Петро Андрусечко ■ УКРАЇНА ■ 2010-09-16
Постать редактора паризької “Культури” і його ідеї досі викликають реакцію та дискусії. Останнім часом можна почути, що задуми Гедройця вичерпали себе, адже, з огляду на зміни на міжнародній арені, його ідеї конфронтують з так званою реальною політикою. Парадоксально, але в Україні його ім’я мало що говорить широкому загалу. Одразу після смерті Ґедройця Віталій Портников написав: “Прізвище це не дуже відоме в Україні, хоча дивно: Ґедройць видав твори письменників нашого “розстріляного Відродження” ще тоді, коли їхні прізвища вимовляли хіба що пошепки… З другого боку – нічого дивного…”.
Ідеї Єжи Ґедройця щодо Східної Європи здійснили переворот у мисленні поляків про їхніх східних сусідів. Ці погляди сформувалися після ІІ Світової війни в Парижі серед еміґрації під впливом воєнного досвіду, краху політики ІІ Речі Посполитої та встановлення ялтинського порядку. Концепція УЛБ (тобто Україна, Литва, Білорусь) базувалася на визнанні нових кордонів, відмові від територіальних розширень за рахунок польських сусідів. Польща мала також підтримувати самостійницькі прагнення сусідніх народів, оскільки існування незалежних Білорусі, Литви й України зміцнювало ґарантії безпеки самої Польщі.
Не треба великої фантазії, щоб здогадатися, яку реакцію викликала концепція Ґедройця в польському еміґрантському середовищі, представники якого часто були пов’язані з так званими Кресами. Це був вияв безсумнівної відваги редактора “Культури”, який не лише зумів представити революційну концепцію польської східної політики, але протягом усіх наступних років послідовно її пропаґував. Розвиваючи зміст УЛБ, Ґедройця підтримував Юліуш Мєрошевський.
Поступово концепція УЛБ проникала в думки польської опозиції, і як виявилося після 1989 р., у свідомість частини партійної номенклатури кінцевого періоду Польської Народної Республіки. Можна згадати багатьох опозиціонерів, які вже у вільній Польщі або пропаґували, або спиралися на концепцію Ґедройця та Мєрошевського. На базі концепції Ґедройця після 1989 р. сформувалася доктрина польської зовнішньої політики. Польща поступово звертала все більшу увагу на події за східним кордоном. Можна сказати, що кульмінацією стало своєрідне змагання за визнання незалежності України, яке Польща виграла, 2 грудня 1991 р. першою офіційно визнавши волю українського народу. Наступні правлячі команди в Польщі намагалися дотримуватися ґедройцівської концепції східної політики і робили це незалежно від їх політичного забарвлення. Показовою стала позиція президента Квасневського, який намагався укріпити польсько-українські відносини, незалежно від ставлення самої України. Така позиція зробила можливим польське посередництво у вирішенні конфлікту, який розгорівся в Україні у зв’язку з виборами 2004 р.
Пізніше, практично одночасно з конфліктом між президентом Лехом Качинським та урядом Дональда Туска, розпочалася критика концепції Ґедройця як застарілої для польської зовнішньої політики. Говорилося про потребу змін, про необхідність користуватися real politik, у тому числі відносно східних сусідів. На шпальтах преси розгорілася дискусія щодо актуальності УЛБ. Це переплелося зі спробою перегляду стану відносин з Росією, що представлялося (і слушно) як потреба нормалізації. Концепція Ґедройця іноді використовувалася інструментально для презентації антиросійських настроїв, що суперечить позиції самого мислителя, який не виключав співпраці з Росією. Це можливе за умови, що співпраця відбуватиметься не за рахунок польських сусідів. У цьому питанні подібно виглядають погляди заступника генерального директора Центру Разумкова Валерія Чалого. У недавній розмові про перезавантаження відносин між Заходом та Росією він сказав: “Усе, що покращує стосунки Росії з Заходом, насправді на користь Україні. І перезавантаження Росії з Заходом, і взаємодія з ЄС, – для нас це позитивно. Але при одній умові: що це відбувається не за рахунок України”. І прихильники real politik у Польщі повинні це брати до уваги, ведучи мову про стан відносин з Росією.
Останнім часом спостерігалося деяке охолодження польсько- українських відносин, що викликало певне занепокоєння. У Польщі наступило розчарування політичною ситуацією в Україні, залунали заклики змінити спосіб ведення політики на більш прагматичний. Після загибелі президента Леха Качинського відбулися дострокові президентські вибори. В Україні після Помаранчевої революції почалася політична криза. У виборах 2010 р. переміг Віктор Янукович, після чого повнота влади перейшла до Партії реґіонів, яку вважають проросійською. Натомість новий президент Польщі Броніслав Коморовський багатьох розчарував ще під час виборчої кампанії відсутністю зацікавлення східною політикою. Тепер, здається, обидві сторони – польська та українська – “схаменулися”, підготовляється зустріч президентів, можливо, що відбудеться вона вже під час вересневого Економічного форуму в Криниці (на жаль, В. Янукович туди не прибув – ред.). Що цікаво, в адміністрації Януковича запевняють, що для нього дуже важливо зустрітися зі своїм польським колеґою. Важко тепер вимагати від української влади ретельного ознайомлення з ідеями Ґедройця. В оточенні Януковича, якщо вже й посилаються на когось з Польщі, то хіба що на Лешека Бальцеровича. І це натуральне для теперішньої влади. Проте будьмо щирі, не краще було й у попередніх команд.
Попри те, свідомо чи ні, але з 1991 р. ідеями Ґедройця користувалися як польська, так і українська сторона. Українська інтелектуальна еліта знає про Ґедройця дещо більше, ніж політики. Адже власне видавничий дім “Культури” публікував українських авторів, тут вийшла друком антологія Юрія Лавриненка “Розстріляне відродження”, що повернуло з небуття найвидатніші поетичні та писемні здобутки 30- х років ХХ ст. І все ж, незважаючи на видавничу діяльність і особисті контакти Ґедройця, не можна сказати, що з українського боку одразу було величезне захоплення його діяльністю. Як вказував Богдан Осадчук, “Вони (редакція “Культури” – П. A.) систематично передавали статті та дискусії з “Культури” в ефір. Ефект у Польщі був феноменальний, в Україні значно слабший”. Однак з часом Ґедройць став частиною духовного простору українських інтелектуалів.
Інша справа, що після проголошення незалежності співтворці демократичної опозиції наприкінці 1980-х мали обмежений вплив на ситуацію в державі. А самі політичні еліти України й досі не цілком добре розуміють значення “революційності” ідей Ґедройця. Передусім того, що він переформатував значну частину польської свідомості щодо української державності та її кордонів. “Якби не Ґедройць – ми мали б у польсько- українських відносинах “балканську модель”, – резюмував Б. Осадчук під час конференції в Києві 2006 р. І в цьому плані Ґедройця досі недооцінюють.
“Наше слово” №38, 19 вересня 2010 року{moscomment}
