Холмщина і Підляшшя у вогні великої війни (1914–1918)

Юрій ГаврилюкІСТОРІЯ№34, 2014-08-24

Продовження з попереднього числа

Лікар Василь Дмитріюк (1890-1971), уродженець Південного Підляшшя, мобілізований до російської армії зразу після закінчення медичних студій на Варшавському університеті. У 1917 р. брав участь в українізації військових частин на фронті під Тернополем, а навесні 1918 р. був скерований українською владою до Берестя (відповідав за організацію медичної опіки над населенням, зокрема й тим, що поверталося з «біженства»)
Лікар Василь Дмитріюк (1890-1971), уродженець Південного Підляшшя, мобілізований до російської армії зразу після закінчення медичних студій на Варшавському університеті. У 1917 р. брав участь в українізації військових частин на фронті під Тернополем, а навесні 1918 р. був скерований українською владою до Берестя (відповідав за організацію медичної опіки над населенням, зокрема й тим, що поверталося з «біженства»)

Все це зводило нанівець старання Союзу визволення України (СВУ гуртував вихідців з т.зв. Великої України) і галицької Загальної української ради, які намагалися відстоювати національні права українців, що залишилися на рідній землі, та вже у серпні 1915 р. створили у Львові Бюро культурної допомоги для українського населення окупованих областей (очолив його історик Іван Крип’якевич, своїм родинним корінням пов’язаний з Холмщиною). Саме наслідком зусиль цих організацій було вписання в розпорядження з вересня-жовтня 1915 р., які реґулювали працю австрійських окупаційних установ, ґарантій на право вживання української мови у контактах з «цісарськими і королівськими командами та властями» та в школах. І справді – у перших днях окупації на території Холмського, Грубешівського і Томашівського повітів з’явилися оповіщення німецькою і українською мовою, але вже незабаром будь-які українські ініціативи на цій території, як хоч би спроби зогранізування українських шкіл у Холмі (січень 1916 р.) й селі Богородиці Грубешівського повіту (серпень 1917 р.), були блоковані адміністрацією та опротестовані місцевими польськими середовищами.
Краще, з українського погляду, виглядала ситуація в підляській частині Забужжя, якою адмініструвало німецьке військове командування. У квітні – травні 1917 р. у Білій-Підляській вдалося створити культурно-освітній осередок, т.зв. Українську громаду, в якому працювали солдати українських полків, сформованих завдяки ініціативі СВУ з офіцерів і солдат російської армії, які потрапили в німецький полон. У самій Білій почав виходити тижневик «Рідне Слово», а відтак з’явилося книжкове видавництво, протягом кількох місяців організовано кілька десятків народних шкіл як на західному – південнопідляському березі Бугу, так і на східному – берестейському і волинському.

Адам Мацкевич, прадід автора статті. Фотографія з паспорта, який отримували мешканці Північного Підляшшя, котрі залишилися в рідних місцевостях і потрапили під німецьку окупацію.
Адам Мацкевич, прадід автора статті. Фотографія з паспорта, який отримували мешканці Північного Підляшшя, котрі залишилися в рідних місцевостях і потрапили під німецьку окупацію.

Звісно, навіть найбільш успішна праця серед нечисленного українського населення, яке після 1915 р. залишилося на Забужжі та суміжних з ним теренах Гродненської і Волинської губерній, не могла змінити факту, що вирішення українського питання на цьому просторі було залежне від того, чи на політичній сцені Європи з’явиться українська держава та складеться політична й мілітарна кон’юнктура, сприятлива для української територіальної програми. Здавалося б, що в 1917 р. така ситуація справді почала визрівати, адже діяльність громади в Білій відбувалася на фоні розвалу Російської імперії – Лютневої революції й повалення царського режиму, чим був відкритий шлях до демократичних перетворень та політичної активізації поневолених націй, передусім української. Вже в середині березня 1917 р. в Києві заснована була Українська Центральна Рада, яка швидко стала відігравати роль установчого парламенту України. Її політична програма була спочатку досить скромна й обмежувалася домаганням автономії, адже, за словами її голови Михайла Грушевського з квітня 1917 р.: «Українцi хочуть, щоб з українських земель росiйської держави (бо про них говоримо поки що, не зачiпаючи iншого питання – об’єднання всiх українських земель) була утворена одна область, одна нацiональна територiя».
Окреслюючи кордони цієї автономної України, голова УЦР підкреслював необхідність їхнього узгодження з дійсними етнографічними межами – відрізуючи від деяких, переважно українських, губерній повіти з чужим населенням, а з інших, приєднуючи ці повіти, у яких українці переважали, як це було у схiднiй частині нещодавно утвореної Холмської губ. та у південних окраїнах Гродненської й Мінської. Самі ж українські активісти Забужжя свою позицію виклали в резолюціях, прийнятих на Всенародному з’їзді Холмщини в Києві (7–12 вересня 1917 р.), у яких проголошувалося, що: «1. Народ холмський (мешканці Холмської губ. – Ю.Г.) визнає себе українським. 2. Доля його повинна бути спільною з долею всього Українського народу. 3. Через те губернія Холмська ні в якому разі не може прилучитися до королівства Польського, а повинна бути прилучена до автономної України в межах федеративної Російської республіки і вже тепер повинна бути під управлінням Центральної Ради і Генерального Секретаріяту».

