Ярослав Присташ ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №7, 2014-02-16
Bohdan Halczak, Stefan Dudra, Tożsamość narodowa Łemków, Zjednoczenie Łemków, Gorlice 2013, 52 s.
Об’єднання лемків (ОЛ) видало брошуру з двома статтями науковців про самосвідомість етнографічної групи лемків. Автори є представниками двох течій. Професор Богдан Гальчак обстоює лемківство як етнографічну групу українського народу, а професор Стефан Дудра вважає лемків окремим народом. У вступі голова ОЛ декларує, що двері організації відкриті для всіх лемків, незалежно від їх особистої декларації.
Коли народ?
Б. Гальчак у своєму тексті «Łemkowskie „stawanie się” cząstką narodu ukraińskiego» подає зовнішні показники, які вказують на те, що група належить до окремого етносу. Ці показники – це об’єктивні культурні та духовні риси. Він не бере до уваги соціологічного погляду на особисту декларацію самосвідомості одиниці. Маємо багато прикладів конкретних людей, які змінювали свою етнічну декларацію і переходили з одного народу до другого. Проте це стосується одиниць, а не групи загалом. Уся група має ряд рис, які однозначно вказують на їхню етнічну належність: мова, територія, збірна пам’ять, матеріальна і духовна культура, релігія тощо. Варто зазначити, що ці показники в модерному світі міняються, і часом не всі чинники потрібні до визначення етнічності групи, так само як одиниці. Почуття окремішності виникає не тільки на пограниччі, але й на периферії, яка відділена від модерністських культурницьких процесів, коли ідеї з центру не доходять, або проникають з великим запізненням.
Автор цього тексту коротко обговорює історичні контексти існування лемків, впливи на них і боротьбу за їхню «душу». Результати таких експериментів видно по долі українців у Словаччині. Сама боротьба за українство чи лемківство русинів виявляється не такою важливою, як здається. Через такі суперечки, які ослаблюють всіх лемків, найбільше жниво збирає асиміляція. Прикладом, який наводить Б. Гальчак, є доля лемків у Польщі у Валецькому та Пільському повітах, куди їх виселено 1947 р. На Валеччину виселили більш свідому групу з Сяніччини, Ліського повіту, Перемищини, Любачівщини, а на Пільщину – з Новосанчівського повіту та Горличчини. Українці, серед них лемки, залишилися тільки на Валеччині. У Пільському повіті виселенці майже розчинилися серед поляків.
Майбутнє лемків
У статті Б. Гальчак критично оцінює активність усіх лемків (незалежно від їхньої етнічної декларації), які, на його думку, є пасивними, серед них є лише кілька «острівців», решта мовчить. Загрозою є брак молодих кадрів, які можуть пізніше перейняти громадську роботу. «Цей люд програв властиво все, що міг програти. Чи дальше існування має сенс?» – таке фундаментальне провокативне питання ставить автор. Далі пропонує проаналізувати джерела слабкості лемків і «рятувати те, що ще вдасться врятувати». Головне джерело слабкості він вбачає в надмірному поділі, також вказує на «брак спільної візії „власного місця у всесвіті”». Якщо нема такого погляду, то це не дозволяє ефективно захиститися. Чинниками об’єднання можуть бути земля, духовна культура, релігія. Віровизнання стало джерелом поділу лемків. Цей процес аналізує проф. Б. Гальчак. Крім цього, поділ на «лем-лемків» і «лемків-українців», за оцінкою історика, не дозволяє діяти спільно, і, мало цього, навіть їм шкодить. Приклади другорядних суперечок останніх років, на жаль, це підтверджують, а словацький випадок яскраво показує їхню долю.
Внутрішній конфлікт і почуття самотності між народами слід подолати. Пропозиція визначення своєї самосвідомості слушна, але тут автор перечить своїй попередній тезі про об’єктивність належності до групи, незалежно від суб’єктивних переконань.
Мета народу
Далі історик питає, навіщо ставати народом? Він вважає, що культурна окремішність не свідчить про існування народу. Фактором існування народу є здібність до самовизначення (zdolność do samostanowienia – Я. П.). Народом є етнічна група, яка має свою державу, або інструменти, що можуть вирішувати свою долю (автономія, сильне парламентське представництво). Таке жорстке політичне визначення має свою логіку, проте занадто формальне. Культурницька концепція народу Антоніни Клосковської визначає її на основі окремішності самосвідомості та окремішності культурних властивостей. Все залежить від того, якої теорії будемо триматися. Народів є кілька тисяч, а держав – 194.
Далі Б. Гальчак аналізує ідею «карпаторусинства». І питає, чи створення лемківського народу поліпшить його становище? Чи є можливість утворити свою окрему державу? Як показують наведені автором джерела, самі лемки в це не вірять.
