Наталя Кравчук ■ КРИНИЦЯ ■ 2011-03-30
{mosimage}
Зі складними долями українців у Польщі, які приїхали сюди колись у пошуках заробітку, ми стикаємося чи не щодня. Одні телефонують з надією на порятунок до редакції “НС” чи до фонду “Проксенос”, бо опинилися у безвихідній ситуації (в’їхали колись леґально, а пізніше стали нелеґалами), інших зустрінемо в церкві чи в міському транспорті – і мимохіть почуємо їхню розмову-нарікання на те, що тяжко працюють, живуть “кутком” у знайомої, хотіли б поїхати додому. І саме усвідомлення того, що можуть їхати, – але без шансів на повернення, бо тут стали нелеґалами і порушили польський закон, – зупиняє їх і приковує до життя в страху, без громадянських прав.
Вони почуваються відчуженими. Однак живуть надією, що Польща все-таки зрозуміє нелеґальних заробітчан, яких тут сотні тисяч, і зробить корисні кроки для обох сторін. Ніби урядовий проект уже в підготовці, але його дорога до розгляду в сеймі і законного вирішення проблеми – імлиста. А вони – надалі в сірій зоні.
“Хочемо чесно і гідно працювати та платити податки”, – закликають польську владу імміґранти. Після проголошення аболіції вони могли б вільно поїхати до своїх близьких, яких роками не бачили. Часто їхня відсутність спричинила розпад сімей, психічні розлади і важкі хвороби в рідних.
Пригляньмося одній з таких історій. Оксана й Володимир із сином Денисом живуть у Прушкові біля Варшави. Вони – уродженці міста Суми на сході України. Там вони народилися, там виростали. Оксана закінчила медичне училище, Володимир – механічний технікум. Здібні, працьовиті, вродливі і щасливі, своє майбутнє вони бачили в яскравих барвах. Повінчалися, завели сімейне гніздечко в хаті Оксаниної мами… і народився синочок Денис. Батько, відповідальний за сім’ю, щоб покращити життя, почав їздити до Польщі. Навіть відкрив власний бізнес, малу крамничку… Та почався неспокій. Знаходили родину рекетири, навіть батьків чіпалися, залякували. Не було виходу, за одну ніч родина зібралася – і погнала 1200 кілометрів до Польщі. З болем серця залишили найближчих: Оксана – маму, що овдовіла, і брата; Володимир – літніх батьків разом з сестрами і братами. Денискові тоді було 7 років…
– Дідусь готував його до школи. Хлопець був добре для цього підготовлений – і характером, і знаннями, – бо всі багато часу й уваги присвячували дитині. І раптом ці щирі й глибокі природні зв’язки хлопця з дідусем і бабусями обірвалися. Я й досі з болем серця про це думаю, – зізнається 41- річний Володимир.
– Але перед тим, як ми сіли в машину й вирушили на кордон з Польщею, треба було роздобути якісь гроші, бо тоді (2000 р.) можна було їхати без візи, але з грішми в гаманці. І то на кожну особу і на кожен день треба було представити відповідну суму, яку прикордонні служби вимагали мати з собою. Моя мама швидко продала 3- кімнатне помешкання й купила собі 1- кімнатне. Тому ми на початок нового життя мали гроші, – доповнює 40 -літня Оксана.
Молода сім’я зупинилася під Плонськом на Мазовії у місцевості Вишоґруд. У першого ліпшого господаря знайшли притулок – той дав їм сарай. Тут у сирій комірчині найгірше було взимку. Кут неотеплений, повний вологості, мури оброслі лопухом. Трошки самі відремонтували, вставили пічку – і так не далися морозам. Володимир ремонтував машини і виконував сезонні сільсько-господарські роботи. Оксана гледіла за хлопчиною, який швидко вивчав польську мову, бо пішов у коло семилітків, грав з ними в м’яч і вони його полюбили.
Потім перевелися в друге село, до садівника. Володимир тут теж ремонтував автомобілі та хапався за інші сільські роботи, щоб тільки вижити. “А бувало, що замовники не платили – і з чого тоді було жити?” – каже Володимир.
Прушків – повітове місто біля Варшави – це теперішнє їхнє пристановище. Тут Денис закінчив початкову школу і гімназію. Далі не зміг поступити, бо не має статистичного номера (PESEL) і не прописаний. Так, як і батьки. Проблеми були вже в гімназії, але директорка школи пішла їм назустріч і дозволила закінчити гімназію та скласти екзамени.
