Тетяна Семаковська ■ РОЗМОВА ■ №38, 2023-09-24
Ярослава Кравченко – телеведуча, журналістка, засновниця «Дикого Театру», волонтерка та ініціаторка відвертого шоу «Ебаут», яке висвітлює табуйовані для українського суспільства теми. Широко відомою стала після участі як співведуча в сатирично-новинній передачі «#@)₴?$0» («Ґрати, песик, дужка, гривня, знак питання, долар, нуль») від «Телебачення Торонто», що вів Роман Вінтонів в образі журналіста Майкла Щура. Від початку повномасштабного вторгнення героїня залишається у Києві, допомагає цивільним та військовим – тут їй став в пригоді досвід, здобутий раніше під час Революції Гідності, бо у 2014 році Ярослава Кравченко очолювала штаб 39-ї жіночої сотні. Вона налагодила механізм волонтерства, який може працювати як годинник. Замість стрілки на циферблаті – 10 гривень, і це також один із проєктів героїні. Ми поспілкувалися з Ярославою Кравченко про її бачення волонтерства, сучасного глядача театру та шоу «Ебаут», яке серед української молоді стало вже культовим.
Просвітницька місія та як мінімум одна дівчина, яка освідчилась хлопцю
Шоу «Ебаут» – незалежний проєкт, який був створений трьома товаришками: Наті Авдєєвою, Катею Мотрич та Ярославою Кравченко. Формат близький для кожного – троє друзів у затишному місці дискутують на важливі теми: про кохання, секс, зраду, розподіл бюджету в родині, про образи до свого тіла та свідоме ставлення до мови. Відтак, за короткий період часу проєкт здобув прихильність глядачів, водночас не бракувало й критиків. Героїні шоу кожного разу піднімають непрості запитання. Ярослава Кравченко каже, що теми для сюжету обирають, виходячи з власних запитів. Власне, так і сталося з першим післявоєнним «Ебаутом», який вийшов 20 березня 2022 року, через 24 дні після початку вторгнення. Що робити при панічній атаці, що відбувається з нашим тілом, розумом під час війни? Ці питання ставили собі й глядачі, й ведучі, та разом шукали відповіді.
«Звісно, ми всі різні, у нас неоднаковий досвід, різні позиції, погляди, але обрані теми є універсальними для аудиторії нашого проєкту. Коли ми думали, як повертатися в YouTube, не поставало питання, чи варто це робити. Головна складність була у тому, що я була в Києві, а дівчата за кордоном. Тому тут питання було в тому, чи готова аудиторія сприймати нас через віконечко Zoom, без гарного світла, професійних камер, макіяжу та всього іншого? Але в той момент нам всім було це потрібне», – пригадує Ярослава Кравченко.
Гострою темою для українців на початку війни стала мова – раніше розповсюджена російська почала напряму ідентифікуватися з ворогом. Щоб розпізнати своїх було легше, люди користувалися механізмом
«свій – чужий». Свій – говориш українською, не свій – російською. Але перейшли на українську не всі, й мовні конфлікти набирали обертів. В квітні 2023 року на каналі «Ебаут» вийшов випуск про важливість знання мови, і без критики не обійшлося.
«Якщо чекати готовність людей до тих чи інших тем – ми, як суспільство, не будемо розвиватися. Знайдемо 10 різних причин, чому це не на часі. Я особисто спрямовую свої проєкти на те, щоб суспільство робити усвідомленішим. Дискусії, якщо вони виникають після обговорення теми, – це чудово. Особливо, якщо вони аргументовані, якщо глядачі між собою дискутують – це ознака того, що суспільство розвивається, й ми все робимо правильно. Цього принципу я дотримуюся й в «Театрі». Не буде правильного часу, коли всі будуть готові. Ми маємо говорити й про особисті кордони, про сегрегацію від батьків, мову як ідентичний код, та й про венеричні захворювання, які можна отримати під час сексу», – каже Ярослава Кравченко.
У проєкту просвітницька місія і теми тут непрості. Дівчата вчаться розуміти різницю між фліртом та домаганням, що можна вважати сексуальним насиллям, та чому секс має бути за згодою двох сторін. Вплив шоу, співведучою якого є пані Яся, значно помітний. В коментарях під випусками глядачі дякують за відверті розмови, діляться своїм досвідом та бачать нові рішення.
З цікавих випадків Ярослава Кравченко пригадує, як після випуску про те, хто має робити перший крок у стосунках, дівчина зробила пропозицію своєму хлопцю.
«Дівчина довго була у стосунках з хлопцем, й все чекала, коли хлопець зробить їй пропозицію, а потім подивилася цей випуск та наважилася на це сама. Чоловік дякував їй за вчинок. Цей стереотип у стосунках, що хтось має сидіти чекати, ми його розвінчуємо, й ось що отримали в результаті», – з посмішкою ділиться Ярослава.
Як працювала жіноча сотня
Воєнне волонтерство, каже паня Яся, для України, як явище, почалося у 2014 році з початком Майдану та війни, що тоді охопила регіон Донбасу. Вже тоді, під час Революції Гідності, були люди, які допомагали із медициною, українці на вулиці готували гарячий борщ, роздавали канапки та чай, щоб протестувальники зігрілися, та й просто словом розраджували одне одного.
«Коли закінчилася активна фаза Майдану, я там була в 39-й жіночій сотні, виникло питання: “У мене є група з 20 дівчат, що ми з ними будемо робити?” А ми готові були діяти, бо в нашу звичку увійшло волонтерство. Змарнувати ту силу, ентузіазм, який був, – це злочинно й неправильно. Перша наша робота з жіночою сотнею була інформаційна, ми працювали із Донеччиною та Луганщиною. Що робили? Шукали свідомих людей й розповсюджували правдиву інформацію, були агітки й наша пропаганда (на противагу російській дезінформації – прим. авт.)», – згадує період 2014-2015-хх років співрозмовниця.
Згодом жіноча сотня почала закривати прогалини, які б мала закривати держава – мова про пояснення прав та обов’язків військових, яких в 2014 році мобілізували на фронт.
«Чому волонтерство в Україні взагалі з’явилося? Що в 2014, що в 2022 році виявилося, що держава знову не допрацьовує. Тому всі люди, старі й молоді засукали рукави та пішли робити те, що вміли й не вміли. В 2014 році не було координаційних центрів, відбувалися перші хвилі зіткнень, було багато зниклих безвісти, полонених та загиблих. Не було нормальної комунікації між родичами, які шукають своїх близьких, та командуванням. Ми стали ланкою між ними, жінок з сотні навчили говорити з військовими та їхніми рідними, потім ми запустили кол-центри для Міноборони та СБУ», – розповідає Ярослава Кравченко.
Алгоритм роботи волонтерів той самий, площа ураження більша
В 2016 році активна фаза волонтерства для героїні завершилася, але алгоритми, які налагодили за час роботи, – залишилися. Їх довелося застосовувати в лютому 2022-го, адже після паніки, каже Ярослава, прийшло розуміння того, як діяти. Початок повномасштабного вторгнення застав нашу співрозмовницю в Києві. Вона залишилася у своєму місті та продовжила допомагати армії й цивільним.
У розмові героїня додає, що за роки перерви у волонтерстві спочатку вона собі дорікала. На той час, каже пані Яся, вона прагнула створити театр, й за допомогою нього змінювати суспільство. Потім докори дівчина трансформувала в допомогу. Знаючи, що волонтерів чекатиме вигорання, вона напрацювала схему роботи, яка б працювала постійно. Так виник проєкт мікродонатів – Всі по 10 (instagram.com/vsipo10) – це така патріотична звичка.
Схема проста: щодня людина донатить 10 гривень на перевірений збір. 10 гривень конвертуються в тисячі, а потім мільйони гривень. Є люди, які донатять щодня, а це вже понад 365 днів, на постійній основі, каже пані Яся. Таким чином вдається закривати великі й маленькі потреби війська: починаючи від дронів й закінчуючи машиною.
Повернення «Дикого» спонукали згадки зі Сходу
«Дикий Театр» – це ще один проєкт Ярослави Кравченко. Від часу його заснування він збирав у залах людей різного віку, статусу та поглядів. «Дикий Театр» провокує глядача й змушує його на звичні речі дивитися під іншим кутом. Близько року «Дикий» не працював, і 22 лютого 2023 року на сцену вперше вийшла трупа, а глядачі знову змогли придбати квиток й перенестися в інший світ. Не всі актори сьогодні можуть вийти на сцену, додає співрозмовниця, частина з них в лавах ЗСУ.
«Мене спонукала відкрити «Дикий Театр» згадка у Фейсбуці – вона була про наші гастролі в Краматорську й Сєвєродонецьку. Останній на той момент був майже зрівняний із землею, а коли ми там були на гастролях в кінці 2021 року – це був один із найпрекрасніших та найтехнологічніших театрів, куди було довго їхати, але ми приїхали. Я бачу цю картинку, й розумію, що Сєверодонецька немає, а ми є. Чому ми стоїмо? Ми знали, що потрібні людям, багато хто писав нам й питав про відкриття», – пригадує Ярослава Кравченко.
Перша зустріч із глядачем після року вимушеної перерви була особливою й емоційною. Глядачі, згадує пані Яся, щиро тішилися тому, що просто могли сидіти в залі й як раніше споглядати театр.
«Виставу можна було б навіть не грати», – ділиться продюсерка «Дикого».
За словами героїні, «Дикий Театр» – це не про розваги, а про розмову в широкому колі. Одна із культових постановок театру – це сучасна інтерпретація Кайдашевої сім’ї за мотивами твору Нечуя-Левицького, п’єсу створила талановита Наталка Ворожбит.
«Це вистава про сучасну Кайдашеву сім’ю, події життя якої розгортаються з 2007 по 2017 рік. Глядач спостерігає, як змінюється ця родина за 10 років. Один із братів, Карпо, був прорегіональним, а інший, Лаврін, пішов в АТО. Кожен раз, коли ми грали цю виставу в 19, 20, 21 році – це було нагадування людям, що оце АТО є, й людина може піти воювати. Зараз Лаврін йде не в АТО, а на війну. Всі сенси, закладені раніше, ще гостріше сприймаються. Я завжди кажу, що Кайдашева сім’я – це українське колесо Сансари, бо ми з покоління в покоління повторюємо помилки. Ми всі знаємо, що груша всохла, бо люди не знайшли спільної мови, але все одно доводиться повторювати», – розмірковує пані Яся.
Для неї «Дикий Театр» сьогодні став місцем зустрічі зі світлими, свідомими людьми, з якими, каже співрозмовниця, вона б хотіла будувати Україну, в якій хочеться жити через 10-20 років. Зараз українцям дуже важливо слідкувати за всіма процесами усередині країни й знати інструменти впливу на владу, вважає волонтерка.
«Мені хочеться вірити, що більше людей стали усвідомленішими, але тут мені трошки заважають рейтинги музики у Spotify чи YouTube (деякий час чартові позиції у українському топі прослуховувань займали російські виконавці – прим. авт.). Попри це, потужність нас, як нації, мене вражає, ми можемо об’єднатися й протистояти ворогу», – резюмує розмову пані Яся.
