Анна Коженьовська-Бігун ■ ІСТОРІЯ ■ 2009-12-03
{mosimage}
Ґарет Джонс був дитиною щастя. Народився в добрій валлійській сім’ї 1905 р. Його батько був директором школи. Мати – колишня ґувернантка у родині підприємця Джона Юза, засновника Юзівки, тобто теперішнього Донецька. Сама відчуваючи великий сентимент до Росії (у царському, звичайно, виданні), виховала на цьому сентименті також свого сина. Проте Росія, з якою зіткнувся Ґарет кільканадцять років пізніше, була вже зовсім іншим світом.
Ґарет Джонс студіював в університетах в Еберісвічі, Стразбурі та Кембріджі. Крім англійської й валлійської мов, говорив вільно також німецькою, французькою та російською. Здав іспити, необхідні для того, щоб вступити на цивільну службу, багато мандрував по Європі й Сполучених Штатах, працював на пароплавах.
1930 року вдалося йому отримати посаду в міністерстві закордонних справ, де був радником колишнього прем’єр -міністра Дейвіда Ллойда Джорджа. Пізніше був асистентом Айві Ледбеттера Лі в Інституті Рокфелера, працював у різних важливих індустріальних підприємствах. У той час запрошено його, щоб супроводив Джека Гайнца ІІ (онука фундатора Heinz Organisation) у його подорожі по СРСР. Останнім її етапом була Україна. Свої враження Ґарет описав у формі анонімного щоденника під назвою “Experiences in Russia 1931. A Diary”. Це видання вийшло у світ у США 1932 р. і було мабуть першим документом, у якому з’явилося слово “голод” у радянському контексті.
Тоталітаризми
Ґарет Джонс мріяв стати закордонним кореспондентом. Співпрацював з таким газетами, як “The Western Mail”, “The Times” та “Manchester Guardian”, а в Німеччині “Berliner Tageblatt”. Про його тексти дуже позитивно висловлювався відомий журналіст Роберт Веббер. Джонс писав про найважливіші політичні події 30-х. “The Western Mail” опублікував 1932 р. його статтю про Надєжду Крупську. У той час ненависть Сталіна до удови Леніна була загальновідома, по Москві кружляв навіть анекдот, що лютий вождь мав нібито сказати Крупській “або будеш поводитися як слід, або визначимо іншу вдову Леніна”. У своїх текстах Ґарет висміював п’ятирічний план, який намагалися ввести в СРСР комуністи. І це не був останній раз, коли Ґарет виступив проти офіційної московської інформаційної політики.
Восени 1932 р. на Заході з’явилися перші чутки про Голодомор. Молодий журналіст дуже хотів їхати в СРСР, але після обрання Гітлера канцлером Німеччини був змушений поміняти свої плани. Джонса вислано до Берліна. Він був першим іноземним журналістом, який летів з Гітлером на борту його відомого, найпотужнішого в Німеччині літака “Richthofen”. Свій текст про канцлера розпочав словами “Якби цей літак розбився, помінялася б уся історія Європи”. Не дуже розумів, як така пересічна людина як Адольф Гітлер могла зробити таку велику політичну кар’єру, захопити й повести за собою маси.
Джонс вів також передачі у радіо – відчувався у них ентузіазм і велика цікавість світу. Часто використовував у них анекдоти, які пізніше повторювалися пошепки з уст в уста. Наприклад, у тоталітарній Німеччині поширена була розповідь про нацистського ксьондза, який під час богослужіння казав вийти з костелу усім євреям. Тоді зійшов з хреста Спаситель і вийшов… Інший анекдот журналіст привіз із Харкова. Це була розмова свині з вошею. Воша втікала з Німеччини, а свиня з Радянського Союзу. “Чому втікаєш?” – питає свиня вошу. “У Німеччині так чисто, що не маю там що робити. А ти?” “Я втікаю, – відповідає свиня, – бо люди мій корм з’їдають, а я голодна ходжу”… Після розмови із секретарем Гітлера про плани з’єднання коридором Східної Пруссії журналіст був уже впевнений, що світ чекає війна.