Тенденція поділу українців на окремі «народи» після 1989 р. не зупинилася. Починають виділяти бойків і якихось долинян поряд з українцями. І тут маємо парадокс, на який звертає увагу Б. Гальчак. Якщо держава юридично визнала лемків етнічною групою, то чому їх виселяли? Адже виселяли українців! Чому тоді польський уряд не компенсує лемкам безправне виселення і не поверне землю та ліси?.. Тут виявляються подвійні стандарти держави залежно від політичної потреби.
Отож, за Б. Гальчаком, надмірний тягар будування окремого народу тільки виснажує лемків. І лише приєднання до народу дозволить їм вистояти за допомогою системної охорони етнографічної ориґінальності. Культурну спільність лемки мають саме з українством.
Національні ідеї лемків
Проф. С. Дудра у статті «Łemkowskie „stawanie się” narodem» акцентує, що «буття лемком не має і не повинно мати антиукраїнського характеру». Як приклад націєтворчих тенденцій серед лемків подає літературу, яка бере початок з письменства XVI ст., а розвиток літератури в ХІХ ст. Шкода тільки, що бракує конкретних посилань на прізвища, щоб переконатися, чи це дійсно лемківська література.
Далі автор аналізує поняття батьківщини. Воно не перечить тезам Б. Гальчака про народ. Адже народ повинен мати територію, як конкретну, так і духову.
Читаючи фраґменти про генезу ідеї окремішності лемків, складається враження, що автор ідеологізує історію. За професором, русофільство і старорусинство протиставлялося зовнішній ідеї українства, яку накидали лемкам. Тут же виникає питання, що було чужим для лемків, а що рідним. Все залежить від інтерпретації та відчуття кожного лемка. Селянин у ХІХ ст. на Лемківщині був неосвіченим, і все ззовні було чужим, особливо модерні національні чи панславістичні й російськофільські ідеї.
Сумнівними видаються тези про те, що лемки національну належність та окремішність виражали в 30-х рр. ХХ ст. на основі реґіоналізму та… пасивності. Так само арґумент про значну різницю між українською мовою і лемківською «мовою» на основі наголосу і морфологічних рис (яких?) не витримує критики.
Арґумент, що лемківський рух розвивався від низів, тобто на селянському рівні, перечить попереднім тезам про пасивність лемків. Таким чином С. Дудра хоче доказати, що ідея лемківського народу стала природним рухом селян, а не свідомим проектом інтеліґенції та політиків. Зрештою, про роль інтеліґенції писав Тімоті Снайдер у книжці «Реконструкція народів».
Лемки і УСКТ
Після ІІ Світової війни лемківське «національне» пробудження професор бачить у 50-х рр. внаслідок лібералізації національної політики. Однак він забув додати про роль аґента совєтських та польських спецслужб Михайла Донського, який потім увійшов у структури УСКТ, де розігрував лемківську карту… Незгода польської влади на окрему лемківську організацію була спричинена також страхом перед радикалізацією лемківських домагань повернення на рідну землю. Саме лемки цього домагалися найголосніше. УСКТ на початку підтримувало цю ідею, але потім під тиском державних чинників старалося стабілізувати життя на виселенні. Це стало причиною кризи в УСКТ. Лемки заговорили про окремішність, щоб відцуратися від «бандерівців» і як лояльні громадяни самотужки домогтися повернення. Такий обман не вдався. Попри кризу відносин з лемківськими лідерами в УСКТ, вони надалі працювали в цих структурах і поширювали також загальноукраїнську культуру. С. Дудра показує історію лемківського руху в структурах УСКТ. Думаю, попри настороженість функціонерів УСКТ, культурна діяльність лемків не була під загрозою. Ансамбль «Лемковина» брав участь у фестивалях у Сопоті, Шевченківських днях, Ярослав Полянський вчив хор «Журавлі» виконувати лемківські співанки.
Політика поділу
Питання лемківського сепаратизму мало і має політичний фактор. Автор сам подає есбецькі експертизи, де рекомендується політика divide et impera (діли і владарюй – Я. П.). А професори Роман Райнфус та Анджей Квілецький ясно визначають, що лемки – це етнографічна група, тобто не етнічна! Щодо Об’єднання лемків, то організація стоїть на етнографічній автономії, не етнічній, як помилково вважає професор. Етнос – це синонім нації, то яка може бути національна автономія в рамках української національної спільноти?..
Окрема організація лемків постала 1989 р., але на чужині, і досі там працює. Повернення не відбулося. А поділи між лемками, конфлікти, які знову спалахнули, діють, як зауважив раніше Б. Гальчак, на шкоду всієї лемківської спільноти. Амбіції та жадоба заслоняє головну ціль – збереження лемківства як однорідної спільноти.
С. Дудра слушно констатує: нехай кожен вважає себе тим, ким хоче. Це особистий вибір кожного. І просить шанувати це.
Ця публікація двох різних позицій є лише ескізом проблематики в популярній формі для ненаукового світу. Хотілося б мати серйозний науковий діалог без ідеології двох сторін барикади. Сподіваюся, що колись це настане. ■
