Відзначаючи в травні перемогу над фашизмом, варто схилитися над могилами жертв ІІ Світової війни, тих, хто віддав своє життя на фронтах Європи. У складі Червоної армії під час найстрашнішої з воєн загинуло 3,5 млн. Українців.

Це ще далеко не остаточні дані. Над їхнім уточненням довго ще прийдеться працювати дослідникам, можливо, навіть не одне десятиріччя, аби віднайти всі поховання воїнів, які полягли на фронтах Європи. Можливо, місця спочинку деяких з них не будуть віднайдені ніколи. Могили загиблих українських олдатів уже протягом багатьох років розшукує історик, одесит Віктор Москалу. Він майже щороку приїжджає на Вармію та Мазури.

– Постійно відвідую на цьому терені військові поховання, – говорить історик. – Мій вуйко Микола Чумар 21 січня 1945 р., будучи двадцятирічним юнаком, загинув у бою в селі під назвою Шонфельд (тепер Унешево). Після війни його тлінні останки перепоховано на військовому цвинтарі в Ольштині, на вулиці Шарих Шереґів. Я знаю, що дуже багато українців поклали своє життя за те, щоб у світі був спокій, мир. Завдяки їхній жертві уже протягом десятиліть і на польській території, і в Україні люди не знають, що таке війна. Молодь повинна шанувати полеглих, не ставитися по-варварськи до місць поховань, як це мало місце в 90-ті рр… Хоча полеглих називали радянськими солдатами, бо тоді так називалася їхня держава, то в її армії воювали люди дуже різних національностей. В Ольштині вони теж лежать поряд: українці, білоруси, балти, росіяни, буряти, казахи й інші, а серед них – і мій двадцятирічний вуйко.
Знайшовши цвинтар з місцем поховання свого родича, В. Москалу поцікавився й іншими місцями спочинку
українців з Білгород-Дністровського і Татарбунарського районів, звідки він сам родом. За даними військових комісаріатів цих районів, з війни додому не повернулися 2703 воїни, які віддали життя на території тодішньої Східної Пруссії. Як встановив історик, в Ольштині поховано близько 400 українців лише з двох згаданих вище районів, на загальну кількість 4262 похоронених там солдатів Червоної армії.
– У мене є записані їхні прізвища, – каже історик. – Було б добре, якби принаймні хто-небудь з місцевих українців до Дня перемоги запалив лампадку й помолився за них.
Одесит розшукує українські поховання в Оструді, Лідзбарку-Вармінському, Пєнєнжні. Як вдалося йому встановити, на острудському цвинтарі похоронено небагато менше, як в Ольштині українців з Бесарабії, що воювали в рядах 3-ї і 48-ї армій.
У Лідзбарку-Вармінському похоронені не лише ті, які полягли на полі бою, але й поранені у битві, які померли в місцевому військовому шпиталі навіть через два місяці після закінчення війни. І там теж знаходиться немало могил українців.
Безіменних, осиротілих могил солдатів-українців – тисячі й тисячі. Родинам їх не вдалося віднайти, тому й нікому поставити лампадку та перехреститися.

“Наше слово” №20, 13 травня 2012 року {moscomment}