Холмські ворота Берестейської фортеці, у якій підписаний був мирний договід УНР з Центральними державами, та в якої приміщеннях діяли перші представники української влади Холмської губернії. Фото Ю. Гаврилюка
Холмські ворота Берестейської фортеці, у якій підписаний був мирний договід УНР з Центральними державами, та в якої приміщеннях діяли перші представники української влади Холмської губернії. Фото Ю. Гаврилюка

Хiд подiй кориґував погляди українських полiтикiв та на місці автономної області в складi «демократичної Росiї» виникла Українська Народна Республіка, якої повну самостiйність проголошено в сiчнi 1918 р., коли в Берестi тривали мирнi переговори з Центральними державами (на той час Нiмеччина, Австро-Угорщина, Болгарiя i Туреччина). У пiдписаному 9 лютого 1918 р. мировому трактатi погодилися вони визнати приналежнiсть до УНР Холмщини, південної частини Пiдляшшя та Берестейщини. Поза межами УНР мали однак залишитися заселенi українцями частини Бiльського, Пружанського й пiвнiчно-захiдна частина Берестейського повiтiв. Причиною було прагнення Нiмеччини зберегти під своїм контролем Бiловезьку пущу, найбiльший в Європі резервуар деревини, необхiдної як на лiнiї фронту, так і у вугiльних шахтах. Спочатку плановано приєднати цю частину Підляшшя безпосередньо до Пруссії (як це було у 1795-1807 рр.), пізніше німецький уряд підтримав прагнення литовців, котрі аспірували до відновлення литовської держави, яка б включала не тiльки етнiчнi литовськi землi, але й білоруські та деякі українські територiї історичного Великого князівства Литовського (у планах Берліна держава ця мала бути цiлком залежна вiд Нiмеччини). Тому лiнiю українського державного кордону на території Більського, Берестейського і Пружанського повітів у мировому договорі нарисовано під німецький диктант так, щоб обминала вона Біловезьку пущу та залізничні лінії, які сполучували її з Німеччиною.

Будинок у Білій-Підляській, у якому в 1917-1918 роках розміщувалася Українська громада та редакція тижневика «Рідне слово». Фото Ю. Гаврилюка
Будинок у Білій-Підляській, у якому в 1917-1918 роках розміщувалася Українська громада та редакція тижневика «Рідне слово». Фото Ю. Гаврилюка

Після підписання Берестейського договору територія, захоплена раніше німецькою та австрійською арміями, і надалі залишалася під їхньою окупацією. Все ж навесні 1918 р. почалося організовування цивільних установ української адміністрації для Надбужжя, яке мало увійти до складу збільшеної Холмської губернії. Оскільки вiденський уряд, з огляду на свої політичнi плани вiдносно полякiв, вiдволiкав ратифiкацiю трактату та не впускав на Холмщину представникiв української влади, мiсцем осiдку холмського губерніяльного комiсаря, а за гетьманської влади в Києві – старости, і підпорядкованих йому установ, стало Берестя (з вересня 1918 р. став тут виходити «Вiстник Холмського Губернiяльного Староства»).
Проголошувані лідерами УЦР та УНР плани побудови України за принципом «доки стоять хати українських селян», тобто намагання захистити національною державністю все українське населення, зустріло рішучий спротив з російського та польського боків. Уже в грудні 1917 р. спалахнула перша російсько-українська війна, котру на користь УНР вирішила допомога німецьких військ, надана після заключення Берестейського миру. З польського ж боку Берестейський трактат сприйнятий був, як «четвертий розподіл Польщі» та став черговим подразником, що сприяв посиленню серед польського суспільства впливів ендецької течії, яка була ворожою до будь-яких політичних устремлінь українців та їхні прагнення супроти Забужжя змальовувала як безпідставні і зловмисні наміри підступно заволодіти «завжди польським краєм». ■

Далі буде

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*