– Наука йшла йому дуже добре. З польської мови був навіть кращим, ніж його друзі, – з гордістю розповідає батько. А тепер уже 2 роки сидить без науки, інколи, якщо є більша робота, то допомагає мені в автомайстерні.
– Я хочу далі вчитися і в майбутньому стати перекладачем, бо іноземні мови я легко освоюю, польську я так швидко вивчив, – з розчуленням згадує Денис. – Через три роки не було в мене навіть східного акценту. А з ровесниками знайшов я нитку розуміння через спорт. Вони навіть знали нашого Андрія Шевченка.
– Син тепер – немовби між небом і землею в науці й у молодості, бо відбився від ровесників… І що далі? – з материнською журбою за майбутнє сина побоюється Оксана.
У неї теж не найкраща ситуація. Доглядає за старенькою парою поляків. Робить їм покупки, варить, прибирає і є для них медсестрою. Не нарікає, бо який має вихід? Хоче рятувати домашній бюджет.
Якось це життя крутилося б, якби не хвороба Оксани. Аналізи крові і ци тологія вказують, що негайно треба йти на операцію. І на кінець березня вже має визначений термін в онкологічній лікарні у Варшаві. Але для того, щоб переступити операційний блок, необхідно зразу заплатити 5 тис. злотих. Родина в шоку, прибита горем і перелякана. Де шукати порятунку, де позичити грошей? – заощаджень немає.
– Хто нас зрозуміє і порятує? Ми, як тисячі нелеґальних заробітчан, без страхування, не платимо податків, без банківського рахунку, не маємо жодних прав, – каже в розпачі Володимир. – Страхування роблять нам тільки комерційні фірми, але воно не охоплює жодних лікарняних послуг, операцій. Можна тільки скористатися порадою лікаря першого контакту, а спеціаліста – уже ні.
Де говорити про скрутну ситуацію української сім’ї? З роботи, – а Воло димир щодня по 13 годин до дев’ятої вечора ремонтує автомобілі, – зароблені гроші йдуть на оплату найнятого житла і покриття коштів газу й світла. Щомісяця тільки на це витрачається 1600 зл. Лікування у професорів- спеціалістів теж коштовне, бо тільки один візит поглинає 250 зл., а ще доходять у сотні злотих кошти аналізів і ліків. І як тут вижити молодій сім’ї?
Повірте мені, вони винятково скромні, без претензій до долі і без великих вимог. Попри фінансову скруту і ще хворобу матері -жінки, з якою не знають, чи упораються, вони всі мають гарні, шляхетні мрії. Денис пише по -українськи листи до дідуся й бабусі – і обіцяє їм, що зустрінуться.
– А коли польський уряд оголосить аболіцію, як ви з неї скористаєтеся? – на кінець зустрічі питаю в Оксани і Володимира.
– Насамперед ми б поїхали в рідну Україну, до батьків і родичів. Вони нас так сильно чекають, бо батькові уже 82 роки, а я найулюбленіший, наймолодший син. У Польщі хотіли б ми купити хатинку для ремонту. Я таку бачив, дерев’яну, 50 км від Варшави – за 5 тис. злотих. Я сам усе поремонтую. Тільки щоб мати свій дах над головою… Хотів би теж леґально відкрити власну майстерню для ремонту машин. Тепер особливо мріємо і просимо Бога, щоб в Оксани врятували здоров’я. То найосновніше для нашого спокою і сімейного щастя. З часом, Денис, коли вивчиться, – продовжує Володимир, – мріємо, щоб оженився, але тільки в Україні, бо зі своїх виріс і до своїх тягнеться. Ми всі тут читаємо українську літературу, слідкуємо за телепрограмами по -українськи і переживаємо за всі українські проблеми. Просто по- людськи живемо Україною. Вона – у нас усередині. Тут хотіли б випростатися, не бути чорноробами, бо бувало, що виремонтуєш комусь машину, віддаєш – а зарплати власник не дає. Питає тільки: “хочеш бачити прикордонну службу?” І по всьому. Це дуже болісне. У нас психіка вже змінена, бо ми тут ніби люди, але без жодних прав, застрашені. Вільним бути, вільним – і ніщо більше! – дуже мріє Володимир.
Порятуймо їх!
Номер банківського рахунку:
ING Bank Śląski
52105019241000002290024369
(dla Oksany)
“Наше слово” №14, 3 квітня 2011 року {moscomment}
