Григорій Сподарик ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №36, 2016-09-04
«Ukraiński emigrant. Działalność i myśl Iwana Kedryna-Rudnyckiego (1896-1995)», Mariusz Sawa, Instytut Pamięci Narodowej, Lublin 2016, 379 C.
Іван Кедрин-Рудницький прожив майже ціле століття, на початок якого випали дві світові війни, а потім міґрація та активне функціонування в українському суспільно-політичному житті у кількох країнах. З цією спадщиною міряється польський історик Інституту національної пам’яті Маріуш Сава у праці «Український еміґрант. Діяльність та погляди Івана Кедрина-Рудницького (1896 – 1995)». Як відзначає автор, його праця – це не лінійна біографія, оскільки він зосереджується на вибраних ключових моментах діяльності Кедрина.
Саме біографія героя праці робить враження. Він народився в інтеліґентській галицькій родині. Дід Михайло був греко-католицьким священиком, одруженим з дочкою австрійського чиновника Кароліною Ґлязер. У їхній хаті говорили польською мовою, але не виключено, що серед предків Кедрина були й поляки. Його батько Іван працював нотаріусом. Юристом був також брат Володимир, музикантом – Антон, а найстарший Михайло – професором літератури у Львівському університеті. Сестра Мілена була депутатом Сейму РП і займалася громадською діяльністю. Після смерті батька мати переїхала з дітьми до Львова, там послала їх до шкіл. Вона була єврейкою (Іда Шпігель). Одружуючись з Кедрином, прийняла хрещення у греко-католицькій церкві та ім’я Ольга. Дітей виховувала в українському дусі. Молодий Кедрин після гімназії хотів вивчати медицину, але був мобілізований в армію Австро-Угорщини. Рік пізніше, 1916 р., потрапив у російський полон, звідки був звільнений після Лютневої революції. Опинився в Києві, де працював у Міністерстві освіти Української Народної Республіки та коректором і репортером у газетах. Тут зіткнувся з більшовиками, спостерігав за функціонуванням Центральної Ради, входом німців, діяльністю Гетьманату тощо. Виїхав 1919 р. до Вінниці, де вступив у ряди Армії УНР. За відвагу був нагороджений Хрестом Семена Петлюри. Вернувся до столиці, де з радістю сприймав навесні 1920 р. вхід польських та українських військ до полоненого більшовиками міста. Однак цього самого року, на жаль, був змушений покинути Батьківщину. Від цього моменту починається його міґраційне життя поза улюбленою Наддніпрянщиною. Виїжджає до Відня, де проживала сестра Мілена. Там вивчає історію і працює в тижневику «Воля». А 1923 р. приїжджає до Львова, де як варшавський кореспондент зв’язується з газетою «Діло». Виконував також функцію пресового секретаря Української парламентської репрезентації в Cеймі Польщі. Одружився 1929 р. з Марією Попович. Зі Львова 1939 р. тікає від Червоної армії і через Перемишль потрапляє до Кракова. Тут починає працю в Пресовому аґентстві Генерального губернаторства як журналіст «Краківських вістей». Суперечливо сприйнято те, що завдяки клопотанням німецького друга поселився у квартирі, у якій раніше жила єврейська сім’я. Та 1944 р. знову змушений тікати від радянських військ. Потрапляє в Чехословаччину, де працює на залізниці, а потім опиняється в Австрії. Тут у 1945 – 1949 рр. в українській гімназії навчає історії, німецької мови і літератури. Крім того, спочатку був заступником, а потім головою Українського центрального допомогового об’єднання в Австрії. Літом 1949 р. виїжджає до США й опиняється у брата Антона в Нью-Йорку, де жила також їхня мати. Спочатку працює на курячій фермі, а потім чотири роки у фабриках Філадельфії і Нью-Йорку. Безуспішно старався отримати працю в «Голосі Америки». Зв’язався з Об’єднаним українським американським допомоговим комітетом, а потім утворив Об’єднання українських націонал-демократів. З іншими міґрантами відродив Український народний дім у Нью-Йорку. Брав активну участь у політичному, науковому та громадському житті української еміґрації. Деякий час виконував обов’язки голови Президії української національної ради в екзилі. Був головою Спілки українських журналістів в Америці, заступником голови Наукового товариства ім. Тараса Шевченка в Америці, співредактором органу Об’єднання бувших вояків українців в Америці «Вісті Комбатанта». З 1953 р. працював у редакції газети «Свобода» – першого українського щоденного видання в Америці. І. Рудницький та його дружина 1956 р. отримали американське громадянство, а кличку «Кедрин» він прийняв як складову прізвища. В середині 1970 рр. планував переїхати до Німеччини, де жила сестра Мілена, однак остаточно лишився у США. Попри проблеми з зором, до кінця був професійно активний, а зі «Свободою» співпрацював і в останні тижні життя. Помер 4 березня 1995 р. у лікарні в Нью-Джерсі, де прожив останні свої роки.
Цей шлях та багатий матеріал обґрунтовує підхід автора праці щодо зосередження на ключових моментах у житті та ідеях головного героя. Книжка складається з шести розділів. Оскільки Кедрин вважався «патріархом» української журналістики, то перший з них розповідає про його працю з різними редакціями. Це своєрідне введення до чергової частини, в якій показано Рудницького як політичного коментатора. Потім він постає як публіцист і креатор активності партії УНДО, членом якої він був. Тут поміщено й оцінки українського журналіста щодо Польщі, її зовнішньої та внутрішньої політики, особливо щодо меншин. На сторінках видання також знайдемо погляди Кедрина відносно місця українців напередодні ІІ Світової війни та їх участі в ній. Далі автор пропонує огляд міґраційної політичної діяльності, особливо у США. Потім можемо прочитати про ставлення, відносини та оцінки Кедрина щодо українського націоналізму та польсько-українського порозуміння протягом ХХ ст. Тематично видання закриває позиція Кедрина серед ключових проблем греко-католиків у Польщі та в діаспорі.
Рецензент книжки д-р Томаш Стриєк особливим її плюсом називає теми, присвячені українському націоналізмові та порозумінню з поляками. Останні, призвичаєні до стереотипу «різуна», мають тут нагоду ознайомитися з ширшим поглядом і спробувати збагнути позицію героя праці, який, з одного боку, перебував у конфлікті з головним ідеологом націоналістичного руху Дмитром Донцовим, але й у дружбі з Євгеном Коновальцем – черговим лідером цього руху. Оглядач так само констатує, що в праці показано Кедрина, який ставить дуже високі вимоги до польських партнерів, але й залишається відкритим на діалог. В одному з цитованих у праці текстів самого Рудницького, зокрема, написано: «Держава – це надрядна установа, а інтерес держави з багатонаціональним суспільним складом не може співпадати з інтересом одного народу». Тому не дивно, що український журналіст критично ставився до ксенофобських націоналістичних польських кіл, хоч промахи добачав також у політиці маршала Юзефа Пілсудського та його політичного табору. Кедрин, характеризуючи тогочасну дійсність польської держави, писав зокрема, що «демократія закінчувалась там, де починалась дискусія про меншинну політику». Прямої аналогії до сучасності нема, але декілька паралелей усе ж знайдеться.
Отже, праця М. Сави – це не лише аналіз поглядів одного з лідерів українського суспільно-політичного життя ХХ ст. Це й матеріал, що дозволить краще зрозуміти витоки сучасних польсько-українських відносин. Також у таких її відтінках, коли польські бритоголові молоді люди атакують церковну процесію, а державна влада не наважується їх офіційно засудити. У столітті Кедрина таке теж було… ■
