(ак-б) ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №40, 2013-10-06
Леся Білик, Душі в екзилі, Тернопіль 2012, 328 C.
Все починається найчастіше так само: низька зарплата, або взагалі немає роботи, безнадія, брак перспектив, удома – діти, яким треба все купити, і чоловік, що місця собі знайти не може, часом – старі батьки… А поруч сусідські хати: тут жінка виїхала до Італії, там – до Польщі, а там – до Німеччини. І що? Погано? Тепер вони всі живуть як люди. Дах поміняли, їхні діти ходять одягнені, мов лялечки. Ніде правди діти – треба збиратися на роботу за кордон. Тільки ненадовго, щоб лише борги повернути і якісь гроші заробити…
«Душі в екзилі» Лесі Білик – це трагічна хроніка людської нужди, туги і безнадії. Авторка вирушає слідом за тисячами українських заробітчан, які щорічно їдуть на роботу до Італії, Польщі та Німеччини. Саме ці три країни стали тлом для розповіді про долю людей, які народилися в країні суперечності. Бо як це можливо, щоб «мати найбагатші землі і бути хронічно бідними. (…) Плекати таланти – і розпорошувати їх по світі! Здобувати освіту, щоб мити черепки італійському двірникові! (…) Здобути дорогою ціною незалежність, щоб мільйонами тинятися по задвірках чужих держав!», – питається авторка.
Отже, перший крок – це маршрутка. Треба попрощатися з близькими, з дітьми. То найтяжче – діти, які залишаються вдома і яких місяцями не побачиш. Змучений водій їздить туди-сюди. Можеш з ним повернутися в Україну, якщо туга не дає жити, але одна умова – мусиш мати документи. Таких, у кого візи закінчилися, беруть тільки нечисленні. Несміливо входиш до запханого автомобіля. По дорозі рекет. Звідки знали? Водій кудись дзвонив, може, це він їх повідомив? Наступним разом поїдеш тільки з надійним. Доїжджаєш до цілі, ночуєш у церковних притулках, вештаєшся по вулиці, шукаєш роботу. З часом знаходиш – найгіршу. Такої майже ніхто не хоче брати, лише чужинці. «Знаєш, за що українців не люблять? Вони роблять ту саму рабську працю, що і всі страньєри, але рабами від того не стають», – це єдине, що тебе потішає… Леся Білик пише свій роман про жінку і від імені жінок. З поодиноких, часто трагічних історій творить колективний портрет, жорстокий у своїй однозначності. Для авторки люди, які їдуть рятувати домашній бюджет, – це страчене покоління. Але найгірше – що не єдине. Жертвами ситуації стають батьки заробітчан, інколи старенькі та безсилі, які мусять залишатися з онуками й усім господарством на плечах. І на похорон донька не доїде, бо саме закінчилася її віза… Жертвами є чоловіки, які за дружинині гроші починають топити свої фрустрації в алкоголі. Однак найбільшими жертвами є діти. Це вони найміцніше переживають розстання й опиняються в емоційному вакуумі, час немов зупиняється в день виїзду матері, і все життя стає тимчасовим, завмирає в очікуванні на її повернення. На початку не можуть собі порадити з тугою і сумом, але потім вчаться жити без сім’ї, а за якийсь час уже не будуть навіть вичікувати від матері телефону. На думку авторки, заробітчанська еміґрація – то деґрадація суспільства. Це творення ненатуральних ситуацій не лише між людьми, які виїхали, а й між тими, хто залишився. Жодна героїня книжки не повертається додому переможцем, навіть якщо заробила гроші, погасила борги і здобула більш-менш фінансову стабілізацію. Бо то вже не той дім і не ті люди, і вона сама вже не та…