Подорож на Схід
У березні 1933 Джонсові таки вдалося поїхати в СРСР, щоб перевірити інформацію про голод. Незважаючи на попередження посольства, він взяв рюкзак, сів у вагон найнижчої категорії і вибрався в подорож по Україні. На перші докази на підтвердження своїх припущень не треба було йому довго чекати. “Більшість чиновників заперечували, що будь-який голод взагалі існує, – писав пізніше. – Але через кілька хвилин після одного такого заперечення у мене в поїзді випадково випав черствий шматок хліба. Якийсь селянин як підстрелений кинувся на підлогу, схопив шкірку і проковтнув її. Така ж сцена повторилася пізніше з апельсиновою шкіркою”. Навіть чиновники Державного політичного управління радили йому, щоб не подорожував сам посеред ночі, оскільки скрізь багато голодних, доведених до відчаю людей. До Джонса почали доходити тривожні дані про мільйони людей, які померли від голоду. Ці рапорти підтвердив кореспондент “The Manchester Guardian” у Москві Малкольм Маґґерідж. Він також вислав і тексти Ґарета Джонса, але перед надрукуванням їх міцно зредаґовано, а ліві любителі газети подбали, щоб світ швидко забув про незручні теми. Коли Джонс повернувся з України до Берліна, видав свій відомий прес-реліз від 29 березня 1933 р., який був надрукований у багатьох британських та американських газетах, у тому числі “New York Evening Post” і “The Manchester Guardian”. Автор писав: “Я йшов через села і через двадцять колгоспів. Скрізь чути було плач: “Немає хліба. Помираємо”. Цей плач доходив з усіх частин Росії, з над Волги, з Сибіру, Білорусі, Північного Кавказу і Центральної Азії. Я ішов через регіон чорноземів тому, що це найродючіші сільгоспугіддя в Росії, й тому, що кореспондентам було заборонено заходити туди і на власні очі подивитися, що відбувається. “Чекаємо смерті – так мене вітали, – але подивись, маємо ще фураж для худоби. Йди далі на південь. Там не мають нічого. Багато хат стоїть порожніх, бо люди повмирали”. Ґарет мав докази, що на ринку окраєць чорного хліба коштував один рубель – за стільки перед початком Голодомору можна було купити 24 буханці…
Тексти Ґарета Джонса зустрілися з гострою реакцією з боку Волтера Дюранті, який 31 березня видав у “New York Times” своє сумнозвісне заперечення. У статті під заголовком “Росіяни голодні, але не вмирають з голоду” він писав, що високий показник смертності викликаний захворюваннями, які спричинило недоїдання, що у великих містах голоду немає і що були там російські та закордонні спостерігачі, які все бачили й нічого не підтверджують. Пізніше атакував і самого Джонса та його спосіб досліджування голоду в Україні. Джонсон захищався, але радянська пропаганда в лівих колах на Заході все таки робила своє. Дюранті писав те, що хотів Сталін. Найбільш правдоподібно, що радянські спецслужби змусили його до співпраці, використовуючи якийсь компромат, провокацію та шантаж. Найвищим виразом лицемірства (який, до речі, й до нині існує в так званому цивілізованому світі) стало присудження Пулітцерівської премії, яку Дюранті отримав 1934 року. Українська діаспора вже багато років бореться за те, щоб хоч посмертно йому цю премію відібрано. Безуспішно.
Ґарета Джонса радянська влада звинуватила в шпигунстві й видала офіційну заборону приїжджати в СРСР. Тоді його журналістське зацікавлення звернулося у напрямку Далекого Сходу, де хотів досліджувати наміри японської експансії. У Токіо він жив (не знаючи про це) у квартирі радянського шпигуна Ріхарда Зорґе, який дуже добре знав про український епізод сусіда. За якийсь час Джонс виїхав до Пекіну. По дорозі хотів разом із німецьким журналістом відвідати Монголію. Там їх захопили для викупу бандити. Німця випустили декілька днів пізніше, Ґарет Джонс не повернувся. Чому? Сергій Буковський у своєму фільмі “Живі” вказує на дрібний, зовсім непомітний факт: Ґарет Джонс мав тоді російського шофера…
Мати журналіста, яка ніколи не могла погодитися зі смертю сина, сказала, що він був першою жертвою Другої світової війни. Цілком можливо, що він був останньою жертвою Голодомору.
“Наше слово” №49, 6 грудня 2009 року {moscomment}
