Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ №49, 2013-12-08
Заходи, приурочені до 80-х роковин Голодомору, розпочалися в Перемишлі в суботу 23 листопада, у єпископській палаті (Української греко-католицької церкви – ред.) на вул. Єпископа Йосафата Коциловського. Серед гостей були віце-маршалок Підкарпатського воєвідства Люціян Кузняр, уповноважений підкарпатського воєводи з питань нацменшин Анджей Косьор, голова Міської ради Перемишля Ян Бартмінський, заступник бурґомістра міста Войцех Блахович, почесний консул України Олександр Бачик, римо-католицьке та православне духовенство. Вступне слово узяв владика УГКЦ Євген Попович. Під час свого виступу він навів слова Патріарха Святослава про те, як УГКЦ на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким закликала міжнародну спільноту і вірних просити в Господа помогти голодуючій Україні.
Від імені головного організатора, Об’єднання українців у Польщі, виступила Марія Туцька – голова Перемиського відділу ОУП. Вона звернула увагу, що відзначення роковин Голодомору цього року співпало з призупиненням нинішнім керівництвом України підготовки до укладення Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. За її словами, цей історичний контекст і часовий збіг з ним демонструють те, якими можуть бути дальші наслідки володарювання в наддніпрянській державі нинішнього політичного табору. Також М. Туцька запросила присутніх до сусіднього залу, де стояли стенди виставки про Голодомор в Україні у 1932–1933 роках. Виставку відкрила Леся Онишко, заступник директора Національного музею «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні» у Києві.
Політика консолідації, політика чину
Наукову конференцію, модератором якої був Ростислав Крамар з Варшавського університету, відкрив секретар Головної управи ОУП Мирослав Купич. Він згадав докірливі слова кінорежисера Мела Ґібсона про те, що американці пам’ятають про Голокост, але забули про Голодомор. «Не маючи колись змоги відстояти живих, сьогодні маємо пам’ятати про мертвих», – сказав М. Купич. Головним питанням конференції була реакція світового українства на трагедію в УРСР у 1932–1933 роках.
Варто зазначити, що в Польській Республіці українцям офіційно було заборонено реаґувати на Голодомор. Л. Онишко навела документальні свідчення того, як у Перемишлі староста заборонив відзначати День жалоби. До осені 1933 р. дозволялися публікації в пресі, але невдовзі польська цензура обмежила навіть цю сферу. Українці могли відкрито протестувати… лише у власних домівках чи на зборах за закритими дверима, наприклад, Народного дому в Перемишлі або в будинках «Просвіти».
Доповідачка, говорячи про консолідацію українців навколо ідеї допомоги голодуючій Україні, розповіла заразом про дії ОУН, які показують цю організацію в хорошому світлі. Ця сила не була схильною до нерезультативних консолідованих дій, як-от збирання зерна, грошей чи мітинґування. Натомість Крайова Екзекутива ОУН 1933 р. здійснила політичне вбивство працівника радянського консульства у Львові Олексія Майлова.
Микола Лазарович з Тернополя розказав про консолідацію як результат «протестного фронту» українства у польській державі проти сталінізму. Він також зазначив, що відмова від євроінтеґрації сьогодні може бути першим кроком до наступного Голодомору в Україні.
Житель Перемишля Ігор Горків дав вичерпну характеристику активності Повітового комітету порятунку України у 1932–1933 роках у Перемишлі, частині Центрального громадського комітету допомоги голодуючій Україні. Він звернув увагу, що перемиську ланку очолив Володимир Загайкевич. Цікаво, що студенти в цьому місті відмовилися від консолідації з організаторами допомоги голодуючим – вони вийшли з комітету, оскільки вважали, що його діяльність повинна мати політичний, а не добродійний характер.
