Одного разу хтось мені сказав: “вивчати німецьку мову можна все життя – і не вивчити”. Проте чомусь маю вперте бажання зробити це, хоч складність мови філософів і поетів усім відома. Подібно і з життям українців у Польщі. Можна вивчити кожного поіменно, навіть у якомусь моменті стати “спеціалістом до справ” української діаспори в Польщі, – але пізнавати чудернацький (з погляду теперішніх українців в Україні) світ розкиданих “дітей” та “онуків” акції “Вісла”, світ їхніх відносин з нами – такими ж чудернацькими українцями з України, світ їхньої малої батьківщини Рідних земель та Нью- Закерзоння на Мазурах, Помор’ї, Силезії – завжди цікаво. Таке враження посилюється після ознайомлення зі щорічником “Український альманах”. Число за 2011 р. лише підтверджує цю думку.

До переваг останнього випуску “Альманаху” варто віднести, безсумнівно, нариси про людей, котрими українці, зокрема в Польщі, можуть пишатися. Хоч статті розкидані по різних розділах, написані в різних стилістичних формах, а проте кожна з них розкриває свого героя в доступній та цікавій манері. Інтерв’ю з Юрієм Рейтом, одним з перших голів ОУП, ознайомлює читача з лаштунками “кухні” Фестивалів української культури в Польщі, до яких ОУП було увесь час причетне. На думку Ю. Рейта, варто відновити фестивалеві його мобільний статус (що, у принципі, станеться цього року). Про ще одного екс -голову ОУП, на жаль, уже покійного – Мирона Кертичака – наводить спогад його донька Анна. Мирон постає в іпостасі хронікера -фотографа, спадок якого вже тільки пізніше доведеться розшифровувати зацікавленим, і не лише історією життя української меншини в Польщі, а й ґданської “Солідарності”. Захоплює розповідь про Леоніда Молодожанина – всесвітньої слави скульптора, який вимушений був тривалий час приховувати своє українство, щоб потім стати автором пам’ятників Шевченкові у Вашинґтоні та Санкт -Петербурзі, стати культовим Лео Молом. На незабудь про активного члена вроцлавської української громади Андрія Колача поміщено кілька теплих слів від Ярослава Сирника.
Нелегке завдання взяв на себе “Український альманах-2011”, занурившись у проблему медіального образу українців у Польщі. Тут і протистояння з польськими ультраправими та радикально налаштованими католиками на кшталт кс. Тадеуша Ісаковича -Залеського, “пам’ятникова війна” на пограниччі, спотворення інформації про Україну та українців у польських мас- медіа, включно з дискусією навколо акції “Вісла”. Усі ці теми гідно представлені, авторство статей належить, зокрема, прихильним до української громади полякам (плюс польською мовою поданий рапорт ОУП про ситуацію з об’єктивністю в мас -медіа в Польщі). На додачу – дещо гумористичний матеріал про образ українця в польських анекдотах.
Читаючи “Український альманах-2011”, я з одного боку трохи жалкував, що чимало цікавої інформації не зможуть довідатися поляки, які не знають української мови, а відтак – довколишнє середовище української громади в Польщі. До таких я відніс би спільну статтю Мирослави Керик та Міколая Павляка про руйнування польського стереотипу українських заробітчан як виключно “чорноробочих” (висловлюючись радянським штампом). Також важливим для “розширення свідомості” було б ознайомлення з матеріалом Луки Рейта про міф участі українців у придушенні Варшавського повстання та зі статтею журналістки радіо “Свобода” в Рівному Валентини Одарченко про українське коріння “матері” профспілки “Солідарність” Анни Валентинович (Любчик), яка загинула в авіакатастрофі під Смоленськом. В. Одарченко розповіла майже детективну історію пошуків розсіяних світами членів родини Любчик, у пригоді яким стало власне радіо “Свобода” і тернопільський краєзнавець Єфрем Гасай. А. Валентинович віднайшла сестер, братів та рідне село Сінне (перейменоване на Садове).
З іншого ж боку, деякі теми були б для пересічного поляка якщо не скандальними, то принаймні суперечливими, що спровокувало б чергове накручування фобій щодо українців. Приміром, стаття українського еміґранта з Польщі до Канади Мирослава Іваника про особливості масових виїздів українців з Польщі на Захід на початку 80 -х рр., озаглавлена “І не вдома, і не на чужині…”, усе ще передає дух тієї Польщі, якою вона була тоді, але вже не є нині. М. Іваник пише: “Панувало чванливе зазнайство провідників руху “Солідарність”. Серед цієї польської вакханалії свободи і відчайдушного передчуття, що за все прийдеться скоро платити, – була українська меншина”.
Попри задекларовану коректність у висловах не підбирала слова й Ольга Самборська (нині – мешканка Берліна) в описі повсякденного життя бойків після депортації 1951 р. Не помічаючи явного “ключа” до розуміння поляками трагізму ситуації, яким є романтичність бещадського міфу, Ольга відносить Польщу до “ненажерливих цього світу”. Армія крайова – це, як вона пише, лишень “звірства” (чого тоді вимагаємо розуміння польським суспільством ролі УПА?). Польських шовіністів порівнює з радянськими (?), а їх укупі – з іспанськими поневолювачами інків Південної Америки.
