Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ №35, 2015-08-30
Про освітні питання говорить Любомира Тхір – директор української школи в Бартошицях та методист, що допомагає у праці вчителям української мови.
Григорій СПОДАРИК: Як з вашого досвіду виглядає зацікавлення навчанням у системі української освіти в Польщі?
Любомира Тхір: На основі Бартошиць можу говорити про велике зацікавлення. Не маємо проблеми з набором і творенням перших класів початкової школи та гімназії. Цього року до нас складено аж 24 заяви – це рекордна кількість за часи існування школи. Напевно якось спрацював тут факт, що цього року вперше разом ідуть вчитися 6- і 7-літні діти. Тепер я маю максимальну кількість учнів, що дозволяє утримати відповідно до законів статус середньої школи. Прийняття однієї наступної особи змінює статус і зменшує субвенцію на 2/3. Якщо школи переживають кризу стосовно кількості учнів, то я мала проблему з їх надміром. Звичайно, хотілося прийняти всіх, і це стало можливе завдяки сприянню місцевої влади.
Виходить, що системне прив’язання кількості учнів до розміру дотації обмежує розвиток школи.
Дійсно так є. перевищення певної кількості учнів зменшує радикально фінансування. З іншого боку, маю інформацію, що зараз постає щораз більше нових пунктів навчання мов нацменшин, зокрема української. Видно, що представники самоврядних органів зацікавленні отримуванням цього вищого фінансування на навчання нацменшин. На жаль, дуже часто виключно це становить мотивацію для створення такого пункту, а не сприяння розвиткові німецької чи української мов, як мов нацменшин. Наслідком цього явища є і те, що війти чи бурґомістри відмовляються фінансувати довезення дітей з навколишніх місцевостей до нашої школи в Бартошицях. Пояснення таке, що вони у своїй місцевості саме створили можливість вивчати українську мову. Про проблему заявили мені самі батьки, і зараз пробуємо її з’ясувати. Можливо, буде потрібна інтервенція на міністерському рівні. В цьому контексті варто належно оцінити самих батьків. Частина з них щодня присвячує свій час для того, щоб привезти дитину до школи, а потім її забрати.
Чим Ви поясните цю детермінацію?
Тут спрацьовує багато аспектів, наприклад, безпека і якісне навчання, що видно у зовнішніх екзаменах. Відповідно до їх результатів ми є серед найкращих шкіл у реґіоні. Колись батьки побоювалися, що додаткове навчання українською послабить результати з інших предметів. Уже кілька років ми доказуємо, що наші учні екзамени з різних мов складають на найвищому рівні в повіті та воєвідстві. Мірилом тут є одиниця, яка називається станін. У цій системі ми отримуємо 8–9 балів, що є найвищим можливим результатом. Отже, нині сам патріотизм – це замало. Крім навчання рідної мови, історії чи культури, ми мусимо ґарантувати загально високий рівень. Тоді діти приходитимуть до школи, а батьки не відмовлятимуться посилати їх туди. Я нині маю цього докази – батьки та учні бачать, що ми даємо можливість насправді всебічного розвитку. Водночас вважаю, що з боку школи варто про свою діяльність та успіхи інформувати за допомогою наших мас-медіа. З розмов з батьками знаю, що вони цікавляться такими інформаціями і беруть їх до уваги при виборі школи.
Невід’ємний чинник освітнього процесу – вчителі. У яких умовах вони сьогодні працюють?
На мою думку, українська мова – це не тільки писання, читання і література. Це також зацікавлення дитини ширшою українською тематикою через методи навчання, конкурси, екскурсії тощо, які активізують учня. Освітні програмні основи реалізуються тепер не лише у шкільному залі. Вчителі, також української мови, мають шукати цікаві і сучасні форми навчання. Діти значною мірою функціонують у віртуальному просторі. У зв’язку з цим ми в процесі навчання мусимо використовувати хоча б Інтернет. Загально бачу, що там, де активний вчитель, нема проблеми з тим, щоб діти приходили на українську мову. Для прикладу, ще не так давно в Доброму Місті пункт навчання кваліфікувався до закриття. Сьогодні діти звідти беруть участь у конкурсах та фестивалях як у Польщі, так і в Україні. Відновив цей пункт навчання своєю активністю вчитель Петро Табака, випускник нашого ліцею в Ґурові-Ілавецькому.
