Розмовляв Степан Мігус ■ РОЗМОВА ■ 2010-03-04
{mosimage}
Розмова з ЮРІЄМ МАРКАНИЧЕМ, головою Реґіонального міжрайонного лемківського товариства “Бескидське земляцтво” в Рожнятівському районі Івано-Франківської області
Вже не перший рік на Івано-Франківщині діє Реґіональне міжрайонне лемківське товариство “Бескидське земляцтво”. Якою є мета вашої організації?
-Своє завдання ми бачимо в збереженні й розвитку культурних надбань, традицій народного побуту етнічних українців, депортованих з території Польщі, їх популяризації серед громадськості. З цією метою ми проводимо різні тематичні заходи, як, наприклад, традиційні народні святкування, виставки, конференції, фестивалі.
Прагнемо відтворити нашу історію й культуру, зібрати відповідні матеріали для увічнення пам’яті про нашу велику трагедію. Відвідуємо й упорядковуємо могили предків, організовуємо поїздки – у тому числі й для молоді – по історичних місцях Лемківщини, Надсяння й Західної Бойківщини на території Польщі. Беремо там участь у традиційних релігійних святах тощо.
Прекрасною традицією товариства стало встановлення пропам’ятних хрестів жертвам депортацій на місцях українських церков та цвинтарів Закерзоння, що є вшануванням пам’яті краян, які знайшли вічний спокій у своїй прабатьківській землі.
-На мій погляд, вони є теж своєрідними знаками, які вказують, де були українські села і де закопано в землю сотні українських селян. Від 2007 р. поставлено хрести пам’яті в Прислопі-Кривому, Струбовиськах, Ветлині, Смереку та Довжиці. Дивлячись на сивочолих людей, котрі зібралися минулого літа на цвинтарях Смерека та Довжиці Ліського повіту, розмовляючи з ними, я відчув і зрозумів, що, хоч їх силою випхали за рідний поріг, вигнали зі своєї хати, і вони втратили свою батьківщину – вони з цим не погодилися. Вони живуть своєю отчиною, хочуть бувати на рідних землях якнайчастіше, возять туди своїх дітей, онуків. Вистачило глянути на учасників літніх відвідин сіл Довжиці та Смерека. Силами цих людей, які прибули з України, на цвинтарях були поставлені два п’ятиметрові трираменні дубові хрести, привезені з України в розібраному вигляді (хоч і з великими труднощами при перетині державного кордону). До виготовлення хрестів залучено багато людей, серед яких варто відзначити Павлину Погляд з міста Долини на Івано-Франківщині, що надала фінансову підтримку в придбанні матеріалу для їх створення. Святу Літургію при встановленні хрестів відслужив отець Михайло Залеський, парох села Майдану Лисецького деканату Тисменицького району на Івано-Франківщині з участю в богослужінні інших отців – о. д ра Мирона- Мирослава Михайлишина з Перемисько- Варшавської архиєпархії, о. Вітольда Левицького, пароха Церкви Серце Ісуса-Серце Марії міста Долини Івано-Франківської єпархії УГКЦ та о. Ігоря Грибовича з цієї ж церкви. У Смереку після Святої Літургії присутні мали можливість послухати спогади людей, які народилися в цьому та в навколишніх селах і були виселені як на схід, в Україну, так і на захід, на “повернуті землі”. Багато цікавого почули і від бескидської берегині Катерини Русин, народженої в селі Струбовиськах. Були присутні насильно виселені та їх нащадки з України та з Польщі (зі Щецина), а також родина Дибайлів, що зараз проживає у м. Тонгерені (провінція Ле -Бурґ, Бельгія). Батьків Гані Дибайло (з дому Шпинда) виселено з Волі-Петрової Сяніцького повіту, а професорська сім’я Богдана Дибайла була змушена виїхати з окупованого Львова 1943 р. Прекрасні краєвиди вічнозелених Бескидів відкрилися присутнім при встановленні хреста пам’яті в Довжиці. Завдяки ентузіазмові та старанням уродженця Довжиці, жителя сусіднього села Ветлини, справжнього українського патріота Івана Годованця, упорядковано та обгороджено територію цвинтаря і територію, де колись стояла знищена українська церква. Також на території цвинтаря встановлено пам’ятний знак-стелу, на якому викарбувані не тільки прізвища односельців, що проживали тут до депортації, а й карта схема розташування їхніх родинних обійсть. Після закінчення богослужіння гості з Житомира – Валентина та Ярослава Теплі з відомого дуету “Червоне та чорне” – заспівали українську пісню. І до небес, над плаєм, над горами, до щему в серці, уперше за більш ніж 60 років полинули прекрасні пісні України. Незабутній момент, незабутні враження. Наступного дня в сусідньому містечку Балигороді відбулося врочисте відзначення 180-річчя церкви Успіння Матері Божої, ініційоване Товариством рятування церкви в Балигороді та “Бескидським земляцтвом” з України. Чимало людей і сил були залучені на виведення цього прекрасного пам’ятника сакральної культури з консервації і піддання його реставраційним роботам, що тривають і донині. У специфічних умовах реставрації відправили врочисту Літургію згадані вище священики, до яких долучилися й інші представники Римо- католицької та Греко-католицької церков. Після врочистостей у церкві, у приміщенні глядацького залу Центру культури міста Балигрода відбувся святковий концерт, у якому виступили дитячий ансамбль “Маленькі бойки” з селища міського типу Перегінське Рожнятівського району на Івано-Франківщині (керівник – Наталія Шпак), ансамбль народної музики “Дивограй” Рожнятівської школи мистецтв (керівник – Михайло Турчин), отець Вітольд Левицький з міста Долини Івано-Франківської області та етно-фольк дует “Червоне та чорне”. Усі виступи були не тільки високопрофесійними, але й високопатріотичними. На врочистостях присутні були голова Світової федерації українських лемківських об’єднань Володимир Ропецький, голова Рожнятівської РДА Івано-Франківської області Роман Новицький, голова Брошнів Осадської селищної ради Володимир Борович, голова управи ОУП в Сяноці Богдан Юрчишин, представник Перемисько- Варшавської архиєпархії отець митрат д- р Стефан Батрух та інші офіційні особи.
Серед учасників згадуваних Вами заходів бувають і представники українських громад Польщі. Чи українці, які розсіяні по всій території Польщі, беруть активну участь в організованих вашим земляцтвом заходах?
-З жалем хочу сказати, що, крім названих осіб і, можливо, ще кількох, яких я не бачив, українці з Польщі рідко бувають на наших щорічних заходах. Не хочу тут заглиблюватися, чому так відбувається. Можливо, їм далеко їхати, а ймовірно не мають теж достовірної інформації про те, що ми робимо. Сподіваюся, що підписання минулого року договору про співпрацю між Рожнятівським районом та управлінням міста й ґміни Моронґ спричиниться до частіших зустрічей на прабатьківських землях також для українців із Польщі – тим більше, що на Моронжчині живе чимала громада лемків саме з цих сторін. Але вони живуть не лише там. Сподіваємося, що всі вони частіше навідуватимуться на рідні землі, принаймні раз на рік. Хочу підкреслити, що активною є співпраця з польськими місцевими органами самоврядування, зокрема з Балигродом та Перемисько -Варшавською архиєпархією. Хотілося б лише побажати, щоб добросусідські відносини між Україною та Польщею не захмарювалися неприємними ситуаціями, що створювалися щодо їх учасників зі сторони прикордонної та митної служби Польщі.
Ваші плани на майбутнє?
-Надалі будемо дбати про могили предків, про залишені на прабатьківських землях пам’ятки, які свідчать про нашу присутність і право до рідних земель, організовуємо і будемо організувати поїздки по історичних місцях українських етнічних територій на теренах Польщі. Беремо і братимемо участь у традиційних релігійних святах. Хочу теж вірити, що активнішу участь братимуть у них також українці, які потрапили на так звані “повернуті землі”.
“Наше слово” №10, 7 березня 2010 року 2010 року {moscomment}