Утім, більшість статей спрямована на поєднання, і його варто було б дотримуватися та розвивати надалі. До таких матеріалів можна віднести нарис Мирослава Скірки про митрополита Андрея Шептицького – у ньому лунає заклик перетворити духовного та інших знакових поляків, що прийняли українську ідентичність (як історики Володимир Антонович чи В’ячеслав Липинський), з постатей, які до цього часу радше поділяли наші народи, на об’єднавчі історичні фіґури. Подібну скерованість має ввідний матеріал історичного розділу “Альманаху”, присвячений деталям польсько- українського союзу 1920 р., авторства перемиського дослідника Станіслава Стемпеня.
Не останньою мірою – вочевидь, через перехід редакторства над “Альманахом” до вихідця з України, але вже визнаного варшав’янина Ростислава Крамара, – помітна відкритість підбірки на загальноукраїнські теми, як також ті, що стосуються сучасної еміґрації з України до Польщі. Крім згаданої статті відносно українських заробітчан, які щораз більш помітні для “корінних” польських українців, “Альманах” пригадав про 40- ліття пісні “Червона рута”, ознайомивши читачів у Польщі з Мирославом Лазаруком, директором чернівецького музею Володимира Івасюка. Помістив інтерв’ю з відомим співаком та культур т-реґером Святославом Вакарчуком. Розповів про малознану сторінку історії – виселення та адаптацію на Півдні України бойків з території нинішнього Бещадського повіту Ряшівщини. Щоправда, в “Альманасі” всі чотири матеріали, присвячені цьому сумному ювілеєві (1951-2011), розкидані в різних місцях; доцільніше було б їх подати разом.
Окремо варто виділити за стилем фейлетон, за обсягом аналітичний матеріал екс- редактора молодіжного часопису “San Rideau” Петра Бачика, присвячений проблемам ідентифікації третього покоління українців у Польщі після акції “В”. Що означає бути українцем – поза п’яними вечорами в студентських гуртожитках та канонічним “Будьмо!”? Чи відчувається спільність закерзонців з одеситами чи жителями Донбасу? – зрештою, чому легше говорити польською, вважати себе при цьо му українцем, а з тими з тризубистим паспортом краще нічого спільного не мати. “Очевидні речі також потребують висловлення”, – переконаний Бачик, і важко з ним не погодитися. Навіть сидячи в невеликій квартирі містечка під Києвом та пишучи цю рецензію.
Дещо подібне я намагався відшукати у статті Мирослава Пецуха про збереження лемківської ідентичності в Україні, але побачив лише перерахування подій, організацій, людей, з якими можна асоціювати лемківство в українській державі. Проте ким себе почувають лемки та їхні нащадки в Україні – не відчув. Напевно, давно вже Мирослав не їздив по “степовій Лемковині”, так що принагідно запрошую. Натомість сповна можна натішитися роздумами над бойківською самосвідомістю на вигнанні від О. Самборської. Вочевидь, до загостреного відчуття “вкраденої вітчизни” додався той факт, що про бойків, порівнюючи з гуцулами та лемками, говорилося дотепер найменше. Тому вслід за Наталкою Кляшторною маємо нового пропаґандиста бойківської тематики, а в одній особі засновника сайту “Домівка” – О. Самборську. Її досить несподівана подача тексту – в оперті на архетипні приказки західних бойків – чіпляє, натомість дещо піднесений тон подачі матеріалу, у переконанні унікальності бойківського племені, можна сприйняти з прихильною усмішкою: має ж колись і на бойківській вулиці бути свято!
Родзинкою політичного блоку можна назвати “Абетку незалежності” від Вахтанґа Кіпіані. Нехай читача в Польщі не лякає ім’я та прізвище автора (хоч він і дописує час від часу до “Нашого слова”). Попри грузинське походження, мало в Україні таких її патріотів: адепт спадщини українського “Самвидаву”, режисер фільму про Степана Бандеру в телепроекті “Великі українці”, головний редактор дочірнього сайту “Українська правда” – “Історична правда”. Тому, гадаю, ознайомитися з асоціативним рядом Вахтанґа в його міркуваннях над 20- літтям свободи, буде цікаво. Таке собі альтернативне доповнення до аналітики Мирослава Чеха.
Насамкінець хочу запропонувати конструктивну річ. Оскільки висвітлені в цьогорічному “Альманасі” речі можуть залишитися внутрішнім надбанням української громади в Польщі, для їхнього поширення є цілком нормальний та впливовий засіб. Називається він – україномовна Вікіпедія. Приміром, про Анну Валентинович українська версія сторінки вже досить добре сформована. Але вже про села на Закерзонні, поза польським варіантом, практично немає інформації. Вікіпедія – це джерело, якому звикли довіряти. І тому коли про ту ж Сагринь в українському варіанті буде написано в десять разів більше від польського, користувачі польської мови можуть замислитися над питанням об’єктивності. Хтось колись сказав: якщо вас немає в Інтернеті, вас може не бути взагалі. Моє уточнення: будьмо у Вікіпедії, – бажаю того й “Українському альманахові”.

“Наше слово” №13, 27 березня 2011 року {moscomment}