Анастасія Канарська ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2010-10-06
{mosimage}
Критика, Рік XIV, Число 5-6 (151-152), Київ, 2010.
Двадцять років – це відрізок часу, який може пролетіти як мить, але його достатньо, щоб з відстані проаналізувати й зрозуміти, що змінилося в нашому житті. Двадцять років для України і двадцять – для Польщі. Сьогодні ми спостерігаємо за тим, як польське життя, після цих двадцяти років, відрізняється від нашого.
– Задумувалося це число ще минулого року в зовсім іншій ситуації в Україні і в дещо іншій – у Польщі. Минулого року ми дивилися на досвід Польщі і думали, що в нас це відбувається не так добре, не так вправно та швидко. Але щось змінюється – і зараз зі зміною політичної й моральної ситуації в суспільстві ми дивимось на цей досвід – украй цікавий, украй корисний – як із потойбіччя.
Адже це – досвід справжнього успіху, незважаючи ні на що, як би на це не дивилась польська лівиця й правиця, політичні та релігійні кола. Ми вже не бачимо, як ми зможемо наздогнати Польщу, – так говорив відповідальний редактор видавництва “Критика” Андрій Мокроусов на презентації спеціального числа часопису “Критика” – “Польща, двадцятиліття свободи”.
Випуск присвячено перемінам, які відбулися в Польщі за останні 20 років у політичному, інтелектуальному та культурному житті. Співупорядницями цього спеціального номера виступили Боґуміла Бердиховська та Оля Гнатюк. Саме від них залежав глибинний задум композиції цього видання. Для “Критики” це був не перший випуск, присвячений Польщі, але попередні, які побачили світ, не були монотематичними. До речі, це видання вийшло чи не найбільш ілюстрованим з усіх чисел “Критики”, починаючи від 1997 р. За добір ілюстрацій відповідала заступниця директора Польського інституту в Києві Анна Лазар.
Починається випуск “Вулканом жалоби” Тадеуша Домбровського. Цей текст був надрукований у травневому випуску латвійського місячника “Rіgas Laiks”, а для “Критики” автор спеціально підготував примітки, у яких проаналізував позачергову президентську кампанію після трагедії під Смоленськом та загалом ситуацію в країні в цей час. Зупиняючись на цьому есе, Андрій Мокроусов зазначив, що Польща за 20 років вийшла так далеко поза межі впливу Росії, що може дозволити собі певну толерантність щодо неї, адже “більше, ніж ЄС, Польщу захищають двадцятиліття свободи, там собі цю свободу вибороли”.
Наступною йде стаття Влодзимежа Марциняка “1989 рік і крах ялтинського режиму”, у якій він розглядає соціально -політичний контекст “оксамитних революцій” у Центральній Європі й контраст змін у Польщі, порівнюючи з іншими країнами колишнього соціалістичного блоку. Марцин Куля розглядає “”Солідарність” як модель демократії”, Іренеуш Кшемінський звертається до “Валенси і польської традиції”. Віддає шану леґендарному Яцекові Куроню, який відіграв велику роль в польсько -українському примиренні, Андрій Павлишин. На запитання в назві статті “Якого пам’ятника заслуговує Яцек Куронь?” автор відповідає в тексті: “Адам Міхник, закінчуючи есей про Куроня, жартома писав: Юзеф Тішнер, католицький священик, філософ і перший ґазда польських горян, мабуть сказав би: “Не важливо, чи Яцек вірив у Господа Бога; важливо, що Господь Бог вірив у Яцека”. А я вже цілком серйозно додам: дякувати Богу, що ми, українці, серед своїх приятелів і побратимів мали такого великого чоловіка, як Яцек Куронь. Не так уже часто нам щастило в нашій історії на такі подарунки долі. Тепер важливо такого дару не змарнувати. Не йдеться конче про пам’ятник у Києві чи Львові з бронзи або каменю. Йдеться про те, щоб український читач міг ознайомитися з творчою спадщиною Куроня в якнайповнішому обсязі, щоби національний політичний дискурс якнайповніше засвоїв ліву антикомуністичну парадигму зі справді людським обличчям, яку зумів втілити всім своїм життям великий польський людинолюб”.
Павел Спєвак в “Ідеологічних суперечках та розмовах про пам’ять” виділяє два питання, які є в центрі польських розмов про історичну пам’ять: польсько- єврейські відносини та комунізм і падіння ПНР. Александер Смоляр у статті “Влада і географія пам’яті”, яку він написав восени 2009 р., розглядає історичну політику адміністрації покійного вже президента Леха Качинського. Намагається зрозуміти й показати іншим, куди мають рухатися “Польща й Україна після медового місяця” Мирослав Маринович, акцентуючи на тому, що “нас можуть відрізняти наші національні історіографії, у нас можуть бути різні земні інтереси, але нас об’єднує один Бог”. Продовжує тему міжнаціонального примирення Ґжеґож Мотика у своїй статті “Поляки і українці між Волинню і Віслою”, стверджуючи, що “треба мати силу та бажання продовжувати цей хід” (на шляху до порозуміння).
Надзвичайно цікавий і об’ємний огляд та аналіз перетворень і досягнень у польській культурі за останні 20 років можна знайти в текстах Боґуслава Бакули “Нестерпна легкість тягаря” та Пйотра Косевського “Довгі двадцять років”. Відповідальний редактор назвав статтю Боґуслава Бакули найцікавішим текстом у “Критиці” за останні роки, зауважуючи, що перекладачеві Андрію Бондареві було дуже складно його перекладати. Власне, спочатку ілюстрації планувалися тільки до цих текстів, а згодом їх вирішили поширити по всьому номеру. Було важко вибрати, що є найціннішим і найпоказовішим, адже багато є начебто паралелей з тим, що робиться в Україні – проте насправді це не так. За словами Андрія Мокроусова, в Україні немає наразі сучасного критичного мистецтва як парадигми.
Загалом номер вийшов насиченим, глибоким і, як сказала на презентації Анна Лазар, таким, що “показує основні ідеологічні обрії його упорядниць”.
“Наше слово” №41, 10 жовтня 2010 року{moscomment}
