Протягом 23-х років будівництва демократичної польської держави певна група її скривджених у тоталітарні часи громадян і досі не дочекалася справедливості. Багато вказує на те, що ще довго не дочекається. Ідеться про майже 150 тис. насильно переселених у рамках Акції “Вісла” українців та їхніх нащадків. Пошуки справедливості, як виявляється, – це голос кричущого в пустелі. Доказом цього була й юридична сесія “Правові аспекти українського населення в рамках Акції Вісла”, проведена в Перемишлі під час ІІ Конґресу українців у Польщі.

Усіх без винятку присутніх вразила арґументація прокурора Інституту національної пам’яті Люцини Рончий (Відділова комісія переслідування злочинів проти польського народу в Ряшеві), яку підтримував її соратник прокурор Ґжеґож Малісевич.

Хоч Сенат РП ще 1990 р. визнав Акцію “Вісла” комуністичним злочином і застосуванням збірної відповідальності до своїх же громадян, пізніше також засудив її президент Польщі Александер Квасневський, то знову довелося почути… протилежне. Отож, ряшівські прокурори ІНП, за клопотанням ОУП, провели роз’яснювальне впровадження, метою якого була правно-кримінальна
оцінка ухвали президії Ради міністрів 1947 р. про проведення Акції “Вісла” з точки зору комуністичного злочину або злочину проти людства. Прокурор Л. Рончий не щадила присутнім суто правних подробиць, цитат з Конституції, законів, дефініцій – що таке комуністичні злочини, а що злочини проти людства, – щоб у захист згаданої урядової комуністичної структури сказати, що “бракує можливостей реально стверджувати, що президія Ради міністрів Польщі перевищила свої компетенції. Бракує теж можливості встановити, що, приймаючи ухвалу, скоєно злочин.
Нестача цього єдиного елементу комуністичного злочину не дала можливості прокурорам розпочати слідство у справі комуністичного злочину”, хоч, як стверджував прокурор, “це не означає, що ми не ствердили, що дійшло до перевищення права”. Курйозом треба б назвати ствердження, що “основою відмови розпочати слідство є ствердження, що немає відповідної кількості доказів, які б однозначно вказували, що дійшло до перевищення права, а отже до скоєння злочину”. Прокурори теж не знайшли відповідної кількості доказів того, що це був злочин проти людства.
Окружний суд у Варшаві, після оскарження ОУП рішення прокурорів ряшівського ІНП, підтримав арґументацію прокурорів. Виявляється, що нема відповідної кількості доказів, які доводили б, що 150 тис. українців були брутально вигнані з прабатьківських земель. По дорозі в невідоме померло майже 300 осіб, а ще коло чотирьох тисяч запроторені до філіалу колишнього фашистського концтабору АушвіцБіркенау, у Явожні, де коло 150 померло від голоду, хвороб і катувань. Винних цьому всьому – немає, а прокурор ані словом про Явожно не згадала, якби його й не було.
Модератор правної дискусії проф. Ґжеґож Януш з Університету М. КюріСклодовської м. Люблина не без іронії підсумував слова прокурора ось так: “Виявляється, що якби тогочасна влада була більш законослухняною, то була б основа для її засудження. Влада подбала про дуже гуманні умови переселення, які знайшлися на папері. Однак у дійсності в описах ці умови виглядали по-іншому – як з точки зору відбору рухомого майна, часу, даного на те, щоб зібрати свої статки, так і умов депортації”.
Учасники сесії, адвокати Антін Дубець і Петро Федусьо, представили відмінні від прокурорських погляди. А. Дубець однозначно заявив, що формально не поділяє поглядів прокурорів ІНП. На його думку, ті не підійшли до справи комплексно. І хоч це, що вони представили на конґресі, здається компактним, то насправді має пропущені місця. Без сумніву, складовою Акції “Вісла” було створення Центрального табору праці в Явожні (насправді катівні Управління безпеки, також для українців). Українців саджали до Явожна у ході депортації на західні землі. Людей ловили й заганяли туди без судових вироків. Табір у Явожні був філіалом одного з найстрашніших фашистських концтаборів Аушвіц-Біркенау. Військовим охоронцям було дозволено стріляти в людей. А. Дубець знає, що говорить: він до подробиць вивчив документи, які стосуються Явожна. Там загинув його батько Семен.
– Це був концтабір для українців, а зокрема для інтеліґенції, греко-католицького та православного духівництва, для свідомих і активних серед громади українців, – підкреслив адвокат. – Воєвідська прокуратура в Катовицях, яка допитувала кількасот свідків, заявила, що це був організований на взірець німецьких концтабір. Там тримали й катували людей за національну, етнічну і релігійну приналежність. Прокурори ІНП це питання чомусь по-філософськи поминули…
Адвокат П. Федусьо ствердив, що в правно-карних оцінках поводження комуністичних службовців, які приймали рішення про депортації у 40-50 рр., прокуратура веде себе дуже “толерантно”, а депортації поляків до Казахстану й Сибіру визнали такими, які вважають комуністичними злочинами… П. Федусьо нагадав теж прокурорам про декрет, виданий 1946 р., який говорить і про особливо небезпечні злочини. В одній зі статей як про особливо небезпечні мовиться про злочинні дії проти населення у зв’язку з його національною та етнічною приналежністю, якщо був порушений нормальний плин особистого й публічного життя громадян. Постає питання: чому прокурори про цей декрет теж не згадали?
Голова Об’єднання лемків Стефан Гладик у дискусії недарма черговий раз повторив, що Акція “Вісла” продовжується навіть через 65 років. І триватиме так довго, як уперто влада не визнаватиме її за комуністичний злочин або злочин проти людства. П. Федусьо на сторінках “Нашого слова” ще перед ІІ Конґресом, аналізуючи ситуацію навколо Акції “Вісла”, зазначив: “Найгірший з можливих варіантів – це сидіти, склавши руки й нарікати”.
Упертий голос кричущого в пустелі іноді приносить свої результати, а не лише зневіру – отже, складати руки не слід.

“Наше слово” №21, 20 травня 2012 року {moscomment}