Євгенія Коляда ■ РОЗМОВА ■ №32, 2016-08-07
На фронті і поза фронтом
Життя не ділиться на «до війни» і «після війни». У нас залишається досвід і відповідальність рятівника чи врятованого. Начальника медичної служби Олександра Бурія, добровольця 4-го батальйону особливого призначення Національної гвардії, солдати неодноразово з вдячністю згадували за урятоване життя.
Олександру Бурієві часто доводилось оперувати поранених у польових умовах – під час ведення бойових дій. Навіть повернувшись після другої ротації, він не сидить склавши руки. Як волонтер, він і надалі допомагає пораненим, кому необхідна реабілітація, адже, за його словами, «це друзі, які лишаються на все життя».
Як часто Вам доводилося оперувати людей на лінії фронту? І як Вам це вдавалося, адже не було належних умов та інструментів?
Скільки разів? Порахувати, мабуть, ніхто не зможе. Починаєш оперувати одного, а вже доставляють другого, третього… Ми ж не тільки своїх оперували. З нами стояли ЗСУшники (солдати Збройних сил України – ред.) – 24-та бригада, 80-та. Часом були поранені, а часом – ні. Одразу після Нового року ми зайшли в Кримське, потім цією дорогою вже не можна було вийти. Танки виїжджали, а в них стріляли. «Жигулі» виїхало – його розстріляли. А там мирне населення. Поранених евакуювати було дуже складно, тому доводилося «легких» (легко поранених – ред.) там під місцевою анестезією оперувати. Від больового шоку ми мали налбуфін і морфін. Кололи лідокаїн там прямо в бліндажі. У Попасній ще тоді лікарня не працювала. Хірург Ковальчук, анестезіолог з медсестрою самі знайшли нас. Ми за Попасною були, стояв там батальйон «Вінниця». Кажуть: «Давайте начмеда (начальника медичної служби – ред.), ми готові допомагати. Лише треба запустити цю лікарню». Ми з ними познайомилися фактично за операційним столом. Потім запустили лікарню. Насправді сповіщали: «Є 300-ті» (цифрою 300 окреслено поранених – ред.). Під’їжджаємо, забираємо і зразу в лікарню. Більшість з них – не наші, не гвардійці, а зі Збройних сил України. Вони там не мали свого лікаря. Просто в Попасній на всю передову я один був лікар, не було навіть медбрата. Уже в Кримському в мене з’явився водій-санітар. Усі поранені йшли через нас. Я допомагав Ковальчукові як хірург, бо йому одному було важко справлятися з такою кількістю. Людей підвозив. До передової – 5 км. Або машина чекала, або пішки туди і назад на пост. «Ниву» лікарня дала. У нас не було такого транспорту. Два БТР-и ми мали з техніки, коли були в Попасній. У Кримському рентгена не було, працювали наосліп. Є рана – береш зонд, колеш анестезію, тільки чуєш: «тин», є метал. Починаєш діставати. Там не було ні лікаря, ні медбрата, лише були санінструктори.
Ви з ким зі своїх тогочасних пацієнтів продовжуєте зв’язок?
Є багато телефонних розмов. Тільки що телефонував наш боєць Сашко Овсянников з Дніпропетровська. Тепер він продовжує лікуватися. Ми його у стоматології протезуємо безкоштовно, всіх наших підключаємо. Нам допомагають і приватні установи, які просто не беруть грошей з цих людей. А ми допомагаємо, я – заввіділом (завідувач відділу – ред.) стоматологічної лікарні. Керую досить великим відділом – 62 людини, є і хірурги, і терапевти.
Один з Ваших бойових товаришів, Ігор Сокіл, в інтерв’ю львівському радіо згадував про Вашу допомогу з реабілітацією. Чи вдавалося Вам надати подібну допомогу ще комусь?
Нікому не відмовляю. Спочатку Сокола ми оперували самі, у нього була критична ситуація, множинні осколочні поранення, до Артемівська не довезли б. А це був перший пункт евакуації. Потім з реабілітацією теж ми допомагали, як могли, через волонтерські організації. Бо хто їх на себе візьме? Ми ж добровольчий батальйон. Ну, чим би йому допомогли? У кращому випадку поклали б у шпиталь. Вони всі проходять через нас. Багато таких випадків, коли ми ще їх доліковуємо. Сокіл теж дуже довго у шпиталях лікувався. Тепер продовжує служити в Києві. Там саме постає елітний підрозділ, серйозні фізичні та інтелектуальні вимоги, нормальна зарплата – 12 тис. грн. Він у нас у Кримському був командиром БТР.
Ваш волонтерський досвід – який він?
