Розмовляв Степан Мігус ■ ПОДІЇ ■ 2011-10-20
Мирон Сич удруге став депутатом Сейму РП
За даними Державної виборчої комісії Польщі, Мирон Сич, який балотувався до Сейму РП, удруге здобув мандат депутата в 34-му окрузі (ельблонзькому), де зібрав 8884 голоси. У своєму рідному Бартошицькому повіті він одержав 4928 голосів. Однак цим разом М. Сич мав у цьому ж окрузі конкуренцію: чотирьох кандидатів-українців, які балотувалися з виборчими комітетами партій, не завжди прихильних українським справам – з чого аж троє з Ґурова-Ілавецького. Ґуров’яни Данута Куницька (список Польської народної партії, PSL) здобула 3724 голоси, Юрій Нецьо (“ПіС”, PiS) – 1063, Юрій Бубела (СЛД, SLD) – 419 та ельблонжанин Владислав Манькут (СЛД, SLD) – 4838 голосів.
Після того як Державна виборча комісія оголосила результати, я звернувся до депутата Мирона Сича з кількома запитаннями.
Завдяки консолідації української громади, яка вирішила тебе підтримати, їдучи на вибори до 34-го округу не лише з Вармії та Мазурів (з Ольштина, Кентшина, Срокова, Доброго Міста, Венґожева, Свйонток, Круклянок, Решля, Байорів Великих і Малих, Нідзиці та інших місцевостей), але й з Ґданщини, Слупщини, Кошалінщини, Цехановщини, – ти вдруге опинився в польському парламенті. Як жарт повторюється інформація реґіонального телебачення про Байори -Малі – нібито найменш активну у виборах місцевість. А мешканці цього в більшості українського села поїхали голосувати до Бартошиць, про що журналісти дізналися пізніше. Як оцінюєш активність і якою мірою, на твою думку, вона допомогла в перемозі?
–Мирон Сич: Щиро дякую всім тим, хто взяв участь у виборах, а особливо тим, хто голосував за мене, приїхавши до мого округу. Я маю хороші враження від цієї кампанії. Коли я дізнався, що мене хочуть підтримати українці з інших округів – з нашого та більш віддалених, – мені стало легше на душі. Ця ініціативність українців з інших районів підштовхнула до ще більшої активності виборців з мого ельблонзького виборчого округу, які, довідавшись, що люди їдуть здалека, остаточно вирішили, що не можуть залишатися вдома. Вони мобілізувалися й пішли голосувати. Це дійсно була певного роду маніфестація єдності, маніфестація сили, маніфестація можливостей.
Проте, не обійшлося без брудних прийомів, навіть з боку поодиноких людей, пов’язаних з церковними структурами: хоч у своїй переважній більшості Церква схвалювала консолідацію нашої громади. Скільки подібні спроби могли забрати в тебе голосів?
-Священики нашої Церкви, включно з митрополитом Іваном Мартиняком, однозначно підтримали мене під час останніх виборів. Але слід наголосити, що були й такі, які прямо, за тиждень перед голосуванням, у церквах під час богослужінь (а отже публічно), заявляли про свою неґативну позицію щодо мене. І за це, як мені здається, я повинен “подякувати”, у першу чергу, своєму ґуровському парохові, отцю деканові Іванові Лайкошу. Він виразно й однозначно в Ґурові-Ілавецькому і Лелькові закликав не голосувати за мене, бо ж, мовляв, що то буде, коли я знову стану депутатом. Його заклик приніс такий “результат”, що голосувати за мене заохотив навіть тих українців, які раніше не брали участі у виборах.
Ці вибори, як і попередні, черговий раз показали, що спершу треба розраховувати на власне, українське середовище. І все ж, слід відзначити, що значна частина поляків, а також деякі високі представники римо-католицького духовного сану, зокрема в Бартошицькому повіті, підтримали тебе.
