Григорій Сподарик ■ ІСТОРІЯ ■ №41, 2016-10-09
Яким був і звідки брався критичний підхід Михайла Грушевського до поляків? На це питання спробували відповісти учасники дебатів «Україна Михайла Грушевського і сьогодення. Між національним відродженням і загрозою державного існування».
Дискусія відбулася в Польському театрі у Варшаві у рамках циклу «Українські вечори», які разом з театром організує Об’єднання українців у Польщі. Про видатного історика і державного діяча дискутували професори: Оля Гнатюк, Франк Сисин, Томаш Стриєк та Анджей Менцвель.
О. Гнатюк переконана, що над Грушевським тяжіла ідеологічна спадщина його батька Сергія. Той, за її словами, вибрав шлях кар’єри в царській Росії. До Холма потрапив 1865 р., тобто рік після закінчення Січневого повстання, в якому поляки протиставлялися царській владі. Імперія жорстоко розправилася з повстанцями, ліквідовано автономію Польського королівства та посилено гніт і русифікацію. Саме нею як вчитель російської мови займався, за словами О. Гнатюк, старший Грушевський. З таким самим завданням згодом він потрапив на північний Кавказ. «Звичайно, можемо поставити питання, якими зусиллями таку спадщину, а властиво тягар, поборював Михайло Грушевський, а що від цього успадкував. Я би сказала, що він переймає всю антипольську риторику, а з решти звільняється», – відзначала О. Гнатюк. Не применшуючи заслуг М. Грушевського для новітньої української державності та науки, дослідниця, однак, не називає його патріархом української нації: «Не можна Грушевського вважати батьком-засновником, тому що значно раніше появився Тарас Шевченко, який мав величезне значення для української ідентичності». О. Гнатюк ставила ще один закид головній постаті дискусії, пов’язаний з його поверненням з еміґрації в радянську Україну. Грушевський зробив це, вірячи у ведену більшовиками українізацію. За його прикладом на Батьківщину повернулося чимало прихильників Симона Петлюри, тобто представників реальної української еліти. Коли українізаційну ілюзію більшовики припинили, ці люди, зрештою, як і сам Грушевський, згодом були ув’язнені і стали жертвою терору.
У свою чергу, Ф. Сисин відзначав, що антиполонізм, успадкований від батька, може тільки частково пояснювати позицію М. Грушевського. Більш вирішальним було тут побачене у Львові ставлення поляків до русинів. Цей підхід характеризувався зверхністю та відмовою рівноправного статусу. «Він воював за право вживати українську мову на рівні університету. Вважав, що українці є такими самими громадянами, як і поляки, вони сплачують податки, а тому держава повинна задовольняти їхні потреби, у тому числі освітні», – говорив про позицію Грушевського в тогочасних відносинах проф. Сисин. Доволі промовисто тамту дійсність ілюструють чергові факти, представлені науковцем. Отже, у Львові часів Грушевського проживало 250 тис. осіб, з чого лише 10–12 тис. мали виборчі права. Водночас польська адміністрація так конструювала виборчі курії, щоб українці чи євреї не мали можливості вибрати своїх представників у владу.
Для проблеми ставлення Грушевського до поляків і відносин з ними ключовою є політична ситуація зламу ХІХ і ХХ ст. Обидва сусідні народи перебували під зовнішнім гнітом, у тому числі Російської імперії, вони паралельно розвивали свої незалежницькі рухи. При тому, на що звертав увагу А. Менцвель, ряд тогочасних антиімперських союзів розбивався на польському питанні. Польська сторона постійно думала про реставрацію держави у межах зниклої І Речі Посполитої. А це ставило її у конфронтаційній позиції до державницьких рухів українців, білорусів і литовців. Рідні для тих націй землі польська сторона постійно вважала своїми втраченими Кресами. Тому, наприклад, Ризький договір і створення ІІ Речі Посполитої в обмеженій стосовно першої державності формі, частина польських лідерів визнала зрадою.
На інші цікаві обставини звертав увагу Т. Стриєк. За його словами, в Україні концепцію етнічності народу підносили ліві сили, до яких унаслідок ідеологічних трансформацій зараховується так само М. Грушевський. «Ця лівиця залишалася відкритою для ґарантування прав національним меншинам», – говорив проф. Стриєк. Він пригадав, що в часи Української Народної Республіки, очолюваної М. Грушевським, полякам, євреям, росіянам чи німцям автоматично признано автономію, також у плані вживання рідної мови. Їм ґарантували місце на рівні владних структур. Натомість у Польщі модерний погляд на народ як етнічну спільноту приймають праві сили. Замість рівного статусу вони пропонують меншинам асиміляцію. Лідером такого мислення, якого під час дебатів назва-но «расистсько-біологічним», був Роман Дмовський. Його політичний противник – маршал Юзеф Пілсудський – все ж намагався будувати відроджену Польщу в дусі багатонаціональної держави, хоч з поляками, «першими серед рівних».
М. Грушевський як прихильник та активний творець модерної української державності силою обставин конфронтувався з ідентичним польським рухом. Водночас, у ході дискусії постало питання про те, чому він, зосереджуючись на консерватистах і націоналістах, не шукав виходу на польських демократів. Більш відкритою до меншин, у тому числі українців, на думку Т. Стриєка, була тогочасна польська лівиця.
Здається, що нині кращому розумінню М. Грушевського допомогло би поборення ситуації, про яку говорив проф. Сисин. Люди вже давно купують томи «Історії України-Руси» і, ставлячи на полицях, роблять з них пам’ятник, на який вистачить дивитись, а не обов’язково читати. ■
