Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ №23 2016-06-05
Польський фільм «Кримське джерело» (2002 р.) та український фільм «Крим, як це було» (2016 р.), попри багаторічну відстань презентованих подій, творять цілісну розповідь. Це історія незломності людей.
Перший документ розповідає про повернення кримських татар на рідний півострів та відродження власної ідентичності. Другий говорить про вірність присязі і державі українських солдатів під час анексії Криму. Обидві стрічки нещодавно були презентовані у столичному кіно «Ілюзіон». Захід був пов’язаний з 72-ю річницею депортації кримських татар в Узбекистан. Ініціаторами показу були Об’єднання українців у Польщі, Фонд «Наш вибір», Національна фільмотека і Громадянський комітет «Солідарні з Україною». Після презентації відбулася дискусія, в якій брали участь, зокрема, один з режисерів «Кримського джерела» Яцек Ленський, а з українського боку – звукорежисер і монтажист Павло Лопата.
Особливістю кримськотатарської долі є те, що люди не втратили прагнення повернутись на рідну землю. «Їх викинули з Криму, але ніколи Крим не викинули з них», – відзначав режисер Ленський. – Молоді люди, з якими я зустрічався, говорили, що перед поверненням ніколи не бачили Криму, але про нього щодня згадувалося в їхніх домах. Серед цієї спільноти були такі лідери, як Мустафа Джемілев. У «Кримському джерелі» показано його не лише, як захисника прав кримських татар, але й людину, однозначно проукраїнську. Він говорить про потребу пізнання татарами української мови й ототожнення з українською державою. Це бралося з переконання Джемілева, що не з Росією, а з Україною можна зберігати свою культуру та ідентичність. Крім цього, як оцінював Ленський, природою татар є небажання підігрівати конфлікти. Вони усвідомлюють, що як невелика спільнота не можуть бути переможною стороною. Таку настанову добре було видно при захопленні доведених до ладу татарських будинків. У таких ситуаціях ніби появлявся первісний власник і, як правило, завжди чекав на довершення праць, а щойно тоді за гроші купував стосовне рішення суду. Автори фільму записали одну зі спроб захоплення майна і водночас його захисту татарами. У кадрах серед захисників видно жінок, дітей і старших людей. Немає молоді та чоловіків. Ленський пояснював, що це продумана стратегія громади, оскільки «гаряча кров» останніх могла б легко довести до загострення ситуації. Якщо татари демонстрували лояльність до держави, то ця любов, на думку Ленського, не знаходила дзеркальної відповіді. Наприклад, такі захоплення забезпечувала українська міліція, а «віднайдені власники» мали підтримку адміністрації. Це показувало, що вся адміністрація була настроєна на русифікацію. «Мені здається, що Україна просто відпустила Крим», – говорив Ленський. Але навіть за таких умов, як відзначав режисер, кримськотатарська стихія в Криму розвивалася б, якби всього брутально не перервала анексія 2014 р.
Розповідаючи про працю над фільмом «Крим, як це було», Лопата звернув увагу на те, що якогось тіснішого контакту між кримськими татарами і військовими, на жаль, не було. Тому останні дивувалися, що корінні жителі півострова привозять їм харчі і пробують допомагати. В цьому фільмі виразно намальована ще й драма тих, хто залишився вірний Україні. Вони не пішли, як чимало їхніх колеґ, шляхом кар’єри, яку постійно у своїх рядах пропонував окупант. За це у першій стадії не мали зв’язку зі своїм командування, рішень та плану дій.
Потім говорили, що в майбутньому в такій ситуації розраховуватимуть тільки на себе, самі братимуть відповідальність, а при необхідності – стріляти. Режисер вважає, що причини анексії слід поділити на військові та цивільні. Перші описує дійсність, де під гаслом модернізації та оптимізації українське військо фактично розвалювали, а його майно розпродували. Україна у військовому плані нічого не могла зробити на момент березня 2014, бо з 80 тис. військ (на папері) реально боєздатними було всього 5 тис. Лопата оцінив, що важливішим був гуманітарний чинник. Росія вже у 90-ті роки при поділі Чорноморського флоту підігрівала сепаратистські настрої. За кільканадцять наступних років допрацювала цю модель, посилила свої організації і пропаґанду. «А України не було видно. В цьому фактично полягав програш української держави», – відзначав П. Лопата. Хоч офіційний Київ захищав свою територію в конфлікті з Москвою за острів Тузлу, то з таких інцидентів не зроблено жодних висновків. У воєнну стратегію не внесено змін, Росія надалі вважалась одним з основних союзників. «Ніхто і ніколи не збирався з нею воювати», – говорив П. Лопата. Він вважає, що півострів може повернутись лише тоді, коли Кримові буде до чого тягнутися в Україні. Успішність реформ і демократизації може бути таким магнітом. Можливо, не піддадуться йому прихильники анексії, які більше, ніж ці вартості, цінують сильну руку держави. Хоч і тут невідомо, як все завершиться, бо ті люди тужили за Радянським Союзом, а повернулись у Росію. Презентовані фільми водночас показують, що дію українського магніту слід посилити на кримськотатарському напрямку, або хай він хоча б дорівняє силою до того, який корінні мешканці Криму демонструють від років у бік України. ■
