(ак-б) ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2011-11-18
{mosimage}
Політична критика, № 1, 223 с.
На польському видавничому ринку 2002 р. з’явився часопис “Krytyka Polityczna” (“Політична критика”), який представляє голос лівої сторони польського суспільства. На самому початку існування його ціллю було переконати читачів, які до цих пір мали вибір виключно між лібералами і консерваторами, що гама може бути набагато ширшою і що політично палітра не мусить обмежуватися тільки до двох елементів – “Бога” або “ринку”. Цей термін, утворений публіцистом і засновником видання Славомиром Сєраковським, характеризує певний бінарний спосіб мислення про реальність, яку формулювали політичні твори у відриві від справжніх потреб суспільства.
Редакція “Політичної критики” вирішила видати український номер журналу. При чому вже у вступі його автори підкреслюють, що їхньою мотивацією не було нав’язування “жодних взірців для наслідування, які часто надають польсько-українським відносинам неоколоніального відтінку”. Темою випуску стали “Політичні наркотики”, тобто проблема зв’язків наркобізнесу з українською політикою.
Випуск поділений на п’ять розділів. Відкривають його тексти, які аналізують проблеми минулого. На хвилі ентузіазму 90-х рр. американський філософ і політолог Френсіс Фукуяма оголосив “кінець історії”, який буцімто відбувся разом з падінням комуністичного блоку. Цей “кінець історії” викликав у публіцистів “Політичної критики” питання: чи справді так просто позбутися привидів і страхів тоталітаризму та зневолення? Прикладом є стаття Рафала Жвірка – опис реакції на “Марш незалежності”, який кожного року 11 листопада витягує на варшавську вулицю крайніх правих з фашистськими гаслами. А от 2009 р. виникла контр-маніфестація молодих людей, переодягнених в уніформи в’язнів Аушвіцу, бо “якщо хтось викликає демонів минулого – нехай приймає їхній виклик”, – так кажуть організатори.
Титульну частину “Політичні наркотики” розпочинає дискусія, яку проведено в Центрі візуальної культури Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Взяли в ній участь науковці, журналісти, публіцисти, лікарі та представники неурядових організацій. Основною її темою був суспільний підхід до проблеми наркоманії та її пенальтизації (карання – ред.). Так само проблему карання чи лікування наркоманії порушують у своїй статті Катерина Максименко і Павло Скала. Сергій Жадан у своєму есе в саркастичний спосіб аналізує підхід українських політиків до проблеми, а Олексій Радинський представляє тему наркотиків в українській кінематографії.
У розділі “Прикладні соціальні мистецтва” знаходяться тексти про людей, які перетворюють свій простір чи то з мистецьких, чи з громадських міркувань. Трактують його не як щось постійне і незмінне, але як матерію, яку треба ґенерувати, хоч таке формування проходить непросто.
Варто також глянути до частини “Політика літератури”, де свої тексти публікують такі знамениті автори, як Ольга Токарчук, Славомир Сєраковський і Кінґа Дунін.
На закінчення випуску погляд “З минулого в майбутнє”, тобто статті про стан сучасної лівиці.
“Наше слово” №47, 20 листопада 2011 року {moscomment}
