Валерій Майданюк ■ УКРАЇНА ■ №18, 2014-05-04
Під час української революції взимку з 2013 на 2014 р. українську та світову громадськість вразили радикальні хлопці в камуфляжі, балаклавах (kominiarkach – ред.), з коктейлями Молотова, які в самому епіцентрі боротьби відчайдушно атакували кордони «беркутівців». Коли силовики в лютому ц.р., за наказом президента Януковича, пішли на зачистку Майдану, а снайпери відкрили по людях вогонь на ураження, бійці «Правого сектору» (ПС) застосували проти них викрадену у відділках міліції зброю, що зупинило багатьох «беркутівців». Це додало впливовості «Правому секторові».
За короткий час популярність цієї структури досягла небачених масштабів. Про раніше нікому не відомих хлопців з марґінальних націоналістичних угруповань, без соціального статусу і політичної ваги почали говорити найвпливовіші ЗМІ країни, а російське пропаґандистське телебачення щодня лякає росіян бойовиками ПС, які начебто «повсюдно розстрілюють російськомовних». Небувалий злет вагомості ПС зумовив ряд чуток, що за цією структурою стоять впливові сили, які контролюють хід революції у своїх інтересах.
Серед «ляльководів» ПС називають Партію реґіонів (ПР), російський Кремль, олігарха Ігоря Коломойського та західні спецслужби. На початку революції опозиційні партії називали ПС провокаторами, які в бійках з міліцією дискредитують «нашу мирну революцію» і створюють варварський образ революціонерів в очах світової спільноти. Як доказ наводили гасла ПС щодо недоцільності вступу України в ЄС і гіперболізовану увагу російських ЗМІ до цієї маловпливової структури.
ПС на сьогодні являє собою об’єднання націоналістичних організацій «Патріот України», Соціал-національна асамблея, ВО «Тризуб» ім. С. Бандери, УНА-УНСО. Вагомість усіх цих об’єднань до 2014 р. разом навряд чи набирала 1% підтримки українських виборців. Це були марґінальні структури без стабільного фінансування, впливу на політичні процеси та органи місцевого самоврядування.
Найвідомішою структурою була УНА-УНСО, яка мала колись кількох депутатів у Верховній Раді, а на початку 1990-х відправила кілька сотень добровольців для участі в бойових діях у Придністров’ї, Абхазії та Чечні. Унсовці вважали: поки Росія воює на Кавказі, вона не має часу воювати в Криму, тому краще воювати з росіянами на їхній території, здобуваючи водночас бойовий досвід. Українські політики глузливо оцінювали заяви УНСО про можливу аґресію Росії проти України, вважаючи це фантазіями марґіналів.
На початку 2000-х УНА-УНСО була витіснена на марґінес навіть націоналістичного електорального поля, поступившись впливовості ВО «Свобода». У цей час поширювались чутки, що ці нечисленні та збіднілі об’єднання молодиків заробляють на рейдерських захопленнях приміщень у бізнесових конфліктах і слугують технічними кандидатами на виборах в інтересах антинаціоналістичних і провладних сил. Маловпливова УНСО 2012 р. взяла участь у парламентських виборах без шансів на успіх, забравши частину націоналістичного електорату у «Свободи», що тоді було на користь лише ПР.
Під час революції 2013 і 2014 р. ветерани УНСО, а також налаштована радикально молодь, яка здобувала практичні навички у вуличних бійках, на футбольних матчах і зіткненнях з іноземними студентами, зуміли себе проявити у своїй стихії – сутичках з міліціонерами. Будучи на передовій вуличних боїв, а також маючи певний досвід бойової тактики, члени ПС першими йшли в атаку, однак часто відступали в найгарячіші моменти бою, з досвіду знаючи, що «Беркут» скоро почне наступ і криваву зачистку. Це зумовило незначні втрати ПС: 5-6 чоловік. Дехто вважає такі цифри підозрілими, порівнюючи із сотнею вбитих на Майдані, та наголошує на можливій співпраці ПС з владою, зауважуючи, що, наприклад, членів ВО «Свобода» загинуло близько 16. Самі активісти ПС пояснюють це бойовим досвідом, а також наголошують, що загинули переважно невинні люди, а не активні учасники боїв, та закликають не спекулювати на смерті людей. Підлила масла в полум’я інформація про зустріч лідера ПС Дмитра Яроша з президентом Януковичем з ґарантіями безпеки в найкритичніший момент вуличних боїв 20 лютого, після якої він вільно повернувся з президентської адміністрації. У керівництві організації цей крок пояснили необхідністю переговорів щодо недопущення подальших жертв. До того ж, Д. Ярош – не одноосібний лідер організації, і його втрата не призведе до припинення революційної боротьби.
Після революційних подій і погромів відділків МВС у Західній Україні, ПС заволодів невеликою кількістю зброї та прославився скандальними візитами свого реґіонального координатора Олександра Музичка з автоматом до місцевих органів влади, де мало місце побиття деяких чиновників. Ці кадри шокували багатьох українців, особливо на сході, як демонстрація бандитської сутності ПС.
Під час затримання О. Музичка правоохоронцями, за наказом нового міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, сталася перестрілка, яка призвела до смерті популярного командира ПС. Тоді понад тисячу активістів цієї воєнізованої організації підійшли до стін Верховної Ради з вимогами відставки міністра МВС та з погрозами штурму українського парламенту. У той час, 26–27 березня, на східному кордоні України було помітно величезну концентрацію російських військ, які після військових навчань та анексії Криму готувалися до вторгнення на Донбас. До зовнішньої військової загрози додалася можливість дестабілізації влади у столиці та повстання озброєних бойовиків ПС, які вимагали також відставки фактично бездіяльного уряду Яценюка–Турчинова.
Країна постала перед реальною загрозою повалення влади озброєними націоналістичними радикалами, які закликали до другого етапу революції та обіцяли помститися міністру за вбивство Музичка. Багато громадських діячів застерігали, що заколот у столиці та повалення влади вигідні лише Кремлю, а ПС реалізовує кремлівський сценарій та сприятиме збройному вторгненню у фактично некеровану країну з поваленим урядом. Війна нового уряду з озброєними бригадами націоналістів в умовах наступу російських військ могла кинути Україну в стан хаосу і насильства.
Однак тоді керівництво ПС вибрало цивілізовану форму політичного діалогу: відмовилося від штурму парламенту, погодилося на створення спільної комісії з розслідування убивства О. Музичка та наголосило на дотриманні парламентських і леґальних методів політичної боротьби. Попри всі конспірологічні теорії щодо того, хто ж стоїть за ПС, більш вірогідною є версія, що, використовуючи у своїх інтересах можливості діалогу та переговорів з різними політичними силами, ПС є новою політичною партією в українському політикумі, яка веде свою власну політику. ■
