Анна Дрозд ■ ГРОМАДА ■ 2011-06-10
{mosimage}
Фестивалі української культури в П Е Р Е М И Ш Л І : 1995 і 1997 роки
Перемишль – це місто пограниччя. Пограниччя культур і народів. Віддавна воно було різнокольорове, його наповнюють різноманітні акценти й нотки, характерні для мультикультурної спадщини. З багатим історичним досвідом, і таким же баґажем відкритості й антагонізму.
Про брак відстані й зрозуміння, а водночас ще й запеклість певної групи мешканців Перемишля не раз мала нагоду переконатися українська громада, але найбільш видовищно і дошкульно було це показано в середині 90-х рр., а конкретніше – при нагоді організування Фестивалю української культури 1995 і 1997 рр. у Перемишлі.
Тодішній мер міста Тадеуш Савицький так коментував старання організаторів: “Після ознайомлення з громадською думкою “культурних” середовищ Перемишля підходимо (як самоврядний орган) з поміркованим оптимізмом до організації фестивалю” (“Річ Посполита” від 14.06.1995р.).
Ольга Гриньків була в той час журналісткою “Пограниччя” і так згадує тодішні реакції: “Об’єднання українців у Польщі 1995 р. вирішило перенести Фестиваль української культури з Сопота до Перемишля. Оборонці польськості почали протестувати. “Pogrobowcy OUN-UPA” – писали про організаторів на антифестивальних аґітках. Дійшло аж до абсурду: за брак рішучого спротиву щодо фестивалю на мурах були розвішені плакати з прізвищами воєводи і мера міста з написами “крипто-українці”. І тоді, хоч стояла я протягом довшого часу осторонь, на позиції безстороннього спостерігача, самовільно скасувала я ембарґо. Наступного дня появилися контрплакати: “Pszczółka Maja to kryptoukrainka”, “Bolek i Lolek to agenci OUN-UPA”. Ідея була добра. Розрядити ситуацію сміхом. Показати протестувальникам їхню несерйозність. Остаточно, з великим скреготанням, фестиваль таки відбувся. Кілька місяців пізніше за заслуги міської влади у дбанні про культурну різноманітність Перемишль отримав Прапор Ради Європи. Прапор висить на маґістратурі й до сьогодні…”
Від 1991 р. (який був переломним також і для України) до 1998 в Перемишлі виходив тижневик “Пограниччя”, редактором якого був Марек Цинкар – ідейник з відкритим поглядом на людей і довколишню реальність. Згадуючи час фестивалів у Перемишлі, говорить він про Фестивалі української культури як про величезну подію, надзвичайно потрібну тоді для всіх. Для кожної зі сторін – як для тих, що окопалися, так і для тих, хто робив усе можливе, щоб фестиваль відбувся. “Для мене був сиґналом, що українська держава воскресла, а сам фестиваль дозволив розпочати дискусію про впорядкування певних справ у нашому реґіоні, справ, що стосуються польсько-українських відносин. І тоді, й тепер задаю собі питання: кому залежало на тому, щоб політичний дискурс, який порушує справи історії, скерувати в напрямку своєрідної істерії, хтось цілеспрямовано підсичував емоції між поляками й українцями. Вважаю, що ті два фестивалі повинні стати основою для будування діалогу поміж сусідніми народами й дозволити розвиватися багатокультурності, знищеної попередніми політичними устроями. Істерика самоврядників спричинилася до втрати важливого у взаємних відносинах часу на співпрацю, а зосередилася на історичному аспекті, зводячи взаємовідносини тільки і виключно до політики пам’яті. Бойкот фестивалю реалізували перемиські кресові середовища й еліта, на що наклався конфлікт у структурах Католицької церкви між обрядом латинським і греко-католицьким. Я свідомо – як редактор – разом з журналістами перемиськими та львівськими, старався висміяти постави й дії тих груп, які бойкотували фестиваль, займаючись своєрідним політиканством, і порушував деякі принципи журналістського мистецтва”.
Згадуючи у свою чергу події 1995 і 1997 рр., Аркадій Ґіза – член перемиського гуртка ОУП, говорить про свої враження і відчуття так: “Фестиваль української культури в Перемишлі був для мене чимсь новим, якщо йдеться про атмосферу й обставини, з якими мусили змагатися організатори. Я брав участь в організованих у 80-х рр. фестивалях у Сопоті і сподівався, що ці перемиські проходитимуть у таких же сприятливих обставинах. Однак те, що супроводжувало перемиські фестивалі 1995 і 1997 рр. – тодішня атмосфера, вороже ставлення – були для мене абсолютною несподіванкою. Тиск, який я відчував, був величезний, до того брак свободи та епітети, що реґулярно хтось виписував на мурах, типу “Українці до газу”, або демонстративне плювання на перехожих, які говорили українською мовою, значно применшували піднесену атмосферу й радість нас, глядачів. Безсумнівно, атмосфера з вулиці однозначно переносилася на концертні зали фестивалів. Відчувався брак свободи, відкритості, побоювання за власну безпеку і брак спонтанної реакції глядачів, що виникало з величезного тиску противників організування фестивалю”.
Бойкот фестивалю 1995 р. був значний, тиск на місцеву українську громаду мав різні форми. По всьому місті у важливих місцях видніли написи, які ображали національні або релігійні почуття. На школі №17 діти і молодь 23 червня на закінчення навчального року мали як сценографію антиукраїнські гасла на шкільному будинку, типу “Українці, геть з Перемишля”, повішений на шибениці Тризуб…
Постійно хтось зривав плакати з фестивальною програмою, підпалено двері до секретаріату фестивального бюро, до гуртожитку, де ночували гурти, вкинуто коктейлі Молотова, ледь не підпалено автобуса танцювального ансамблю.
На шпальтах місцевої преси з’явилося чимало статей про суперечки навколо Фестивалю української культури. У “Перемиському житті” від 25.06.1997 р. проф. Збіґнев Бжезінський сказав надзвичайно знаменні й гострі слова на адресу перемиської влади: “Я вважаю, що найважливішою справою є Україна й утвердження її незалежності. Має це таке ж значення, як вступ Польщі до НАТО, оскільки ліквідує геополітичну загрозу (…) У цьому контексті останні рішення в Перемишлі щодо спору навколо Фестивалю української культури – це СКАНДАЛ! А навіть гірше – це приклад виняткової політичної глупоти. Кажу це я, почесний громадянин Перемишля – з почуттям величезного розчарування…”
Голова Південно-східного інституту Станіслав Стемпень у статті “Більше мовчати не можна”, надрукованій в “Перемиському житті” у відповідь на позицію місцевого самоврядування, писав: “Не засуджене публічно зло спричинилося до того, що та група, яка називає себе “патріотичною”, майже стероризувала 70-тисячне місто. Узурпуючи собі право промовляти від імені усього суспільства, вимушуючи від державних органів поставу, що підтримує т.зв. “справжніх поляків””.
Ювілейний XV Фестиваль української культури в Перемишлі, який для українців був святом їхньої культури та істотним елементом відзначення 50-ї річниці акції “Вісла”, для міста був екзаменом з розважності й політичної мудрості. Який був результат того екзамену – добре знаємо…
“Наше слово” №24, 12 червня 2011 року
