Павло Лоза ■ ПОДІЇ ■ 2011-08-19
{mosimage}
“Я ще не розумію різниці між українцем та лемком”, – говорить один з учасників Етнографічних курсів, які від середини липня проходили на Лемківщині та на Бойківщині. Але дехто приїжджає на такі курси, щоб передусім пізнати самого себе.
Організатори цьогорічних етнокурсів поділили двотижневий табір на дві частини.
– Ми хотіли показати все при нагоді двох фестивалів, які проводяться на цих землях. Тому один тиждень таборування ми влаштували на Лемківщині, де наші учасники під час “Ватри” у Ждині взяли участь у школі молодих лідерів, а другий – на Бойківщині, де як волонтери допомагали при “Бойківському літі”, – говорить організатор Маріанна Яра.
– Це буде мішаний хліб. По -перше, важливо зробити розчин. Його трішки я взяла і поклала в банку, щоб мати на наступний раз. Усе залишаю на ніч. Уже коли буду готувати тісто, то додам сіль, борошно, трішки дріжджів та воду, – пояснює учасникам курсів Марія Гаврильчак, господиня з Гладишева під час курсів із печення хліба.
Ліцеїстка Катерина приїхала з Кошаліна. Її перший зв’язок з “чимось” українським був тоді, коли взяла участь у панахиді за свою бабцю в церкві у Кошаліні.
– Я – напівполька, а напівукраїнка, проте в мене вдома говорять польською, тож не маю контакту з українством, з цією культурою. Я почала цікавитися нею, стала ходити до місцевої церкви на Служби Божі. Ці курси – для мене черговий етап ознайомлення з тим, чого ще не знаю, з українською культурою, мовою. Пізнаю свої корені, себе, – каже вона. А чим є цей черговий етап? Майстер-класи зі співу, танцю, ткацтва, плетення кошиків, рукоділля, малювання на склі, в чому, між іншим, учасники змогли спробувати своїх сил. Але етнокурси – це також сучасність. Наталя Кляшторна, етнограф та журналіст із Києва, вела заняття про культуру лемків, бойків і очолювала журналістську майстерню.
– Крім цього, відбулися театральні майстер -класи, – підказує М. Яра. Вcі діти взяли в них участь, а потім – виступили у виставі “Розлука”, присвяченій 60-літтю виселення бойків з їхніх рідних земель. Постановку можна було побачити під час “Бойківського літа” в Бандрові.
– Я робила колись вареники, тобто тісто на них, – пригадує собі Кася, учасниця курсів. – Але це зовсім щось інше.
– Тепер візьми сито і пересівай: злови його таким чином, як тобі краще, – інструктує пані Марія.
– Та коли так роблю, то борошно висипається в мене за миску, – каже Кася.
– Е, це ще легка робота, гірше буде місити тісто. Як вже закінчиш, то вдар рукою об сито, щоб усе борошно висіялося. Ти, бачу, маєш до цього задатки, – стверджує господиня.
– З Кошаліна, Білого Бору, Ольштина, Люблина, Сянока, але й з України, з Києва, – перераховує М. Яра місця, з яких прибули учасники табору. Але чи у своїх місцевостях мали чи мають можливість хоч на хвилину повернутися до часів, коли на Лемківщині та Бойківщині жили їх діди? То саме тут у Марії Цюрик, господині з Гладишева, товкли масло, у Марії Гаврильчак – пекли хліб, натомість у Новиці в майстерні Романа Міхняка та його сина виробляли ложки та форми на масло…
– Пам’ятаю, колись я пробувала робити масло, але щойно тут дізнаюся, як жили мої діди, – каже Кася. – Наприклад, у Новиці з давніх давен робили ложки, а господарі з Ліщин та Кункової купували їх і продавали дальше.
– Таке життя тут далі є. Тут все правдиве, живе, – стверджує Данило Ярий, котрий проводив дітей по селах на Лемківщині. А чи учасники табору мають можливість попробувати цього у своєму місці проживання?.. Сумніваєтеся?
– Я вже бачу цей хліб, стількома людьми печений! Наступна до черги! Стількох я ще не мала нараз на кухні! Тепер додаємо насіння льону, він добре діє на шлунок, та пшеничні висівки з повного зерна. Ходи, Юліє, досипай по черзі. Ще насіння соняшника. Не бійся, дивися, додавай. А-а а, ще насіння з дині, – пригадує пані Марія.
Про сліди старої Лемківщини чи Бойківщини учасники дізнавалися не тільки під час Бойківського кермешу в Затварниці, у Музеї лемківської культури в Зиндрановій, у скансені в Сяноці чи словацькому Свиднику, але також минаючи придорожні хрести, каплички, цвинтарі, про відновлення та реконструкцію яких мультимедіальну лекцію представив Шимон Моджеєвський з товариства “Маґурич”. І ці сліди, які лишилися, можна ще зберегти, відновлювати – про що молодь дізнавалася також під час конференцій у Бандрові.
– Зазвичай все робиться однією рукою, але вам краще тримати однією миску, а другою – місити. Тепер вичисти руки ложкою, а пізніше йди їх помий. А-а а, бачите, не так це легко! Добре, тепер 15-20 хвилин тісто ростиме. А тому, що тут у кухні тепло, то вистачить стільки часу, – зауважує досвідчена господиня.
– Була запланована екскурсія по Бойківщині. Проте коли виявилося, звідки корені учасників етнокурсів, то концепція дещо змінилася. Тут діти самі вирішили, що хочуть побачити місцевості своїх дідусів, – розказує М. Яра. Одна з учасниць у селі діда віднайшла на цвинтарі могилу предка. Проте погода не дозволила доїхати до всіх місцевостей, а деяких із них уже немає навіть і на мапі. – Я ніколи не була в селі, звідки мій дідо. Питала, і він мені дещо розказував. Тепер уже знаю, що там. Ліс, – завершує Кася.
– Уже готовий! – говорить М. Гаврильчак, яка витягнула хліб з печі.
– А Ви завжди випікаєте самі чи купуєте? – питаю її.
– Ні, я завжди сама. Хіба що мені забракне, то куплю, проте таким куповним не наїсишся. То так, якби якусь піну їла. Отже, Америка й Англія – не для мене, – сміється жінка.
“Наше слово” №34, 21 серпня 2011 року {moscomment}
