Біля витоків хору стоїть подружжя професійних музикантів – Наталія і Сергій Шелести, які до Бартошиць приїхали з Києва. Після відкриття в Бартошицях української школи хорові спершу дано наймення “Жайворонки”. Та коли 1997 р. шкільний комплекс одержав ім’я Лесі Українки, хор прийняв назву “Лісова пісня”, однойменну з відомим твором поетеси. Уже понад двадцять років Н. і С. Шелести безперервно працюють з колективом.
– Я потрапив до Бартошиць, можна сказати, випадково, – згадує С. Шелест. – Раніше працював у Міністерстві освіти України. Українське радіо з Києва робило репортаж про бартошицьку українську школу. Директор звернувся до редактора з проханням допомогти знайти для школи музиканта, щоб організувати ансамблі, культурне життя школи, а той звернувся до міністерства. Запропонували мені поїхати на рік у відрядження до Бартошиць. Я поїхав на рік, привіз сюди дружину Наталію, а потім дітей… Сподобалося нам тут. Приємні люди були. У школі зустрівся з великою сердечністю. Всі дуже хотіли співати. Був навіть плюс у тому, що я абсолютно не знав польської мови: тому всі мусили зі мною розмовляти тільки українською. Від самого початку я планував організувати ансамбль. Вийшов хор, бо багато дітей записалося. Спочатку ми виступали тільки в школі, а потім почали виходити на ширшу публіку, тобто в загальне середовище Бартошиць, щоб заявити про себе. Перший концерт ми дали на День міста. Людям дуже сподобалося. А пізніше співали в реґіоні, по всій Польщі і навіть в Україні. Протягом цього двадцятиріччя неодноразово траплялися класи, де всі учні співали в хорі, а з інших по 60-70%. Важливо, що вони робили це охоче. Ми завжди мали підтримку дирекції, батьків, ОУП. Не жалію, що я залишився в Польщі.
– Двадцятиліття хору – це великий відтинок часу, – підсумовувала пройдене під час урочистості керівник хору Наталія Шелест. – Це був нелегкий період. Проте разом із Сергієм ми визнаємо: цей час був дуже щасливий, бо ми працювали для спільної справи. Усі стверджують, що доти буде існувати народ, нація, доки існуватиме його мова, його пісня. Я щаслива, що ми могли переконати в цьому наших дітей. Бо хіба можна не любити українську мову, українську пісню? Чи можна не знати пісень на слова Тараса Шевченка, Лесі Українки чи інших поетів? Хіба можна забути нашу “Червону руту” Володимира Івасюка, яка пролетіла весь світ? Саме вона пробудила допитливість людей. Усі хотіли дізнатися про Україну.
Директор бартошицького шкільного комплексу Любомира Тхір не сумнівається, що існування “Лісової пісні” має невимірне значення для існування школи та всієї української громади. Вона підкреслює: вже сам факт, що “Лісова пісня” існує безперервно понад двадцять років, свідчить про потребу саме такої художньої діяльності. Загалом шкільні художні колективи припиняють своє функціонування після того, як учні закінчують навчання.
– Участь учнів у художніх колективах є однією з форм позаурочних занять, – говорить Л. Тхір. – Вони пізнають українські пісні, українську культуру, мову. Зокрема, таким чином ми здійснюємо одне з найважливіших завдань, яким є підтримка національної самосвідомості. Така діяльність має й дуже важливу виховну роль – діти інтеґруються, разом вчаться, разом співають, їздять на концерти по всій Польщі. Побували в Україні та в Калінінградській області. Отже, вони пропаґують українську культуру та свою школу й інші українські школи і пункти навчання, заохочуючи, щоб батьки віддавали до них своїх діток.
Директор Л. Тхір твердить з переконанням, що “пісня нас об’єднує”. Як приклад, подає факт організування хору вчителів та інших працівників школи, який, можливо, дебютуватиме на цьогорічному Реґіональному українському фольклорному ярмарку “З мальованої скрині”.
– Творимо одну велику співочу українську родину, – заявляє Л. Тхір.
До цієї сім’ї, тобто до її стрижня – “Лісової пісні”, приїхали й “Лельківські веселушки”. Для ювілянтів заспівали їхні шкільні друзі: “Веселинка”, “Дар любові” і “Сонечко”, а затанцювало наймолодше художнє дітище, шкільний танцювальний гурт “Барвінок”.
До двадцятиріччя “Лісової пісні” світ побачив перший диск хору під заголовком: “1992-2012, Лісова пісня – Наш віночок”, що стало можливе завдяки чималому колу спонсорів, серед яких бартошицький староста Войцех Прокоцький, Казимир Лесик, Павло Лесик, Володимир Колач, Ольга і Володимир Опалянки, Володимир Чайковський і Мирослав Малиняк. Не порадували своєю присутністю на важливому ювілеї представники Управи міста Бартошиць. А саме ця самоврядна структура є провідним органом для бартошицької української школи.