Я знав усіх франківських волонтерів, бо медикаменти закуповує наша поліклініка. Медики також збирають гроші. Коли я повернувся після першої ротації, пішов у містздороввідділ і поцікавився: «Куди ці гроші йдуть?» «Ну, ми там передаємо…». А я знаю, куди йдуть. Коли я був у Петрівцях на полігоні, там джипи нові, на яких генерали їздять, а на полігоні для добровольців хоч би палатки нормальні були, а не в дірках. Пацани (хлопці – ред.) скотчем дірки заклеюють, бо тече, коли дощ. Я запропонував, щоб наша установа допомагала конкретно 4-му батальйону оперативного призначення. Це невеликі гроші. За місяць збереться десь 5 тис. грн. Але ми взяли ці гроші й купили медикаменти, які нам треба. У нас машина раз на три дні виїжджала у Слов’янськ за їжею, за боєприпасами. Тільки почали хворіти, ми склали список: гріпекс, хелпекс… Зібралася певна сума, купили, «Новою поштою» вислали і маємо медикаменти. А чеки зібрали і начальникові здороввіділу віддали, звітуємо. На зиму рукавиці потрібні, шкарпетки. Ми не можемо забезпечити все, та уклали договір з крамницею і вони нам дали знижку 30%. Це суттєво. Поки ми були там три місяці, тут назбиралося понад 30 тис. гривень. Ще тоді долар був по 14, рахуй, це 2 тис. доларів. Пішли і на 2 тис. купили теплі флісові курточки. Тому що та форма, яку видавали, холодна. Люди самі піддівали щось. Почалися холоди, вдягнули хто що мав, комбат подивився, каже: «Що ви, як бомжі, тут стоїте?» Треба якусь форму. А де її взяти? Вона коштує гроші. От так і виходили з ситуації. Стосовно лікування, останній раз був у нас такий Родіон із Києва. У нього була контузія, фактично він поранений не був. Його оперували двічі. Нейрохірургія. Потім ще реабілітація. Приїхав начальник штабу, наш командир розвідки, виділили йому 20 тис. гривень.
Які основні проблеми повернення до мирного життя в моральному та юридичному планах? Чи легко добровольцеві, що повернувся з фронту, відстоювати свої права?
Коли повертаєшся, зіштовхуєшся на словах з одним, а на ділі з іншим. Добровольці знають, як важко оформити пільги. Мене і ще декількох людей комбат представив до державних нагород. Ну, державні не дали, але від Авакова (міністра внутрішніх справ – ред.) одержав я нагороду «За доблесну службу». Потім ще «За відзнаку в службі». Від МВС одна й одна від Нацгвардії. У Попасній отримав хрест «За мужність». Але всім дали по мінімуму з того, що могли дати. Наші дивуються, чому в тилу генерали, які у Слов’янськ приїжджали на два тижні, отримали ордени «За мужність»? Пацани сміються: «Мужній, бо у Слов’янськ приїхав посидіти?». Тим, що на передовій воюють, серйозні нагороди дають тільки посмертно. Чомусь у нас такий підхід. Навіть журнал вийшов «Нацгвардія». Ми з хлопцями сміялися: він красивий такий, на першій сторінці якийсь боєць з ґранатометом, а далі списки нагороджених. Тільки й бачиш: там рядовий або сержант і поряд – «посмертно», «посмертно», «посмертно»… Хоч би постидалися вже. Ми зараз воюємо за Ковальчука. Не дають заслуженого лікаря. На День медика могли вже йому щось дати.
Що, на Вашу думку, треба конче змінити або виправити в законодавчій та виконавчій системах?
Мені сказали: «Ви ж не кадровий військовий, ви резервіст, вам за це гроші не платять. Будемо давати підвищення тим, хто за це буде отримувати зарплату. Я вважаю, – це неправильно. Хоч воно мені й не потрібно, мені за це гроші не отримувати. Але все ж таки… Якщо ти дослужився до капітана, а потім пішов воювати, то після повернення тобі мають дати чергове звання. А звичайно – через кожні 5 років. Я з цього приводу навіть не сперечався. Комбат один раз подав, але нічого не вийшло. Я в Кримському відсвяткував своє 50-річчя. Думав, може командування на ювілей «подарує» майорські погони? Але ні, не вручили.
Що хорошого найчастіше згадується з тих часів, коли Ви були на сході? Якийсь випадок чи пісня, яка підіймала всім бойовий дух? Адже воюють не кіборги, а смертні люди. Бійці тримаються тому, що їм є заради кого воювати й у що вірити.
Це друзі, які лишаються на все життя. Але ми відчували, що нема керівництва, нема нормальних наказів. Фактично діяли, як кажуть, виходячи з обставин. Є такий момент, що там за дуже короткий термін стає зрозуміло, хто є хто. Там ніхто нікого не вчить. Дивишся: ага, він тут не потрібний, краще його в тил, хай іде бульбу чистити або десь щось драїть (чистить – ред.). Видно, що людина десь перелякалася. Були випадки в Попасній, коли казали: «Ми не думали, що тут таке може відбуватися». Ну що? Здавай зброю, на Слов’янськ машина піде, а там своїм ходом їдь додому. Писали рапорт і до побачення. У добровольчому батальйоні якщо хочеш, служиш, а як ні, то ні. Я завжди кажу, що людину, яка не хоче воювати, ти воювати не змусиш. Переоцінити те, що зробили добровольчі батальйони, неможливо. Вони свою місію виконали, зараз вони там уже не потрібні. Армія вже оговталась. А от спочатку в Попасній, крім нас, нікого не було. ■
