(ак-б) ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №38, 2012-09-16
Dweri Łemkiwszczyny, film Romana Kryka, 2011
У «Дверях Лемківщини» Роман Крик черговий раз повертається до теми Акції «Вісла». Цим разом про свою долю розповідають лемки. Причому їхні спогади – це не лише депортація, але передусім повернення в рідні сторони.
У полі видніють самі двері без хати. Це мистецька інсталяція лемківської художниці Наталії Гладик. Задум художниці перетворюється у своєрідний лейтмотив фільму. Двері відчиняються, через них видно таке саме поле, яке перед ними. Але раптом вони стають брамою до іншого світу – такого, який уже не існує, який залишився у спогадах героїв фільму. Старенькі люди сидять на полі за столом, який поставлено на місці, де колись була хата, що оточувала стіл справжніми стінами. «Двері – символ життя, яке тут було», – каже художниця.
Фільм Романа Крика – це перш за все розповідь про впертість. Упертість, яка змусила лемків у 60-ті рр. повернутися із західної Польщі й викупити свої господарства у поляків. Лемкам не завжди вдавалося потрапити до рідної хати. Часом це було сусіднє село, але найважливіше, що на Лемківщині. «На Прусах нам не було погано, однак щось нас тягнуло туди», – згадує один з персонажів. До Маластова повернулося декілька сімей. До Довгого взагалі не впускали лемків, бо там мав бути PGR (відповідник радгоспу – ред.). У різних селах було по-різному. Але скрізь лемкам довелося опинятися між поляками, які приїхали й заселили їхню батьківщину. Чи лемкам просто тут жити? Напевно ні, та помаленьку стає трохи краще: нині, як твердять, «і священик є, і мова своя». Хоч польські сусіди кажуть, що лемки – «файні люди», виявляється, що толерантність і відкритість – це лише порожні слоґани. Правду про ставлення до лемків показала справа двомовних таблиць, які польський закон допускає в місцевостях, де живе мішане населення. Творці фільму спитали місцевих поляків, чому в Маластові голосували проти таблиць. Ніхто не міг чітко відповісти. В людей прокинулися забобони та їм самим незрозумілий страх. «Вони прийшли не до своїх домів, – одна з мешканок Маластова пояснює рішення співвітчизників, – тому бояться». Маластів програв, але Білянка, а за нею – інші села перемогли: там з’явилися двомовні таблиці. Хоч на прикладі слідів вандалізму видно, що не всі з тим погодилися: противники не сприймають жодного арґументу, навіть що це туристичний реґіон, а такі написи можуть стати його принадою.
Фільм реалізовано досить ощадним методом, з невеликою кількістю персонажів і сюжетів. Це добре, бо завдяки тому він зрозумілий і переконливий. Однак режисеру трошки важко було вирішити, що має бути основним ключем розповіді. Раз це були двері Н. Гладик, пізніше – загальна фотографія, з якої ми виходили до вже знаного нам персонажа, а пізніше – знову двері. Та безсумнівно вдалася одна дуже складна річ: зафіксувати процес повертання лемків до своєї ідентичності. Автор крок за кроком показує, як люди стають дедалі більш сміливими: признаються до своїх коренів, говорять своєю мовою і співають свої пісні. Саме пісні звучать у тлі розповіді, надаючи їй ностальгійний клімат. Їх співають і старі лемки, і лемківська молодь. Помаленьку можна вже почати говорити про ренесанс лемківської культури. Однак до повної ейфорії – ще дуже далеко. Бо хоч на Лемківській ватрі збираються лемки з усього світу, зустрічаються, розмовляють, у наших вухах постійно залишаються слова пісні – «Юж мі так не буде, як мі было перше…».
