Анастасія Канарська ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №16, 2016-04-17
Nowy dramat ukraiński. W oczekiwaniu na Majdan / Tom 1. redakcja: Anna Korzeniowska-Bihun, Andriej Moskwin. Katedra Studiów Interkulturowych Europy Środkowo-Wschodniej, Wydział Lingwistyki Stosowanej Uniwersytetu Warszawskiego. Warszawa 2015, 235 s.
Здавалося б, що ця книжка розрахована передусім на польського читача і з надією на його увагу, але на презентації у Львові часто говорилося, що багато інформації про українську драматургію приходить до нас через Польщу, завдяки ініціативним та активним друзям по той бік кордону. Можливо, доля правди в цьому є. Принаймні такі видання дають нам змогу подивитися на ці тексти крізь призму світобачення ззовні (акценти проблематики, сам вибір п’єс). Так нещодавно у Львові відбувалася презентація першого тому антології «Нова українська драма: в очікуванні Майдану» («Nowy dramat ukraiński: w oczekiwaniu na Majdan»), упорядниками якої є дослідники драматургії й театру: україністка Анна Коженьовська-Бігун і славіст Андрей Москвін, й багато хто з присутніх, серед яких були і автори перекладених текстів, зізнавалися, що не знали раніше про деякі п’єси інших драматургів, опубліковані у книжці. Можливою, причиною цьому є герметичність театрального середовища України, про яку також згадували на зустрічі. При тому, що закономірним є той факт, що кожна авторська антологія має природний особистий суб’єктивізм у виборі текстів.
Як зазначає у своїй передмові А. Москвін, ідея укладення антології найновішої української драматургії з’явилася в нього ще 2005 р., коли він отримав від українського драматурга Неди Нежданої чотири драматичні збірки під її редакцією, проте тоді не вдалося зреалізувати цей проект, адже жодне видавництво, до якого він звертався, не було зацікавленим. Тож така книжка з’явилася аж 2015 р., вже після Євромайдану і Революції гідності, завдяки Інституту книжки у співпраці з А. Коженьовською-Бігун, яка у своїй передмові зізнається, що була спокуса присвятити дану антологію творам про Майдан та українсько-російській війні: «Однак після бурхливих дискусій, ми вирішили, що помістимо в ній драматургію, недотичну до останніх подій і, що має вона піднімати різні теми в різній стилістиці, а автори будуть презентувати молоде і середнє покоління драматургів. Причина такого вибору є простою. Наша антологія є першою, виданою в Польщі. Відповідно, природною потребою є, з одного боку, представити якнайбільшу гаму проблематики і стилістики, а з іншого – вслухатися в голос авторів, драматична діяльність яких почала розвиватися вже в часи незалежної України». Так у видання «Нова українська драма: в очікуванні Майдану» потрапили: «На початку і наприкінці часів» Павла Ар’є, «Вій» Наталі Ворожбит, «Дев’ятий місячний день» Олександри Громової, «Коли повертається дощ» Неди Нежданої, «Свиняча печінка» Сашка Брами і «FEMEN’ізм» Дена Ґуменного. Переклади здійснили: Анна Коженьовська-Бігун, Якуб Адамович і Роберт Скнадай. Незважаючи на те, що присутні говорили, що ми дізнаємося про нашу драматургію через польських друзів, принаймні, дві з цих п’єс вже відомі львівському глядачеві – «На початку і наприкінці часів» П. Ар’є зараз є в репертуарі одного з львівських театрів та «Свиняча печінка» С. Брами вперше прозвучала в рамках фестивалю сучасної драматургії «Драма.UA». Як запевняли упорядники, вони бачать великий потенціал у цих та інших українських сучасних драмах і сподіваються, що вони помалу почнуть приходити на сцени польських театрів, а антологія матиме своє продовження в наступних томах, адже презентована тепер книжка названа першим томом.
Говорилося про те, що хоч дані тексти не про Майдан, але вони є в певному сенсі його передвісниками. Як, наприклад, «На початку і наприкінці часів» П. Ар’є, де йде мова про Чорнобильську зону й людей, які повернулися туди, до рідної домівки та матеріал надається до різнорівневих інтерпретацій. У дискусії, крім упорядників, брали участь: автор «Свинячої печінки» С. Брама, який ділився досвідом своєї праці, орієнтованої на фестивалі за кордоном, адже поза межами Львова не відчуває себе потрібним на батьківщині, та керівник літературно-драматичної частини Львівського академічного театру імені Леся Курбаса – Любов Ільницька, яка власне згадувала про театральні кола, у межах яких відбувається обмін інформацією, зокрема, про нову драматургію.
Модератором зустрічі був Володимир Бєглов, який задавав тон зустрічі й провокував певні дискусії. Зокрема про те, чи правда те, що митець завжди має бути голодним. Усі погоджувались з тим, що голод має бути до праці, а не – хліба насущного. До нових текстів, вистав, книжок… Як зазначив єдиний присутній на презентації молодий український драматург Сашко Брама, з часів написання «Свинячої печінки» він реально заробив на театрі 2000 гривень. До своїх фестивальних вистав, якими захоплюються на Заході, також доводиться докладати власні кошти. Чи існує в Україні молодий драматург, який би міг жити з написання п’єс? На це запитання відповіді однозначної дати ніхто не може. Реально «модним» (чи як тепер люблять казати «культовим») драматургом стає в Україні П. Ар’є, який живе в Німеччині і поглядом збоку загострює проблематику української дійсності. Вже на початку 2016 р. відбулися дві прем’єри за його п’єсою «Слава героям!» у Київському театрі «Золоті ворота» і Львівському драматичному театрі імені Лесі Українки. Тема п’єси з одного боку дратлива, бо зводить в одній палаті ветерана радянської армії та ветерана УПА, з іншого – на скільки вона актуальна сьогодні? Драматургія як документ часу, чи матеріал документального театру, чи драматургія, як мистецький феномен? На це питання також немає відповіді, тільки з часом ми зможемо про це говорити більш об’єктивно. Але презентація антології, яка, звичайно, є знаковою подією для сучасної української драматургії, бо в польську антологію увійшли деякі п’єси, які ніколи не видавалися українською мовою, все-таки змушує глибше думати про майбутній контекст існування української драматургії. Чи зацікавлять переклади українських п’єс польських режисерів і керівників театрів, чи є майбутнє в української драматургії за межами рідної землі? Хотілося б, щоб вона зазвучала на кону польського театру, бо польська драматургія досить легко пробиває собі дорогу в український театр. Українські режисери самі шукають польську сучасну драматургію і сприяють її перекладу. Добре, що в Польщі є люди, зацікавлені в перекладі української драматургії і здатні знайти кошти для їх видання. Тепер чекатимемо людей театру в Польщі, яких зацікавить українська драматургія і, можливо, тоді українці вибиратимуться в Польщу, щоб відкрити для себе польську інтерпретацію української драматургії. ■
