Роман Кабачій ■ РЕПОРТАЖ ■ №3, 2013-01-20

Завдяки одній креативній медіа-провокації українська еліта згадала, що в неї є діаспора. Початково цю тему я запропонував до іншого видання української громади за кордонами України, яке виходить у Торонто. Проте чомусь нашим братам і сестрам за океаном ідея статті про «журналіста УТ-Торонто Майкла Щура» не сподобалася. Вочевидь тому, що цей персонаж – вигаданий, так само як вигаданим є «Українське телебачення Торонто», а існує він у телесюжетах, знятих нібито для цього уявного телебачення. Дивитися їх можна лише в Інтернеті, як «цикл репортажів „Чим живеш, Україно?”».

В образ Майкла Щура втілився український тележурналіст Роман Вінтонів, знаний над Дніпром зі своїх невеличких жартів над політиками. Наприклад, одного разу він завітав до Верховної Ради в костюмі зайця і так брав інтерв’ю в політиків, мотивуючи тим, що в українському парламенті і так цирк, тож нічого дивного в такій поведінці немає. Іншим разом цей народжений у Долині на Івано-Франківщині журналіст прогулювався зі своїм котом Айкотом (iCot) під стінами президентської адміністрації, протестуючи таким чином проти неадекватної реакції влади на антирекламу з гаслом «Взнала, що внук голосував за Реґіони – переписала хату на кота»…
Натомість сюжети в образі Майкла Щура – це цілком новий винахід, котрий має шанси перевищити славу Вєрки Сердючки (сатиричний співак, переодягнутий за жінку – ред.). Після кількох телесюжетів Щура вже почали запрошувати на прямі телеефіри, а оскільки аудиторія телебачення та Інтернету в Україні ще практично не перетинається, виступи «новинаря з Торонта» сприймаються як цілком реальні. Наприклад, після запросин Майкла Щура на «5 Канал», він змусив перейти на українську мову представника Російського блоку, заявивши, що «не розуміє, про що той пан говорить».
Самі ж сюжети, у яких одягнений у вишиванку вусатий Майкл Щур накульгує, немов доктор Гаус, провокативні під двома оглядами. По-перше, вони висміюють українські політичні реалії, показують фальшивість політиків України. А по-друге, Щур – це збірний образ діаспорянина, як його бачать в Україні. Саме тому Щура «не викривають» усі його співрозмовники: і лідер Радикальної партії Олег Ляшко, і один з засновників Партії реґіонів та претендент на крісло голови Верховної Ради Володимир Рибак, і один з найкращих опозиційних економістів Віктор Пинзеник, і соратниця екс-спікера Володимира Литвина Катерина Ващук.
Спершу – про висміювання українських політиків. Як розповів Р. Вінтонів, він мав свою мету при задумі цих сюжетів, проте коли зрозумів, що кожен бачить щось своє в образі Майкла Щура, то мету озвучувати передумав. Але зрозуміло одне: ідеться про викриття недолугості українського політикуму. Чого вартий лише перший репортаж, в якому Щур опитав чимало народних депутатів Ради про їхні доходи. Побачивши «людину з-за ґраніци», відомі і не зовсім знані депутати почали розшаркуватися перед незнайомцем та висловлювати нібито непоказну щирість, передавати вітання «канадійським» браттям. На думку відомої в Україні блоґерки­-культурознавця Ірини Панченко (в інтернеті як «Зульфія»), це свідчить передусім про невиліковну «радянськість» українських політиків: «Вони так намагаються сподобатися, у той самий час, коли на свого виборця можна начхати – це холуй (зневажливо слуга, лакей – ред.), і буде робити те, що скажуть, або терпіти. Фактично, це означає непережите кріпацтво у свідомості. Але як тільки „холуй” виїде й інтеґрується в суспільство, яке не дарує нехтування – його автоматично приймають уже частиною „того” світу, а не цього». Іншими словами, і тут «Зульфія» перейшла на більш зрозумілу широкому загалу мову, це «феномен „совка”, котрий перед будь-яким іноземцем, навіть українцем іноземного походження, передусім закордонним, виражає пієтет. Навіть якщо іноземець – виразний дебіл і невіглас, йому це зійде з рук».
Ведуча рубрики «Культура» на сайті «Української правди» Ірина Славінська в Майклі Щурові побачила той феномен, що «привідкрив нам тролінґ (тут: висміювання, методичне задовбування – авт.) як ефективний метод роботи з українським абсурдним соціальним і політичним контекстом». Сам же Р. Вінтонів не впевнений, чи мають українські політики «якесь особливе ставлення до журналіста з діаспори». Натомість «можливо, вони просто не можуть точно визначити, з чим мають справу, і тому якось особливо обережно поводяться», – сказав у коментарі журналіст.

