■ КРИНИЦЯ ■ 2009-03-19
{mosimage}
Маріанна Яра
Мабуть у всі часи і за різних обставин людині було притаманним поєднувати особисте із загальносуспільним, оскільки обидва ці аспекти безпосередньо взаємно пов’язані… У період “світової кризи” мало хто із членів нашої організації розмовляє про з’їзд ОУП, більше уваги приділяючи проблемам, що виникають у тій чи іншій місцевій громаді. У першу чергу шукаємо засобів, щоб якось залатати наступну “дірку” в бюджеті, думаємо, звідки взяти гроші на майбутні заходи. Такі звичайні щоденні турботи спадають на плечі невеличкої групи людей, щиро відданих громадській діяльності.
Це підтвердилося й у Сяніцькому відділі після останніх зборів. Знову при владі залишилися відомі вже діячі, але цим разом очолила їх представниця прекрасної половини людства – головою обрано Марію Білас, її знають українці й поза межами Польщі. Це означає, що наша громадська діяльність, незважаючи на загальні труднощі і перешкоди, надалі буде успішною і плідною.
Однак будь-які місцеві починання значною мірою залежать від нашого центру. На жаль, не завжди можемо сподіватися на його підтримку, але і це стараємося зрозуміти. Робота центру теж далеко не самостійна, теж обумовлена багатьма загальнодержавними факторами. А щоб правильно оцінити роботу ГУ, зокрема самого голови і його найближчих співпрацівників, слід уважніше придивитися до їхніх буднів. І тоді перестанемо нарікати. Якраз я мала змогу спостерігати за такою щоденною роботою нашого варшавського керівництва і, щиро кажучи, не заздрю їм…
До речі – про нарікання. Нарікаємо майже на все в діяльності ОУП: мало людей працює, духовенство не співпрацює, молодь не така, як хотілося б, шкільництво загальмоване, діти мови не знають, батьки не дбають, байдужість до рідної культури, редакція “НС” кульгає і т.д.
Чи дійсно ситуація аж так безнадійна? Тут мені пригадалася стародавня східна притча про склянку, наповнену до половини. Для одних це було тільки півсклянки (мало, бо не повна), для інших – аж півсклянки (багато, бо не порожня). Я належу до тих других. Українці в Польщі не такі вже й пасивні! Аналізуючи останні події в житті громади, напрошується висновок, що жоден з названих вище “об’єктів нарікань” не заслуговує на осуд. Наша “склянка” не порожня! Особливо це стосується поведінки і діяльності нашої молоді. Наведу тільки один приклад – “Маланка” у Варшаві…
А з тих більш сумних аспектів, які спостерігаються на нашому небосхилі, назву невміння правильно сприймати різнорідні інформації. Часто піддаємося на провокації: хтось якийсь “компромат” про “наших” написав чи сказав і відразу ж це підхоплюється, замість того, щоб стати на захист. Прикро. Особливо тоді, коли такі (дуже часто неправдиві) оскарження спадають на наших шанованих і заслужених діячів старшого покоління. Задумаймося: вони поступово відходять, інколи не дочекавшись звичайнісінької подяки. А чи не самопожертві цих людей ми сьогодні завдячуємо наше існування?
Чого ж ми сподіваємось від цьогорічного VI з’їзду ОУП? Може навіть не вирішення поточних проблем, але знайдення шляхів до їх подолання; не накреслення майбутніх великих планів, але їх частини, яку реально можна виконати; не ґлобальних змін на краще, але старання не знищити того засіяного зерна, що вже проросло і навіть квітне.
{mosimage}
Данута Городецька
Коли наближаються такі важливі для української громади події, як черговий з’їзд ОУП, багато хто частіше задумується над функціонуванням нас – українців у Польщі. У такі моменти особливо важливими стають питання: що ми зробили для того, щоб підтримувати нашу тотожність; наскільки нам вдалося зреалізувати наші задуми; чи ми використали всі можливості?
З уваги на мою професію, дуже близькою для мене ділянкою нашого суспільного життя є шкільництво. Тут можна наводити безліч прикладів і позитивних, і негативних змін. На краще змінилося ставлення держави до вивчення нацменшинами їхніх рідних мов. Може тому, що нацменшини – це делікатна тема. Різні закони стоять на сторожі нацменшинних прав, а контрольні перевірки не дозволяють ними нехтувати. Однак не завжди самі хочемо цим скористатися. Знаю, скільки треба часом докласти зусиль, щоб переконати батьків, що вони повинні записати дитину до пункту навчання української мови. А коли після довгих розмов це врешті вдасться, скільки треба витратити енергії, щоб діти систематично приходили на заняття. Буває і так, що учень не хоче брати участі в дитячих заходах, бо всі можуть довідатися, що він українець. Тут велика роль батьків. Те, що дитина винесе з рідної хати – це основа. Школа чи інші виховні інституції або організації виконують допоміжну роль у вихованні людини.
Велике значення в житті нашого народу має церква. Протягом довгих років у багатьох місцевостях церква була єдиною ланкою, яка підтримувала нашу тотожність. Наскільки тепер, коли навчання релігії забезпечує держава, ці можливості використовуються, залежить знову ж таки від нас самих.
Наступна важлива тема, пов’язана з церквою, – відзначати свята за новим, чи старим стилем? Григоріанський календар (“за новим стилем”) має противників, однак чи не більше є прихильників. Розумію, що одним із арґументів проти його зміни є збереження традиції. Тільки тут знову треба задуматися над тим, чи зберігаючи цю традицію не втрачаємо інших – багатих, неповторних, які можна плекати лише в рідній церкві і в родинній атмосфері рідної хати. Знаю, що для багатьох це неможливе, з різних причин не можуть отримати вихідних на роботі, у школі тощо. І тут треба глибоко задуматися, чи зберігаючи “старий” календар не втратимо чогось набагато ціннішого, особливо молодого покоління.
На формування поглядів сучасної людини великий вплив мають медіа. На жаль, у Підкарпатському воєвідстві з технічних причин не всі можуть дивитися єдину в Польщі українську передачу “Теленовини”. Інформації, особливо ті, що стосуються історії польського й українського народів, у загальнопольських ЗМІ не завжди об’єктивні. Інколи появляється думка, чи не повинно час від часу щось нас заболіти, потрясти нами, щоб пригадали ми ким є, пам’ятали, що повинні з більшою увагою ставитися до збереження своєї тотожності. Коли не маємо потреби захищати своє, скоріше приймаємо чуже, тобто асимілюємося. Думаю, що замість нарікати на тяжкі умови, у яких нам доводиться підтримувати свою національну тотожність, ми повинні насамперед об’єднати всі сили – школу, церкву, громадські організації, активістів, і використати всі доступні нам засоби й можливості, які забезпечує держава.
“Наше слово” №12, 22 березня 2009 року {moscomment}