«Політика голодом»
Наприкінці конференції виступили з доповідями Ростислав Крамар, Тарас Лильо зі Львова та Володимир Тиліщак з Києва. Останній з доповідачів відзначив, що Голодомор – це частина великого явища, яким є «політика голодом», або ж голод як політичний інструмент. До голоду вдавалися у ХХ столітті різні держави та їх політичні сили в різних частинах світу. Натомість журналіст «Нашого слова» поставив питання про наявність елементів «політики голодом» щодо українців у міжвоєнній Польщі. «Відмова від продажу землі українським селянам, які не змінять віросповідання на римо-католицьке, у 1944–1946 роках масове вилучення Польським військом у цих же селян харчів та худоби. Крім того, Акція «Вісла» була спланована на квітень–липень з метою не допустити селян до збору врожаю й переселити їх голодними та більш слухняними, схильними до полонізації взамін за хліб. Чи це не є елементи „політики голодом”?», – запитав редактор «НС». Відповідачі М. Лазарович та Л. Онишко сказали, що дії радянської та польської держав стосовно українців таки суттєво відрізнялися.
«Ми твій пшеничний безсмертний народ!»
Після перерви у стінах собору Святого Івана Хрестителя на заупокійну панахиду за жертв Голодомору прибуло багато людей. У кінці панахиди залунала «Вічная пам’ять». Після привітання гостей з’явилися члени театрального гуртка «ПоприВсе» з Комплексу загальноосвітніх шкіл ім. о. Маркіяна Шашкевича в Перемишлі. Підопічні Анни Леськів показали виставу, в якій зображено перетворення світу в антисвіт, падіння селянина під тиском комуністів (їх уособлювали одягнені в чорне піонери під червоними хустинами). Театр продемонстрував, як хліборобські веснянки в якусь мить перетворилися на «веснянки» 1933 р., на тлі яких було чути залпи гвинтівок. Нарешті, символізуючи голодну безнадію, актори створили піраміду прагнення – руки людей, простягнені до хліба. Однак замість возів з урожаєм – людський труп, покладений на віз, який рушив із церкви до воріт потойбіччя… У той момент на тлі іконостасу з’явився хор «Журавлі», який виконав низку релігійних скорбних пісень. Музичне тремтіння, голос «Живих по Той Бік Життя» переповнювали слухачів, і не один із «Живих Тут і Тепер» відчував свою близькість з ними.
Іншим знаком єднання між живими і мертвими став пам’ятник жертвам Голодомору під стінами церкви. Уже ввечері о. Богдан Степан і священство освятили камінну брилу з дошкою з написом українською, польською та англійською мовами: «В пам’ять жертв Голодомору в Україні». Навколо пам’ятника засвітили лампадки – символ їх вічного життя.
Самообмеження
Захід мав закритий характер. Запрошеним польським гостям у єпископській палаті створили занадто комфортну й ексклюзивну атмосферу, беручи до уваги те, що пересічний перемишлянин-поляк про 1933 р. не знає нічого. Ані виставка, ані виступи науковців не були перекладені польською мовою. Присутніх поляків приречено на мовний бар’єр.
Оголошення про відзначення 80-х роковин Голодомору з’явилися тільки на вікнах фасаду Народного дому. Ходячи іншими вулицями міста, ніхто не мав можливості довідатися про заходи в палаті на вул. Коциловського.
Закритість перед польським суспільством наявна навіть при таких подіях, як згадувана в цьому дописі. Перемиське вшанування пам’яті жертв страшної трагедії українців показує, що, нарікаючи на невизнання світом Голодомору, в Перемишлі ОУП не було готове ділитися українською пам’яттю зі співмешканцями міста. Отож, навряд чи цей захід зможе подолати стереотипи про українців, надію на що висловив у завершальному слові Р. Крамар.
З іншого боку, члени державної та місцевої адміністрації прийшли на скорботні заходи. Це не була верхівка, проте репрезентація польської влади була достатньо висока, щоб вважати, що політична коректність, вага події, а також авторитет організаторів – УГКЦ та ОУП – позначилися на єднанні поляків з українцями в ході центрального відзначення роковин Голодомору. Українська національна пам’ять виявилася в Перемишлі дуже дієвою: перемишляни та мешканці околиць відгукнулися на заклик єднатися задля вшанування пам’яті жертв цієї трагедії і продемонстрували свою небайдужість масовою присутністю. ■
Фото автора статті
