Від весни 1945 р. зростаючий натиск польської влади і напади різношерстих банд спричинилися до виїздів чергових тисяч родин, якими керувало побоювання за власне життя. Незважаючи на закладену в угоді добровільність виїзду, військо розпочало у вересні 1945 р. примусове переселення тих українців, які ще залишилися в Польщі. Остаточно в Україну було примусово виселено за допомогою війська чергових понад 200 тис. осіб української національності. З тих, кому вдалося різними способами уникнути виїзду на схід, майже 150 тис. переселено примусово в рамках Акції “Вісла” 1947 р. на понімецькі землі на захід і північ Польщі.
Перше зі згаданих переселень не функціонує в суспільній свідомості, залишаючись переважно в тіні Акції “Вісла”. Про останню написано і пишеться багато, її чергові річниці урочисто відзначає українська громада в Польщі. Засуджено її ще 1990 р. постановою польського Сенату, а 1997 р. – в листі понад сотні видатних польських інтелектуалів. У листі до учасників конференції в Красичині засудив її 2002 р. тодішній президент Республіки Польща Александер Квасневський. Про проведене раніше переселення офіційно висловлюються тільки представники української влади.
Диспропорція помітна також у наукових дослідженнях. Акції “Вісла” присвячено численні тексти, на чолі з монографією Романа Дрозда (“Дорога на захід”), у той же час донедавна значно менше писалося про попередні переселення. У результаті, якби дослідити стан знань пересічного польського громадянина, а мабуть і українського, правдоподібно не міг би він нічого сказати про переселення в радянську Україну, але напевно принаймні щось чув про Акцію “Вісла”.
Але ж перше з обговорюваних тут переселень тривало понад тричі довше, у його рамках переселено в УРСР теж три рази більше осіб, ніж в рамках Акції “Вісла” – і то в набагато важчих умовах. Військо, яке переселяло, діяло тоді більш брутально (з його рук загинуло в одному тільки Сяніцькому повіті принаймні кілька десятків українців, загалом солдати вбили під час переселення правдоподібно кілька сотень цивільних осіб, також жінок, літніх людей та дітей). Тільки в центральній та західній частині Лемківщини воно проходило в міру спокійно.
Слід зазначити, що друге переселення було значно краще зорганізоване, принаймні забезпечено провіант на дорогу й медичну опіку. Переселенці в радянську Україну опинилися в значно гіршому становищі – протягом кількох місяців вони подорожували без їжі до нових місць поселення, а потрапляли, особливо спочатку, до колгоспів на південно-східній Україні, де мусили важко працювати на голодному пайку. Маючи трагічний досвід після попереднього переселення, під час Акції “Вісла” українське населення вже не ставило такого сильного опору і загалом пасивно піддавалося примусові. Так само протистояння зі сторони українського підпілля було значно слабше, воно не атакувало формувань, які переселяли. Символом мучеництва українського населення став табір у Явожні, де ув’язнено й тортуровано майже чотири тисячі осіб, проте слід пам’ятати, що перейшло через нього менше ніж 7 відсотків загальної кількості переселених. То чому ж Акція “Вісла” збуджує набагато сильніші емоції і широко відома, на відміну від попередніх переселень?
Чи відіграв тут істотну роль той факт, що, на відміну від попереднього переселення, ініційованого і від початку керованого з Москви, у випадку Акції “Вісла” рішення було прийняте офіційно у Варшаві (однак при повній підтримці Москви) і нею ж операція була проведена? Чи може йдеться про те, що Акція “Вісла” увінчала справу переселення практично усього українського населення з місць її дотеперішнього проживання протягом багатьох століть? Чи теж тому, що переселенців піддано процесові винародовлення, забороняючи культивувати свої традиції? Чи, врешті, діється так тому, що жертви Акції “Вісла” переважно залишилися в Польщі і тому їхній голос тут краще чути?
Мабуть кожен зі згаданих чинників мав вплив на помітну диспропорцію в “озвученні” обох обговорюваних тут переселень. Не применшуючи значення Акції “Вісла” в загальній пам’яті, може варто було б присвятити більше місця першому з переселень, а особливо його жертвам (також з польської сторони, оскільки військо без розбору піддавало репресіям також поляків, нерідко вони теж ставали жертвами відплатних операцій українського підпілля), які заслуговують на більше місця в нашій пам’яті.

“Наше слово” №31, 29 липня 2012 року