Людмила Лабович ■ ГРОМАДА ■ №1, 2014-01-05
Різдвяні традиції на Підляшші
Час різдвяно-новорічних свят у традиції україномовного населення міжріччя Нарви та Бугу – це період, насичений барвистими народними звичаями, найгарніший і найвеселіший у всьому році. Починається він колядою, тобто врочистою вечерею напередодні Різдва, та завершується святом Йордану, після якого наступають м’ясниці – час молодіжних забав і весіль. Хоч багато з колишніх звичаїв уже втрачено, деякі з них досі побутують в традиції підляського села.
Р
іздво Христове на Підляшші, тобто Руздво, є святом, у якому релігійні традиції поєднуються з народними, а їх походження – дохристиянське. Це помітно під час святвечора. Цього дня, за традицією реґіону, господар вносить до хати сніп жита, який зветься, як і врочиста вечеря, колядою. «Господар приносіт снуоп, жеб жито добре роділо. Приносіт його на Коляду і ставляє у куткові пуд образамі. Тогди всіе сядают до вечери», – розповідає Анна Яким’юк з Красного Села.
Житель села Суховільців згадує, що, увійшовши до хати, господар, за місцевою традицією, промовляє слова: «Поздравляєм усіех з Колядою, жеб здорови булі і на будущи год дождалі, і Буог дав нам здоров’я, щастя і ліепшого житя у новум годові». Сніп є символом померлих предків, які на святій вечері бенкетують разом зі своїми родичами. Після святвечора жито з коляди давали скотині, щоб була здорова, клали в клуні, або обв’язували нею деревця, щоб ліпше родили. У багатьох селах Підляшшя вже на початку ХХ ст. сніп замінено невеликим пучком жита. Традиція, пов’язана з такою колядою, збереглася в деяких родинах і до сьогодні.
Іншим невід’ємним елементом святвечора на Підляшші був звичай внесення до хати сіна, при чому в підляських селах його розстеляли не лише на столі під скатертиною, але й клали на крісла та під столом. На сіні під столом садовили або дітей, або дівчат. Валентина Марцинович з Красного Села розповідає: «Одну особу, мусіла то биті молодша або старша діевчина, саджалі пуд стуол. То значило, што колі весною посадіться квоктуху на яйцях, вона виседіт мнуого куренят. Чим довш тая особа сідіт пуд столом, тим лєпі квоктуха сідіт на яйцях». На перший день Різдва сіно збирали та давали худобі, щоб була здорова.
Свята вечеря була, звісно, пісна. На стіл господині ставили борщ з грибами, рибу, капусту, кутю, вівсяний кисіль та інші страви. На Підляшші збереглося багато страв та назв, характерних часто лише для одного або кількох сіл, таких як грушник із сушених груш, щуолок, тобто узвар, чи оладки з гречаної каші, що їх випікали в Добриводі.
Найбільш поширеною різдвяною традицією в підляських селах було колядування. Готувалися до нього протягом усього грудня, від свята Введення у храм Пресвятої Богородиці. «Як помню, ще булі пудльоткамі по вуйніе, збираліся, училіся співати колядкі. Старши баби нам помагалі. Ґязду (зірку – Л.Л.) клеїлі, весьоло було», – ділиться спогадами Сергій Супрунюк з Дуб’яжина.
На Підляшші колядували зазвичай першого дня Різдва. Діти й молодь об’єднувалися в групи, які ходили селом, при чому не заходили до хати, а співали під вікнами. Прийшовши, завжди говорили: «З празнічком Рожджеством Христовим», на що господарі відповідали: «І з вамі здоровимі». Тоді питали дозволу колядувати, промовляючи, наприклад, такі слова:
«Ми пришлі Христа славіті,
Ваш двуор звеселіті,
Вам і нам весьолим биті,
Можна співаті чи ніе?» (село Збуч)
Якщо господар добре їх обдарував, бажали:
«Дай Боже,
Коб на другі руок приждалі».
Якщо не заплатив, могли подякувати дещо грубими словами:
«Коб на вашум дворіе
Насралі тхоріе» (село Збуч)
На Підляшші під час колядування переважала традиція виконування колядок з виданого у XVIII ст. в Почаєві «Богогласника». Співали їх церковнослов’янською мовою з російською вимовою, наприклад, «нєбо і зємля» замість «небо і земля», хоч, звичайно, колядники, для яких рідною була українська говірка, нерідко українізували раніше русифіковані українські колядки.
