Галина Леськів ■ ПОДІЇ ■ 2010-06-10
{mosimage}
В Улючі 15 травня 2010 р. відзначили ювілей 500-річчя Свято-Вознесенського храму. Автори путівників зараховують його до числа найвідоміших, найстаріших та найкрасивіших дерев’яних церков у Польщі.
Прийнято вважати – у чому найбільше переконані самі улючани, що церкву побудовано 1510 р. як храм василіанського монастиря, а від 1744 р., коли василіани перенеслися звідси до Добромиля, вона служила місцевому населенню. Збережені до сьогодні залишки підвалин засвідчують, що в минулому церква виконувала й захисну функцію.
До захованої у лісі на стрімкій горі Дубнику (344 м над рівнем моря) святині нелегко було добиратися й тому, мабуть, легше було їй перетривати воєнне і післявоєнне лихоліття (другій улюцькій церкві – побудованій 1925 р., не пощастило – її розібрали після війни місцеві селяни).
Старенька дерев’яна споруда ще у 60-ті роки. ХХ ст. стала філією сяніцького Музею народного будівництва – нині храм гарно реставрований, проте залишається без іконостасу (який зберігається в Сяноці), і як в більшості місцевостей на території акції “Вісла” – без тих, для яких був зведений і яким служив до 1947 р. До війни село нараховувало близько 2 тисячі мешканців, в основному українців. Сьогодні тут кільканадцять будинків і ні однієї української родини. Тиша і спокій… З одним винятком, яким є щорічні з’їзди колишніх мешканців Улюча, що проводяться тут від 1990 р. До речі, це саме вони започаткували в Польщі традицію зорганізованих відвідин рідних сіл їхніми колишніми жителями. Від того часу улючани навідуються у свій Улюч рік у рік на храмове свято Вознесіння Господнього. Цього року ці відвідини були особливими: їхня церква відзначала ювілей півтисячолітнього існування.
Церкві на горі – ближче до неба
Головною подією ювілейної урочистості стала Архієрейська Божественна Літургія, яку у співслужінні понад 20 греко- католицьких священиків з Польщі та України, під спів Перемиського кафедрального хору відправив митрополит Перемисько- Варшавської єпархії кир Іван Мартиняк. Це була небуденна Літургія, а надзвичайний настрій творили особливі обставини: п’ятисотріч на історія храму (який не одне бачив і пережив), його неймовірна краса і містика місця – серед діброви на узвишші (з цієї гори, немов з Оливної – ближче до неба), а також тих кількасот невипадкових людей, які подолавши дорогу (нерідко дуже далеку й важку), прибули до цього храму не лише заради обов’язку. Прикро, що цьогорічний ювілей 500-річчя святині православні і греко -католики відзначили окремо, хоч в Улючі бувало, що у свято Вознесіння вони молилися разом.
Проявом нормальності назвав митрополит участь в урочистості представників реґіональної і місцевої влади: підкарпатського воєводи Мирослава Карапити, війта ґміни Дидня Єжи Ф. Адамського, сільського старости Улюча Тадеуша Старейчака, а також працівника Сяніцького музею. Як і кожного року, не підвели колишні мешканці та українці з навколишніх сіл та міст. На свято прибула й група українських студентів з Ряшева та дві 40-особові групи зі Львова: священиків і питомців Львівської духовної семінарії Святого Духа з ректором Миколаєм Фрединою, віце-ректором Орестом Демком, префектом Михайлом Лесівим та учасники Львівського відділення товариства “Україна і світ” з проф. Богданом Якимовичем на чолі – до складу групи входили історики, письменники, юристи, етнографи, журналісти, серед них і мистецтвознавець, герой України проф. Борис Возницький (який не приховував свого захоплення від краси і стану збереження улюцької святині).
А на Болонях…
У розважальній частині свята, на сцені, розташованій на улюцьких Болонях, виступили октет “Теофорос” і духовий оркестр Львівської духовної семінарії, діти й молодь Комплексу загальноосвітніх шкіл ім. о. Маркіяна Шашкевича з Перемишля. Для останніх, зрештою, сцена виявилася надто малою, бо до хороводу з веснянками запросили й публіку. А потім, як і щороку, з Крайника над Сяном на всю околицю до півночі лунав спів улючан при ватрі.
Найщасливішими цього дня були улючани – представники всіх поколінь, які з’їхалися сюди з України і всієї Польщі – зокрема, з Ольштинщини, Зеленогірщини, Сяніччини, з Варшави і Бидґощі (хоч слід відзначити і те, що з кожним роком їх приїжджає до Улюча щораз менше і менше…). Був Василь Шляхтич, який привіз свою нововидану поетичну збірку “Мій Улюч”, була Надія Середницька зі Львова, яка збирає матеріали про мамине село і підтримує зв’язки з улючанами у всьому світі. З кримської Ялти приїхав нащадок улючанина Михайло Галата зі своїм сином Богданом (вони привезли поштову марку України, на якій зображена улюцька церква 1510-2010). Прибули, зокрема, представники родів Баганів, Бадирів, Добрянських, Дороцьких, Лисичків, Петрецьких, Поливків, Сосницьких, Харидчаків, Яворницьких (не названі – простіть). Проте, мабуть, найбільш задоволені були багатолітні головні організатори зустрічей односельчан Софія і Ярослав Холявки з Сянока – бо є кому продовжити традицію улюцьких празників на Знесіння. Цього року його прекрасно зорганізував адміністратор греко католицької парафії з сусідньої Гломчі о. Роман Кілик.
Гарне було свято – гідне церкви-шедевру, закоханих у своє село колишніх улючан і найславнішого уродженця Улюча, про якого у своїй проповіді згадав владика кир Іван – о. Івана Могильницького, видатного церковного діяча першої половини ХІХ століття, першого ректора Дяко-вчительського інституту в Перемишлі, автора перших на західноукраїнських землях “Букваря славено руського язика”, “Катехізису малого” та першої в Галичині граматики української мови – підручника “Граматика язика словено руського”. Десь поміж ними витав дух іншого просвітителя цієї землі – автора музики українського гімну “Ще не вмерла Україна” о. Михайла Вербицького, який народився в Явірнику- Руському, що неподалік.
Остання улюцька картина
Це надовго залишиться в пам’яті: на сцені – спів і танці, Марія Даньків (д. Павловська) з захопленням розповідає про своїх добрих дітей і гарних онуків, які навчаються в бартошицькій школі, і взагалі про все і вся… На запитання про свої перші після виселення відвідини батьківської землі – в 1960-х роках, коли з чоловіком Євстахієм, колишнім партизаном “Бойком”, до Улюча вона добиралася з Сянока пішки – не може відповісти ні одним словом, плаче.
“Наше слово” №24, 13 червня 2010 року {moscomment}
