Василь Шпарик, фронтовик ІІ Світової війни, полковник у відставці ■ ІСТОРІЯ ■ №20, 2015-05-17
Сімдесят років відділяє нас від закінчення ІІ Світової війни і перемоги над фашизмом. На згадку приходять події, пов’язані з моїм 20-річчям, яке я святкував у березні 1945 р. на фронті. Це було тоді, коли радянські війська вперше вийшли до Балтійського моря в районі м. Кеслін (Köslin, тепер пол. Koszalin). Ця подія не була б такою пам’ятною, якби її історію не сфальсифікували. Отож, війська якого фронту першими опинилися там?
Як свідок того часу, повідомляю, що я служив у 1-й артилерійській дивізії прориву резерву головного командування, яка в танковому рейді до Балтійського моря підтримувала 3-й гвардійський танковий корпус. Попри сувору заборону, я таки вів щоденник. На додаток, так сталося, що я після війни опинився у згаданому танковому корпусі, коли він дислокувався в Нойгаммері (тепер пол. Świętoszów) і чотири роки прослужив у його штабі. Отже, достовірно пізнав його бойовий шлях.
Моя дивізія 18–19 лютого 1945 р. після закінчення операцій над Віслою в районі м. Ґрудзьондза була передислокована 120 км на захід у район м. Семпульна, яке лежить на південь від м. Хойниць. Тут на нас чекало спецзавдання – брати участь у танковому рейді до Балтійського моря. З нами, зокрема, провели довгу «політінформацію», як маємо вести себе. Посилено озброїли: замінили карабіни на автомати, видали ручні ґранати, вилучили в нас усі документи і навіть листи з дому. Ми мали бути «без імені й роду». Ось це насторожувало нас, бо чому так? Відповідь напрошувалася: можете попасти в полон, бо йдете в тил противника.
Мій полк вийшов о 12 годині 25 лютого. Ми просувалися у північному напрямі лісами та польовими дорогами. Опору противника не зустрічали. Фронт гудів уже позаду. В селах, які проходили ще й наступного дня, 26 лютого, протікало нормальне життя, населення залишалося на місці, була електроенергія тощо.
Вранці 27 лютого ми вступили до м. Бубліц (тепер пол. Bobolice), а це понад 100 кілометрів від місця виходу. До міста увійшли несподівано, була електрика, населення залишалося на місці, точніше – поховалося по підвалах. Німці були страшно перелякані появою радянських солдатів – не чекали чогось подібного, бо фронт був наче далеко, та й пропаґанда твердила про неприступність фронту. Насправді німцям було чого боятися, адже йшли месники, яким командування санкціонувало право помсти «за злодіяння німців на радянській території».
Просуваючись далі, 3 березня ми зайняли бойові позиції під м. Кеслін. Після артилерійської підготовки вступили до міста. Місто обороняли незначні сили, переважно це був фольксштурм (німецьке народне ополчення). Сили були абсолютно нерівними, тому вже 5 березня місто піддалося.
Здобувши м. Кеслін, ми вийшли на автостраду Данціг – Штеттін (пол. Gdańsk – Szczecin), яка сполучала Cхідне Помор’я з іншими німецькими землями. Це означало виконання стратегічного завдання, бо в результаті всі німецькі війська, які перебували в районі Східного Помор’я (Ґдині і Ґданська), у Східній Пруссії (в районі Кеніґсберґа) та в Курляндії (Західна Латвія) були цілковито відрізані по суходолі від Німеччини.
Поруч з м. Кеслін було Балтійське море. Танкісти 3го ґвардійського танкового корпусу і ми, артилеристи, вийшли до моря. Попробували воду. Вона була солоно-гіркувата, пахла водоростями.
Через півстоліття я довідався з московської преси (не пам’ятаю, «Известия» чи «Литературная газета»), що до Балтійського моря в районі Кесліна першими вийшли війська маршала Жукова. Насправді це були війська 2го Білоруського фронту під командуванням маршала Рокоссовського. А 1-й Білоруський фронт під командуванням маршала Жукова йшов західніше в напрямку порту Кольберґ (тепер пол. Kołobrzeg), але оволодів цим портом, а отже добрався до Балтійського моря пізніше. Ось приклад фальсифікації історії, коли в усьому першим мав бути етнічний росіянин.
До речі, заради цього при підході 1-го Білоруського фронту до Варшави командувача 1-го Білоруського фронту етнічного поляка маршала Рокоссовського замінено етнічним росіянином маршалом Жуковим, бо йшлося про наступне взяття Берліна, та й щодо Варшави, мабуть, були особливі наміри. А казали: в Радянському Союзі не було російського шовінізму. Був, та ще й який! Усюди «старший брат», він же росіянин, усюди російська мова – і тільки.
Тим часом ми, танкісти й артилеристи, успішно просувалися на схід. Став звучати заклик: «Вперед, на схід!», замість привичного: «Вперед, на захід!».
Ми 6 березня зайняли м. Шляве (тепер пол. Sławno) і підійшли під м. Штольп (тепер пол. Słupsk), яке з боями зайняли 8 березня. Потім 11 березня впав Ляуенбург (тепер пол. Lębork), після якого 12-го березня ми вступили на польську довоєнну територію – т. зв. коридор. Від 13 до 21 березня точилися запеклі бої на підступах до портового міста Ґдиня, яке брали штурмом 28 березня, а з 1 по 4 квітня – бої за оволодіння військовим портом Оксивє. Бої за оволодіння Ґдинею та Оксивє 5 квітня припинилися. Дивізію передислокували над Одер у район м. Ґрайфенгаґен (тепер пол. Gryfino) для участі в Берлінській операції.
За активну участь в оволодінні Ґдинею мій 421-й гаубичний артилерійський полк отримав назву «Ґдинський». ■
Коментарі
Велика подяка полковнику Василю Шпарику за публікацію…. завдяки неї одна жіночка зі Львова змогла знайти місто в якому народилася в часи другої світової війни. Пані Геня шукала м.Шляве?!??що було під Німетчиною, а з публікації дізналася, що тепер це польське місто Славно… велике дякуємо полковнику!!!! РS пані Геня збирається відвідати місто в якому народилася.