Місцевою говіркою співали віншувальні колядки, які присвячували молодому подружжю, малій дитині, господареві. «Ой, ясна, красна в лузі каліна», «Ой, рано, рано кури запілі», «Ой, чиї ж, чиї ж дворця новенькі» – це приклади архаїчних, ще язичницьких за походженням, колядок із сіл Койли, Гуринів-Груд, Вілька-Терехівська.
«Тиє колядки не церковни, алі народни. Нам їх передала старша жінка, якая з села з-под пущи. У тих колядках спивається всьо про висілья, дивослуби (свати – Л.Л.), про молодиє, що Господь їх благословит, всьо такоє висьоле», – зазначає Валентина Веремчук з Вільки-Терехівської.
Колядування є одним з тих нечисленних релігійно-народних звичаїв, якого й донині дотримуються діти і молодь. На жаль, сьогодні колядники виконують уже не старовинні народні колядки, а ті, які вивчили в школі на уроках української або білоруської мови.
Період після Різдва був часом веселощів і гулянь. Наприклад, у Збучі ще до Другої світової війни був звичай ходіння «за циганкі». «У нас традиция била такая, што «ходілі за циганкі». То вже по Руздвіе. Передягняни жид, чорт, циганка. То вже не діеті, но каваліери ходілі, коб хто што дав – ковбасу, яйця. Позбірают і всьо. А ще злапают кого на гуліці, то вишмаруют. А найбуольш то лапалі жидуов. То жид, як уже їх бачит, то старається хучіей утечи», – розповідає Василь Максим’юк зі Збуча.
Після Різдва починалися святі вечори, які продовжувалися до Нового року. Молодь і старші люди збиралися тоді на так званих вечурках та співали колядки. Тоді на Підляшші обрядові пісні не називалися щедрівками, хоча їх зміст вказує на генетичний зв’язок з українськими щедрівками, наприклад, «Добри вечур, чодри вечур» з села Малинників.
Під час святих вечорів не можна було ані співати світських пісень, ані працювати – ні ткати, ні рубати дров, ні прясти, хіба що дозволялося скубати пір’я або вовну.
Напередодні Нового року була гоготуха (оготуха, готуха), або щодри вечур. З цим днем пов’язана традиція гоготання, коли молодь, а інколи тільки дівчата, переодягалися та ходили від хати до хати, просячи кишки – обрядову новорічну страву. Коли підходили під вікно, говорили:
«Сіеєм, сіеєм, посіваєм,
З Новим роком поздравляєм.
Чи можемо гоготаті?» (Красне Село)
Коли господарі дозволяли, молодь співала або вигукувала:
«Васильова мати пошла гоготати.
На новоє ліето роди, Боже, жито,
Корч корчисти, стебелок стебелісти,
З одного стебелочка
Буде жита цвярточка,
З другого стебелочка
Буде жита бочка,
Гу, гу, виносьте ковбасу,
Бо хату розтрасу» (село Дуб’яжин).
Новий рік молодь зустрічала з танцями, забавами і жартами. останнього вечора перед cвятом Василя хлопці знімали та ховали брами, посипали попелом дорогу від хати дівчини до хати хлопця тощо. А дівчата у той час ворожили. Слід відмітити, що традиція ворожіння на Підляшші зв’язана не зі святом Андрія, а саме з гоготухою.
Напередодні свята Йордану була так звана друга або водяная коляда, коли господині готували таку ж урочисту вечерю, як перед Різдвом. На Йордан, згідно з традицією, жителі підляшшя освячували воду. Після Водохреща хлопці могли вже їхати у свати.
Підляські традиції різдвяно-новорічного циклу багаті й барвисті. Чимало з них залишилося тільки в пам’яті найстаршого, народженого у 1920–1930 рр., покоління. Проте деякі звичаї збереглися до сьогодні. Це передусім обряд колядування з зіркою, завдяки якому відродилася традиція виготовлення різдвяної звізди. Інші обряди трансформувалися у зовсім нові звичаї, наприклад, гоготуха – у зустріч Нового року на маланкових забавах під українську музику. ■