Тут зразу появляється проблема технічного забезпечення праці такого вчителя – комп’ютер, доступ до Інтернету тощо.
Вчителі дуже часто мені зголошують проблеми, з цим пов’язані. Саме тут важливою є оперативність вчителя. Обов’язком кожного директора є забезпечити йому відповідне місце праці. Не можемо попадати в комплекс меншовартості і не домагатися чогось, бо ми «лише» вчителі української мови. Про технічні потреби треба конче заявляти директорові, найкраще у письмовій формі. Тут слід повернутися до питання субвенції. Гроші є, бо шкільна та самоврядна влада саме на нацменшинне навчання отримує значні кошти. Ми як вчителі повинні вміти ними користуватися. Директори шкіл, де існує пункт навчання української мови, мають отримати сигнал, що для цього процесу необхідний комп’ютер та Інтернет. Ті кошти, які потрапляють у школи, як правило, повинні вистачити й на книжки, хороший клас, а не вологий зал у підвалі, кабінет для вчителя тощо. Вчителі мають також право вимагати відрядження, коли їдуть на фахові конференції, оскільки підвищування кваліфікації – це їх службовий обов’язок. Якась форма відрядження хоч би раз на рік належиться дітям і вчителеві, які виїжджають на конкурс, огляд тощо. Здобута учнями перемога чи грамота зараховується до загальних успіхів даної школи. У малих школах на одного «українського» учня з субвенції нараховується майже 15 тис. зл., отже кошти на щось більше, ніж зарплата вчителеві, напевно є.
Багато років існує проблема з українськими підручниками.
Для гімназії ми їх ніколи не мали, а засоби тих для початкової школи саме вичерпуються. Як відомо, зараз Об’єднання українців у Польщі (ОУП) старається додрукувати хоча б ті, які були видані в минулому. На даний момент вчителі пробують якось самі собі давати раду – зберігають старі, копіюють тощо. Там, де є вправи (одноразові видання), просять дітей писати олівцем, що можна потім стерти, а підручник служить черговим учням. З іншого боку, сьогодні нема такої вимоги, що до навчання предмета обов’язково має бути підручник.
Як це?
Вчитель може використовувати будь-які матеріали, якщо вони дозволять йому виконати затверджені міністерством програмні основи. Не конче спираючись на вірш Тараса Шевченка, але, наприклад, використовуючи твір Василя Симоненка, можна передавати учням ті знання, яких вимагають основи. Знову ж таки тут багато залежить від креативності вчителя, його вміння забезпечити собі навчальні матеріали. Отже, підручник не є обов’язковий, але, звичайно, добре, коли він є, бо тоді вчителеві легше працювати. З іншого боку, мої вчителі у навчальному процесі використовують інтернетні платформи, де, наприклад, зразу перевіряється правильність написання якогось слова.
У діяльності ОУП, членом якого Ви є, українська освіта становить важливе поле активності. Які Ви бачите найактуальніші виклики?
Напевно, це питання підручників і проекти, які дозволять дітям побувати в Україні. Останнє особливо важливе – діти повинні побачити в дійсності те, про що вчаться, а також почути українську мову тощо. Тому, хоч це багатьом може не сподобатися, я постійно рекомендую обмежити ватри та фестивалі, а кошти більше виділяти на освітні поїздки дітей саме в Україну. Туди повинні потрапляти й вчителі на різні фахові конференції, і цей процес варто підтримувати. Наші школи у Польщі саме з такими ініціативами більш-менш дають собі раду, але викликом для ОУП є підтримка виїздів вчителів та учнів з невеликих пунктів навчання у польських школах. ■
