Наталя Кравчук ■ РОЗМОВА ■ №6, 2013-02-10
Розмова з владикою Василем (Медвітом), ЧСВВ – єпископом-помічником Донецько-Харківського екзархату УГКЦ
Владико, представте, будь ласка, нашим читачам історію створення Донецько-Харківського екзархату.
Після проголошення незалежності України наша Церква вийшла з підпілля і тоді почався її інтенсивний розвиток, особливо в Західній Україні. Повернувся з Рима кардинал Мирослав Любачівський. У другій половині 90-х років з думкою про наших вірних на сході України, які потребують пастирських послуг, створено Києво-Вишгородський екзархат (охоплював території від Волині аж по Луганськ і Крим, тобто майже всі області, поза Галичиною і Закарпаттям). Вишгородським екзархом я став 1997 р. Щоб відвідати вірних, треба було долати тисячі кілометрів по всій Україні. Почали думати про територіальний поділ. Спершу 2002 р. створено Донецько-Харківський екзархат, потім – Одесько-Кримський і Волинський. Екзархат, в якому я служу, є найбільшим: має 7 областей і охоплює, коли подивитися на мапу України, одну третю території країни. Владика Степан (Меньок) проживає в Донецьку, я – у Харкові. Опікуюся трьома областями: Сумською, Харківською і Полтавською – це теж розлогі простори.
Скільки парафій і парафіян нараховує Донецько-Харківський екзархат?
Парафій є біля сотні. Вони на різному рівні. Зареєструвати парафію – це складна справа. Насамперед мусить бути створена структура з громади – комітет, який проводить збори. Вони пишуть заяву до адміністрації – обласної ради. Громада мусить написати статут, бо є вона юридичною особою (Церква як така не є юридичною особою). Такий порядок вирішення справ має деякі небезпечні пункти. Наприклад, коли побудуємо святиню, громада може змінити юрисдикцію і перейти в православну структуру – тоді забирає з собою майно. На щастя, ми такого випадку ще не мали. Такі ситуації трапляються радше у відносинах між Київським і Московським патріархатами Української православної церкви.
Питаєте про кількість парафіян… Годі порахувати, бо нема жодного реєстру. Зважте, що люди на Сході бояться статистики. Ця недовіра виникає з досвіду радянських часів і досі ховається десь у підсвідомості. Громади віруючих не дуже численні. Наприклад, у Харкові приходить на недільне богослужіння десь біля 70 осіб. За деякими припущеннями, нас в екзархаті може бути біля 16 тисяч, дехто каже, що менше, а інші – що більше…
Чи маєте достатньо священнослужителів?
Маємо 65 священиків і стільки нам вистачає. Звичайно, могло б бути й більше, але є проблеми з їхнім утриманням. У нас 98 відсотків священиків мають сім’ї, тоді постає проблема з житлом і коштами утримання родини. А коли громада невеличка, то їй не під силу взяти на себе такий тягар.
А громада як юридична особа не отримує державних субсидій?
Абсолютно ні. Мала громада не має з чого священикові платити, викупити йому страхування, оплатити пенсійний фонд і соціальне забезпечення. Інакше справи виглядають у Галичині, де величезні громади, з великою прив’язаністю до церковних традицій.
Яким шляхом греко-католики появилися на Сході?
У південних областях і частково на Донеччині проживають тепер нащадки виселених у 1945–46 роки українців з Польщі. Друга група – це ті, що поверталися (як ми тут кажемо) «зі свіжого повітря», тобто з Сибіру, куди їх загнав «батько народів». Їм не давали дозволу повернутися додому в Галичину. Ще інші приїхали сюди в пошуках роботи на шахтах і заводах. Донбас, Дніпропетровськ, Кривий Ріг – це індустріальні території. Тут була вища зарплата, можна було скоріше отримати житло, тож приїжджали в пошуках праці й галичани греко-католицького віровизнання.
Громаду вірян закладали в даній місцевості тільки тоді, коли був греко-католицький кістяк: 2–3 сім’ї, які потребують духовної підтримки. Треба пам’ятати, що ми на території, де традиційно були і є православні церкви. Треба теж мати на увазі упередження до нас як католиків. Спрацьовують стереотипи: як із заходу – то «бандеровці», «фашистські колаборанти». А наші у свою чергу відповідають: ви – кацапи, москалі…
На Харківщині, Сумщині і Полтавщині переселенців нема. Але існує тут 14 громад. Харків – то друге за кількістю населення місто в Україні, воно є академічним осередком, тому сюди прибувають вчитися греко-католики з західних областей України. На Полтавщині трохи є греко-католиків у селах, до них приїжджають у відвідини діти й онуки з міст, отак поповнюють церковні громади.
Де проходять моління – у старих святинях, нових чи може у світських приміщеннях, адаптованих до священицьких послуг?
Трохи нових святинь будується на Донбасі. Східняки не хочуть молитися у світських приміщеннях: на їхню думку, по хатах ходять тільки секти. Тому найчастіше молимося в каплицях. Нехай це буде тимчасова, але прилюдна капличка чи адаптоване приміщення з хрестом назовні. Зрозуміло, що невеличкій громаді не під силу самотужки збудувати церкву, тим більше, що спочатку потрібно придбати ділянку. Місто дасть або й не дасть, загалом, на такі прохання адміністрація не дуже позитивно реаґує.