Тепер про методи, якими Щур «тролить» представників українського політичного бомонду. Він б’є передусім на свою нібито необізнаність. Як зауважила ведуча «5 Каналу» Мирослава Барчук, що кілька років життя провела в Канаді, Щурові вдалося «добре схопити їхню таку певну наївність, таку доброзичливу прямоту поведінки». Тому Щур досить легко домовляється на інтерв’ю, поводить себе так само невимушено легко. Приклади: домовляючись щодо розмови з В. Рибаком, «канадійцям» повідомили, що пан Рибак «дуже зайнятий», але таки зможе їх прийняти. Щур, зайшовши в кабінет Рибака, запитав, як у того справи, подякував, розвернувся і вийшов. Вийшло найкоротше інтерв’ю – з огляду на таку поважну «зайнятість» патріарха Партії реґіонів. Прийшовши до О. Ляшка, Щур випалив, що канадське телебачення розмовлятиме з людиною, котра «наважилася представляти інтереси сексуальних меншин у Раді» (в українському Інтернеті свого часу гуляв ролик, де молодий Ляшко під час допиту на слідстві зізнається, що його змушували до гомосексуальних зв’язків), тим самим спровокувавши Ляшка чи не вперше прямо говорити на цю тему.
Відповідно, публічні особи, політики «ніяковіють», немовби їх «упіймали на гарячому». І. Панченко-«Зульфія» розмову Щура з В. Пинзеником оцінює так: «Ніхто з політиків не соромиться накопичувати власність понад звичайні людські потреби, але феноменально СОРОМИТЬСЯ цієї власності і весь час приховує. Цивілізованого ніби Пинзеника не вистачило на нормальну розмову. Коли пішла мова про його річний дохід, який дорівнює доходові фінансового директора торговельної компанії з іноземним капіталом в Україні, – тобто таких людей багато; він раптом завмирає, коли Щур його по-­дитячому запитує – а що, якщо вам заздритимуть? Феномен „Корейка” (літературний герой Ільфа та Петрова, «скромний скупердяй» – авт.)». І додає: «Пинзенику мало би бути відомо, що культ капіталу як виміру успішності – це суто західний стереотип, який швидко тут прижився».
На питання каналу «ТВі», чому Щур вирішив дослідити Україну, він «наївно» повідомляє, що «спершу думали до Зімбабве поїхати, але порозмислив і вирішив, що в Україні буде цікавіше». Себто тим самим натякає на повну містечковість та замкненість на собі українського політичного життя. Нам Вінтонів цю «наївність» пояснює так: «І тут просто, як осінило (книжн. освітлювати, осявати – ред.), – це має бути журналіст з діаспори, який нічого не знає про українські реалії». Тепер Щур планує тур Україною – слава в Києві вже не дає можливості бути природнім та невпізнаним, натомість у провінції, котра не знає новинок Інтернету і бачила Щура саме як «журналіста з Канади» на кількох телеканалах, буде легше.
Тепер про стереотипний образ діаспорянина, котрий панує в Україні. Власне Щур, який з кожним сюжетом щораз краще випрацьовує вміння говорити з удаваним канадським акцентом, з наліпленими вусами, великими окулярами, у вишиванці та картатому піджаці, є отим «діаспор’янином». Святослав Павлюк з Польсько­українського фонду співпраці вбачає в цьому образі висміювання не діаспорних, а саме внутрішньоукраїнських комплексів: «Мені Вінтонів чомусь нагадав Бората (пародійний персонаж). Усі критикували автора – Сашу Коена – за те, що він робив посміховиськом казахів, а він же насправді з американців сміявся – з їхнього сприйняття навколишнього світу. От ми так і сприймаємо образ пересічного жителя діаспори – а це насправді наш стереотип». М. Барчук позитивно оцінює таку експлуатацію стереотипу: «Я думаю, в тому жанрі, що він працює, потрібна саме така стереотипізація. І думаю, що це досить вдала стереотипізація».
Проте таке гумористичне нагадування про діаспору має й цілком позитивні наслідки. І. Славінська говорить, що Майкл Щур увів діаспору в гумористичний контекст України, де діаспора раніше ніби й не була присутня. Дуже цінним вона вважає те, що Щур нагадав Україні – наші громади за кордоном таки є, вони цікавляться Україною. Ми почали замислюватися – а дійсно, невже канадські українці всі говорять і виглядають так, як Щур? До речі, на питання – чому саме канадську діаспору Вінтонів обрав за джерело для свого прототипа? – він відповів: «Мені особливо подобається, як звучать назви міст та реґіонів, – Онтаріо, Торонто, Вінніпеґ, Квебек, тому саме Канада. А чому саме з Торонто – ну це вже так, випадок». Канадська діаспора асоціюється в Україні з заможністю та віддаленістю. Вона існує майже в несправжньому, вимріяному світі. Тому чи «пощастило», чи «не пощастило» тим же українцям у Польщі, що вони не стали предметом журналістської уваги Р. Вінтонова, питання радше риторичне – Канада для безвиїзних українців з України (закордонні паспорти має десь біля третини громадян) є «другою», «кращою» Україною. Тож успіх Щура в його майбутньому реґіональному турі можна вважати ґарантованим. ■

Поділитися: