Роман Дрозд ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2010-06-10
{mosimage}
Grzegorz Motyka, W kręgu “Łun w Bieszczadach”. Szkice z najnowszej historii polskich Bieszczad, Oficyna wydawnicza Rytm, Warszawa, 2009, s. 189.
Минулого (2009) року вийшла друком праця відомого дослідника польсько-українських відносин у період ІІ Світової вій ни Ґжеґожа Мотики “Довкола Заграв у Бескидах. Нариси з новітньої історії польських Бескидів” (Варшава, 2009). Це однак не нова монографія згаданого автора, тільки добірка нарисів, які він раніше вже публікував, а тепер їх доповнив і видав у формі книжки.
Відкриває її стаття “Замість вступу: Від Волині до операції “Вісла”. Звичайно, можна запитати, що “Бескиди” мають спільного з “Волинню”?
Небагато, а то й узагалі нічого, може прозвучати у відповідь. Однак вона виконує тут роль вступу, оскільки представлено в ній у загальному обрисі найтрагічніші для поляків та українців події з воєнного періоду, що сприяє кращому розумінню інших статей. На увагу в ній заслуговують ті фрагменти (13-16 ст.), де автор проводить оцінку класифікації дій кожної зі сторін, і при цьому слушно відкидає оцінку, яку представляють особи, пов’язані з т.зв. середовищем “національно -кресовим”, що вбивства поляків “були третім геноцидом”, який у порівнянні з геноцидом нацистським та совітським перевищує їх і можна його порівняти хіба що тільки з Голокостом. Це важливе, оскільки такий погляд представляють, на жаль, не тільки деякі люди, які стали жертвами дій “українських націоналістів”, що зрозуміле, але також ті особи, яких не спіткала кривда з української сторони і наперекір фактам, в ім’я власних інтересів їм не залежить на добрих польсько-українських відносинах. Свідчить про це факт співпраці їх із середовищами, які виправдовують четвертий розбір Польщі і її васалізацію Радянським Союзом.
Тим самим посередньо виправдовують вбивства поляків, здійснені комуністичною владою. Проте до статті можна мати кілька критичних зауважень. Отож, коли автор пише про ОУН у довоєнний період, слід було б додати, що найбільшу підтримку серед українського населення мав український національно- демократичний союз, а жертвами терору ОУН були переважно українці – 36 осіб, у той час, коли поляків було 25, 1 росіянин і 1 єврей (A. Chojnowski, Ukraina, Warszawa 1997, s.124). Застереження можна мати теж до вміщених описів убивств поляків при відсутності описів того, як убивали українців. І не йдеться про релятивізацію вбивств поляків, тільки про те, щоб показати, що і з польської сторони були прояви жорстокості. Звичайно, можна погодитися з поданою кількістю жертв (ст. 13), але слід зазначити, що це підрахунки польських істориків, а не українських, а до кількості українських жертв на Волині не додані ті, що були вбиті польською поліцією, яка допомагала нацистам.
Наступні дві статті – “Заграви в Бескидах” Яна Ґергарда й історична правда” та “Образ українця в літературі Народної Польщі”, стосуються антиукраїнської пропаґанди, реалізованої польською комуністичною владою. Фундаментом цієї пропаґанди була саме повість Я. Ґергарда “Заграви в Бескидах”, яка не тільки була обов’язковою в шкільній програмі, а й також дочекалася екранізації під назвою “Артилерист Калень”. Стала вона зразком для інших пропаґандистів і стільки напсувала у справі сприйняття поляками українців, що наслідки цього ми відчуваємо ще й дотепер. У цій статті автор усвідомлює читачеві, що книжка Я. Ґергарда не є документальною, як це представляла комуністична влада, а її метою було фальшування правди. Шкода, що Ґ. Мотика, коли пише “Інша справа, що цілком правдоподібно (підкреслення моє – РД), що поранених воїнів добито на полі бою і принаймні в одному випадку вжито для цього сокиру” (с. 21), а коли пише про Терку (с. 22), не згадує, що частину мешканців цього села військо спалило живцем. Пишучи про пропаґанду, автор добре підмітив, що діяльність УПА представлялася в чорно- білому зображенні (ст. 40). Можливо, що йшлося про те, як зауважує Ґ. Мотика, щоб створити стереотипи “доброго” і “поганого” українця. “Добрий” – комуніст, а “поганий” – це той, хто хоче незалежної України. Останній з них, тобто українець-націоналіст, ототожнювався з “різуном” (ст. 44). Однак слід додати, що такий підхід не змінював відношення до українського населення в Польщі. Виселено його, як офіційно проголошено, за співпрацю з УПА. Тим самим у загальній уяві стали “націоналістами”, тобто також “різунами”. Автор слушно зауважує, що “комуністам ішлося про те, щоб знеохотити поляків до будь-якого симпатизування незалежності України, щоб укорінити переконання, що суверенна українська держава мусить бути антипольською” (ст. 44-45). Спостерігаючи за поставою в українських питаннях деяких людей, пов’язаних із національно кресовим середовищем, можна сміливо ствердити, що цей пропаґандистський погляд, на жаль, має своїх щирих прихильників ще й тепер.
Четвертий нарис має заголовок “Сліди пазурів. Діяльність Української повстанської армії та її ліквідація в Бескидах”. Це найбільш дискусійна стаття, вміщена у рецензованій праці. Не відомо, з якого приводу автор, подаючи національну структуру, називає “бойків (тобто українців) і лемків” (ст. 48). Щоправда, у наступному реченні пише, що частина лемків вважала себе українцями, але таке розрізнення породжує сумніви. Бойки і лемки – це етнічні групи українського народу, а коли подається поділ за національністю, то не перераховуються етнічні групи, тільки національності. А якщо й вже, то так само слід було б зробити і щодо поляків. Дійсно, не всі лемки ототожнювалися з українським народом, однак у той період вони не вважали себе окремою нацією – вважали себе частиною великого руського народу або російського. І ще додам – якщо вже відділяти лемків від українців, то, щоб бути послідовним, треба було б подібний поділ застосувати, наприклад, щодо поляків та сілезців. Подібно, як і в першому нарисі, тут теж названо тільки ОУН, не згадуючи про інші українські організації (ст. 50). Такий підхід деформує образ і породжує переконання, що вплив серед українців мала тільки націоналістична організація. Це не правда, що лише польське населення допомагало польським утікачам, які хотіли пробратися на Захід (ст. 50). Допомагали їм також українці, хоч може не такою мірою, як поляки, однак допомагали – сам автор згадує про такий випадок у примітці № 8. Пишучи про формування структур українського підпілля в Бескидах (ст. 52 -53), автор не згадує про польське підпілля, таким чином читач не отримує повного образу ситуації, яка існувала в той час. Безпідставним є твердження, що “бескидська ОУН(Б) пробувала на зламі березня-квітня1944 р. включитися у ведену цією організацією у Східній Галичині масову антипольську операцію” (ст. 53). Адже якщо пишеться “пробувала”, то мусять бути якісь приклади. Підтвердженням не може бути тільки записка, на яку покликується автор. Крім того, сам раніше признає, що ОУН(Б) в Бескидах була слабкою і не мала значного впливу (ст. 52-53). Шкода, що коли пише про “криваві антипольські операції”, які проходили в липні 1944 р., не подає більш вірогідних джерел. Тим більше, що раніше навіть комуністична пропаґанда нічого про це не говорила. Повністю пропускає інформацію про те, що польське підпілля вбивало українців. Згадує про це щойно після опису вбивства поляків у Балигороді, вчиненого 6 серпня 1944 р. – така черговість деформує образ ситуації. З праці Ґ. Мотики виникає, що перші вбивства поляків сталися в березні 1944 р., а українців – ще 1943 р. На мою думку, справа вбивства в Балигороді вимагає детального вивчення, щоб відповісти на питання, чому так сталося. Більше світла в цій справі може появитися після того, як буде встановлено, ким були ті, кого вбито, тим більше, що знаємо їхні персональні дані. Чому вони були занесені в проскрипційний список? Також визначення цього вбивства словом “різня” (ст. 59) не є відповідним, оскільки ці люди загинули від кулі, а не були жорстоко замордовані. Беручи до уваги діяльність польського й українського підпілля та радянських партизанів і нацистів, а також взаємні вбивства, важко погодитися з твердженням автора, що УПА хотіла змусити поляків залишити цю територію, перенести сюди антипольську операцію зі Східної Галичини (ст. 54, 57, 92). Маючи досвід зі Східної Галичини, упівці вже розуміли, що фізичний терор не змусить польське населення до втечі. Ретельнішого дослідження вимагає також той факт, що польсько-український конфлікт загострився після приходу радянських партизанів. Так було теж на Волині та у Східній Галичині.
Занадто великим спрощенням є твердження, що передання поляків у руки української Служби безпеки означало вирок смерті (ст. 69). Слід також прямо назвати факт, що 19 січня 1945 р. військо в Середнє Село було вислане не “за продовольством”, а на грабунок (ст. 70). Дивує й те, що автор подає кількість жертв із польської сторони у Бескидах, а не подає, скільки було жертв з української сторони. Невідомо, на основі чого стверджує, що “в загальному підрахунку, смертельних жертв у Бескидах було правдоподібно більше серед поляків, ніж серед українців” (ст. 93). Це т.зв. справи “делікатні”, тому до них слід підходити надзвичайно обережно.
Далі, у нарисі “Таємнича смерть генерала “Вальтера”, Ґ. Мотика представляє питання, пов’язані зі смертю ген. Кароля Сверчевського в Яблінках. Надзвичайно цікаве тут зізнання Я. Ґергарда, вимушене від нього 1952 р., де він признається, що ген. Сверчевський загинув унаслідок змови, за якою стояли Маріан Спихальський і Міхал Жимерський (ст. 135-140).
У рецензованій праці міститься теж нарис “Замість закінчення: Чи операція “Вісла” була необхідна? Примусові виселення і ліквідація ОУН і УПА”. У ньому автор доводить, що до 1947 р. влада оцінювала діяльність УПА виключно як місцеву проблему, що вирішиться сама собою після виселення українського населення до СРСР. Більше була зацікавлена ліквідуванням польської незалежницької опозиції, оскільки тільки вона становила реальну загрозу для комуністів (ст. 170). Переконливо стверджує, що для ліквідації українського партизанського руху влада не мусила застосовувати депортацію цивільного населення (ст. 177), яку проведено за радянським зразком. Слід погодитися з висновком Ґ. Мотики, що виселення було можливе в умовах посилення сталінізації, а ті, хто виправдовує його, “небезпечно наближаються до релятивізації комуністичних злочинів” (ст. 180). Треба підкреслити, що рецензована добірка статей, з одного боку, деякою мірою наближує нам складні польсько-українські відносини у Бескидах, а з іншого – становить пропозицію для дискусії. Шкода тільки, що автор не взяв у них до уваги здобутків українських істориків.
“Наше слово” №24, 13 червня 2010 року