Як складається співпраця з іншими конфесіями?
На сході України я вже 15 років. І ми там, правду кажучи, постійно почуваємо себе непрошеними гостями. Хоч ми й не займаємося прозелітизмом («завербуванням» чужих вірян, напр. православних у греко-католицтво – ред.), що нам дорікають. Ми не ходимо по хатах і не намовляємо йти до нас. Коли їдеш дорогою, у краєвиді того реґіону радше не побачиш церков, є вони переважно в містах.
У пастирській діяльності якихось серйозних перешкод не зустрічаємо. Хоча й трапилися нам дві неприємні ситуації. На Харківщині один священик організував Свято Миколая для дітей зі свого села. Знав, що в другому селі теж є дитячий садок, а Миколай до дітей не приїжджає. Отже звернувся до сільради з пропозицією: чи може з солодощами до них завітати. Цю ідею службовці спочатку дуже радо прийняли, але насамкінець спитали, якого віровизнання буде Святий Миколай. Коли почули, що католицького, то зробилося замішання, справа дійшла до районної влади, а там висловили побоювання, чи не стане це приводом, мовляв, до міжконфесійної колотнечі. Друга ситуація. Колись замовили багато пачок цукерок, не всі роздали, отже вирішили завезти їх до інтернату для бідних дітей. Але директор зразу відмовив, заявляючи: «від раскольніков, греко-католиків не приймаємо».
То такі, на щастя, дрібні справи, на місцевому рівні. На загальних цивільних заходах буваємо разом, вітаємося й розходимося. Ширшу співпрацю маємо у Харкові з Українською автокефальною православною церквою. Наші сестри допомагають їм у катехизації, а василіан з Києва запрошують туди на читання лекцій. У них духовник з високою освітою і великим розумом.
На співпрацю з владою ми не можемо скаржитися.
На території, де прийшлося Вам нести Божу послугу, помітні соціальні контрасти, є люди багаті, є й бідні. Як допомагаєте найбільш потребуючим? Чи маєте програму для порятунку бідних людей, самотніх батьків чи дітей?
У Донецько-Харківському екзархаті діє «Карітас», що виконує досить широку місію. Засновано їдальні для голодних і безпритульних. Діє спеціальна служба, яка опікується підлітками, особливо т.зв. «дітьми вулиці». Допомагають самотнім матерям з інвалідськими дітьми. Приходимо теж до хворих на СНІД, коли їх посилають на лікування в закритих диспансерах. Отці несуть духовні послуги людям у карних колоніях, підтримують їх.
Чи простежується у вас таке соціальне явище, що батьки виїжджають на Захід у пошуках роботи, а діти часто залишаються напризволяще…
У нас, на щастя, таких ситуацій нема. На заробітки виїжджають головним чином із Західної України. Це страшне, бо переважно є так, що жінки тяжко працюють у чужій країні і заробляють гроші для сім’ї, їхні чоловіки ці заробітки пропивають, а діти страждають. Це трагедія.
А чи можновладці створюють місця праці для безробітних, щоб таким чином призупинити виїзди?
У цій темі політики починають активізуватися щойно напередодні виборів. Що цікаве, політики-депутати і кандидати тоді стають дуже побожними, щонеділі навідуються до церкви, а потім зникають на чотири роки… Однак до нас кандидати не звертаються про підтримку, бо знають, що наша Церква – аполітична. Натомість ми звертаємося до вірних з посланням, у якому пояснюємо, чим є вибори, що піти на голосування – це громадянський обов’язок, а вибирати треба добрих людей згідно з власною совістю.
На закінчення нашої розмови, зробіть, будь ласка, загальний підсумок усього періоду Вашого служіння греко-католикам в Україні.
В Україну я приїхав з Польщі 1994 р. Спочатку мене призначили львівським єпископом-помічником. Через три роки я став Вишгородським екзархом і виконував цю місію до 2005 р. Водночас я був ще візитатором греко-католиків у Казахстані і в Центральній Азії. Загалом – п’ять років. У Караґанді тоді створювалися підвалини для Греко-католицької церкви. Спочатку ми побудували дерев’яну церковку, сьогодні є вже мурована і служить у ній кілька священиків. Коли в Києві почали будувати Патріарший собор, то я став секретарем Синоду. Треба було туди принаймні два рази на рік їздити, долаючи сотні кілометрів і різницю часових поясів. Та 2005 р. я тяжко захворів і мусив повернутися до Польщі. Лікування мало тривати рік, але затягнулося аж на три роки. Відтак я поїхав на схід України і є тепер єпископом-помічником у Харкові. Церковну місію в Україні я вже виконую 19 років. А як Бог дасть, то 2014 р., осягнувши пенсійний вік (тобто 65 років), я повернуся до своєї василіанської спільноти, до Польщі. Згідно з Конституцією нашого чину, зможу, як ієрей, допомагати, відправляти, сповідати… І відпочивати, бо надірване здоров’я та й вік того домагаються. Думкою вже тепер радію, що знов зустрінуся з моїми братами, сестрами та мирянами. Але все в руках Бога.
Дякую за розмову і до скорої зустрічі з Вами, Владико, у Варшаві.