-Це досить цікаве явище. Виявляється, що українці на Вармії та Мазурах, а зокрема в Бартошицькому повіті, де є два шкільні комплекси з українською мовою навчання, багато років тримають свою позицію і як партнери співпрацюють з польськими установами. Така співпраця дає сильне підґрунтя для будування громадянського суспільства, в якому всі рівні. Поляки в Бартошицькому повіті, отримавши такий досвід, зрозуміли, що мають шанси мати свого депутата, якщо вони мене підтримають, і не важливо, що він – українець. Бартошичани розраховували і на українців, і на поляків з інших повітів та навіть округів. І вони їх не підвели. Таким чином, не лише українці мають свого депутата, але й увесь Бартошицький повіт. Щиро дякую також усім полякам, які підтримали мене в цьому окрузі, а було їх чимало.
Не завжди, як виявляється, компактне проживання тієї чи іншої меншини дає ґарантію перемоги. Приклад – Опольське воєвідство, де німці спромоглися вибрати лише одного свого депутата, а за німецького кандидата (також від Громадянської платформи) у твоєму виборчому окрузі проголосувало трохи понад тисячу осіб, і то здебільшого поляків. Для прикладу: у Лідзбарку Вармінському, де проживає німецька меншина, за німецького кандидата проголосувала одна особа (!), у ще більш чисельних на німців Бартошицях – лише п’ятеро людей. З цього виникає, що в ситуації, коли закони не дають шансів меншинам цивілізованим чином вибирати своїх представників, нам просто треба організовуватися, скликати комітет підтримки свого кандидата, що ми цим разом успішно й зробили. Однак не всі схильні до консолідації, до єдності. Чому?
-В опольському реґіоні є значне німецьке населення, яке проживає там компактно, показує, що щось діється. Тамтешні німці могли б мати щонайменше трьох своїх представників, як це, до речі, траплялося раніше. Щоб це сталося, вони мали б набрати щонайменше десять відсотків голосів: але так не відбулося. У Вармінсько- Мазурському воєвідстві дуже складно було б організувати український виборчий комітет: для цього треба було б поділити округи на південь і північ, а не на схід і захід, що розмежовує і так розсіяних українців. Найбільші шанси маємо в такій ситуації, яка є: тобто балотуючись від польських комітетів загальнодержавних партій, які відкриті на потреби і вимоги національних меншин та підтримують їх. Нам слід постійно співпрацювати з тими партіями, які підтримують нацменшини, а не з тими, що хочуть їх використовувати. Я побачив – і під час попередніх виборів, і тепер, – що виборці голосують у першу чергу за людину, за те, що вона спроможна зробити, а її національність уже має менше значення. В нашому воєвідстві це так спрацювало. Виборці оцінюють кандидата за його спроможністю зробити щось для свого середовища. Звичайно, і національність їм не зовсім байдужа. Більш прихильно ставляться до тих, хто не цурається свого роду-племені. Про нас вже не можна сказати, що ми, українці, нічого не можемо, бо до нас більшість ставиться неґативно. Мій приклад і приклад низки старостів, бурґомістрів, самоврядних територіальних депутатів, які є українцями, свідчить про те, що людину цінують через те, що вона спроможна покращити якість життя всієї громади, щось пропонує, бо має в собі силу і, звичайно, не стидається своїх предків, свого походження. І це в нас є суттєвим кроком вперед, що в інших реґіонах Польщі ще важко побачити.
У виборчих списках майже всіх партій були українці, або принаймні кандидати відкликалися до власних українських коренів. Однак проблема полягає в тому, чи вони на щодень функціонують, реалізуються в українському середовищі, чи беруть активну участь у різноманітних заходах, чи просто згадують собі про своїх українських предків й активізуються в середовищі лише під час виборів? Довіру людей так швидко не здобути, її варто будувати все життя. Треба бути чесною людиною, брати участь у суспільному житті своєї громади, а не обдурювати її, мовляв, який з мене великий українець і патріот.
“Наше слово” №43, 23 жовтня 2011 року {moscomment}
