членство в Енергетичному співтоваристві ЄС, приєднується до нього 2011 р. Однак на практиці український газовий сектор не був реформований відповідно до стандартів ЄС. Україна також змагається з серйозною проблемою, якою є висока енергоємність її економіки. Кост вважає, що в рамках підготовки до інтеґрації з ЄС Україна повинна реформувати український ринок природного газу і нафти, модернізувати інфраструктуру і знизити рівень енергоємності в українській економіці.
У четвертому розділі розглядається стан будування правової та інституційної бази для інтеґрації України з ЄС. В Україні тільки 2008 р. був створений орган для координування дій держави щодо ЄС (відповідник польського Управління Комітету європейської інтеґрації). Проблемою в Україні є також низький рівень якості державної служби (наслідок її політизації, відсутності ефективних механізмів контролювання, неефективного управління персоналом), а також корупція – як у політичній сфері, так і в інших сферах життя. Така ситуація є похідною темпу змін в Україні, слабкості органів юстиції та громадської терпеливості до корупції. В цьому контексті П. Кост рекомендує розвивати державні установи, відповідальні за інтеґрацію України з ЄС, реформу місцевого самоврядування та посилення боротьби з корупцією.
Останній розділ присвячений процесові створення суспільної основи для інтеґрації України з Європейським Союзом. Найбільшою проблемою тут є дійсний візовий режим ЄС щодо громадян України, який створює неґативне ставлення з боку українського суспільства до ЄС та до самої інтеґрації. Українська влада докладає зусиль для скасування ЄС візового режиму щодо українських громадян. Однак, для досягнення цієї мети Україні доведеться виконати низку вимог щодо безпеки документів, боротьби з нелеґальною міґрацією та реадмісії, громадського порядку і безпеки. Близько половини українського населення підтримує вступ в ЄС, але в довгостроковій перспективі ця тенденція зменшується. Слід особливо відзначити, що більшість суспільства пріоритетними визначає відносини з Росією і не хоче, щоб співпраця з ЄС зашкодила стратегічним українськоросійським відносинам. Лише кожен третій опитаний вважає, що він особисто щось виграє після вступу України в ЄС. Для зміни такої ситуації необхідно покращити інформаційну політику в контексті інтеґрації з ЄС, а також здійснити реформи, які приведуть до скасування візового режиму.
Найбільш важливим позитивним моментом рецензованого видання є те, що в ньому відносини Україна – ЄС обговорюються з української перспективи, в той час, як у більшості робіт з цієї тематики переважно зосереджуються на політиці Європейського Союзу. З цією метою автор користується широкою джерельною базою, зокрема українськими офіційними документами. Часові рамки цієї роботи – це 1991–2010 роки, проте П. Кост коротко відноситься теж до діяльності нинішнього президента.
У вступі П. Кост стверджує, що спільною рисою майже всіх опрацювань, присвячених відносинам Україна – ЄС, є неправильне, апріорне припущення, що Україна стоїть на порозі вступу до ЄС, тимчасом на практиці вона тільки прагне стати потенційним кандидатом. Тому він вирішив перевірити рівень готовності України до інтеґрації з ЄС. Можна задумуватися, чи такий підхід повною мірою відповідає назві роботи, але поставлене автором питання дуже важливе, а його відповідь здається цілком точна. Його діагноз песимістичний. Кост заявляє, що рівень готовності України до інтеґрації з Європейським Союзом не дозволяє розпочати цього процесу, що визначається як отримання Києвом перспективи членства в ЄС. Державну політику України в контексті інтеґрації з Європейським Союзом вважає неефективною. Однак визнання України як країникандидата до ЄС відкрило би шлях для глибших реформ у країні і прискорило б її інтеґрацію в ЄС, оскільки дозволило б збільшити обсяг фінансової допомоги для України, консолідувало б політичну еліту навколо ідеї прямування до ЄС, підвищило б громадську підтримку для інтеґрації з ЄС.
Автор не ухиляється від сміливих і не дуже приємних для України тез: «Початок незалежності України був украй складним. Головною рисою України на початку дев’яностих років, яку досить часто іґнорують, є те, що ця держава фактично залишалася комуністичною державою (…). Тому європейський вибір України (…) залишався тільки порожнім гаслом». Він не уникає теж оцінок, які суперечать поширеним думкам, наприклад, вказує на позитивні сторони діяльності українських олігархічних груп: «Завдяки ним Україна стала важливим гравцем-експортером на світових ринках у певних секторах, передусім металургічному (…). Місцеві промислово-фінансові групи є джерелом застосування над Дніпром сучасних технологій. (…) Це створює можливість глибшої інтеґрації України у світову економічну систему, частиною якої є ЄС».
У рецензованій роботі появляються деякі фактичні помилки і спрощення. Українська економіка є більш енергоємною, порівнюючи з економіками найбільших західних країн, не у 2–4 рази, як подає автор, але у 8–12 разів. Інвестиції з «податкових гаваней» становлять не 14%, але понад 30% від загального обсягу прямих іноземних інвестицій в Україні. Автор не ознайомив читача зі специфікою поглибленої й комплексної зони вільної торгівлі, яку хочуть створити Україна та ЄС, а вона включає в себе не тільки скасування тарифних бар’єрів на рух товарів, а й гармонізацію законодавства та лібералізацію обміну іншими чинниками виробництва. П. Кост пише про проект трубопроводу Одеса – Броди – Плоцьк, звинувачуючи у відсутності його реалізації українську сторону, але не згадує про небажання, з яким він зустрівся в Польщі. Пише про роль українських олігархічних груп, іґноруючи ініційований Віктором Пінчуком проєвропейський форумYES, у рамках якого важливу роль грає колишній президент Польщі Александер Квасневський.
Проте ці застереження не впливають на загальну оцінку рецензованої роботи, яка напевно буде корисна для всіх, хто займається питаннями відносин Україна – ЄС. ■
