Фейлетон Вікторії Демченко ■ ПОГЛЯДИ ■ №48, 2012-11-25
– Та який з тебе українець? – випалила я. – Народився і виріс у Польщі, є громадянином Польщі, спілкуєшся польською мовою… До України маєш досить опосередковане відношення. Те, що твої предки були українцями… Добре. Ти маєш українську кров. Але це не є основним показником твоєї національної приналежності! Можна постійно розхитувати і посувати історію задля пояснення і навіть виправдання деяких фактів, але дивімося реально на речі! Ти – поляк.
Ох… Яку ж дурницю я проторохкотіла, навіть не задумуючись над тим, що я зовсім нічого не знаю про українців у Польщі. А все, що потрібно було зробити – просто прочитати у Вікіпедії, якщо у школі не навчили. Усе, що вимагалося – знання, елементарне знання про тих людей, для яких слово «українець» – рідне, можливо, навіть рідніше, ніж для будь-кого з нас!
Я ж була на Лемківщині. Була і бачила, як живуть ті люди, бачила їхній устрій життя, бачила їхні розваги, їхню працю, їхню віру. Їхня молитва сильна, віра жива! Їхній зв’язок з Церквою – чи то греко-католицькою, чи то православною – вражає. Ці люди, батьки й діди яких пережили приниження і втрати, кочували і були переселені з рідних земель ген далеко, зуміли зберегти свою ідентичність, мову, віру, зуміли встояти у краї, який не мав жодних для цього умов.
Ярослав глянув на мене повним обурення і навіть якоїсь насмішки поглядом.
– В Україні погана освіта, – промовив, – ви нічого не знаєте про себе самих. Будь обережна з такими висловлюваннями в присутності інших полонізованих українців.
Я змовчала. Що могла сказати? Але не змовчав мій друг.
– Як визначають ідентичність? – запитав він.
– Культура, кров, віра, мова, усвідомлення, виховання… зрештою, воно все тісно пов’язане. Якщо не буде усвідомлення, то й культури не буде, – я ще щось говорила, але розуміла, що починаю плутатися у власних судженнях, розуміла – я не маю рації.
– Я вихований у християнській родині, греко-католик, добре знаю українську мову, у мені тече українська кров, я живу згідно з українськими традиціями: то чому ж я не українець? – Ярослав продовжував мене «добивати».
– Гм… Добре. Чому ж тоді не їдеш в Україну? – спробувала я виправдатися.
– А ти чому не їдеш? – закинув він.
Це була остаточна поразка.
– Чому маємо їхати в Україну? Тут наші землі, наші могили, батьки, рідні… Наше життя – тут. Ми не покидали України, вона нас покинула!
Я заходила вже до потягу. Мовчки. Десь чула, що одна зі складових мудрості – це мовчання, коли нічого сказати.
– Вивчи це питання, – з роздратованим спокоєм сказав на прощання Ярослав, – а то незадовго ви нас німцями називатимете…
От сиджу й вивчаю… А вивчати – то нічого! Хіба ж я не знала про Акцію «Вісла»?! Їхала додому і думала, думала, думала… Цей чоловік з такою образою відгукнувся на мої закиди… Таж він удесятеро, у сто разів більший українець, ніж я! Для нього важлива традиція. Для нього важлива молитва. Він – Божа людина до кісток… Він з викликом, гордістю і водночас зі спокоєм говорить: «Я – українець».
Так, можна закидати, що сьогодні він не живе в Україні, не отримує української зарплати, не терпить ганьби від влади, не змушений виживати, як більшість українців. Звісно, можна цим пояснювати його позицію. Але ніхто не говорив про патріотизм. Ідеться про визнання своєї ідентичності, своєї натури, свого серця. Скажете: це порожні слова. Тоді чому ж так багато українців зі шкіри пнуться, щоб лише ніхто не здогадався, що вони родом з України? Чого соромляться, чи, радше, бояться?
У нас помітне таке поняття, як миттєвий патріотизм, який проявляється в конкретних випадках, подіях, ситуаціях. Ми навіть розриваємо на собі сорочки «за Україну». Але, що краще – бути українцем без патріотизму чи патріотом без України в серці?! Я не знаю. А ви? ■
